Осінь на Рибальському...

Мета ж була нехитра — нашепотітися із запаморочливо строкатим листям, уловити, чи так втомилася вода, як буває в передзим’ї, пошарудіти, відчувши особливу співзвучність із ошатним днем, яку й народжує некваплива прогулянка. Щоправда, можна було спокійно сісти в автобус № 53 на Контрактовій площі й опинитися на Рибальському, але тоді б не вдалося поблукати старим мостом, вже обрубаним, щоб зупинити потік допитливих. Міст, м’яко кажучи, аварійний, до того ж знаходиться поряд із призупиненим будівництвом Подільського мостового переходу.

Раніше він сполучав Рибальський півострів із містом (до речі, був там колись островом, і чималим, а місце, в якому ми опинилися, було старим гирлом річки Почайна). Сьогодні ветхість настільки очевидна, що здається — доторкнешся до старих заіржавілих страхувальних тросів, а можливо вони називаються інакше, й у руках залишиться шматочок заліза від його тіла.

ПОДІЛ, РИБАЛЬСЬКИЙ ОСТРІВ І ГАВАНЬ ДНІПРА У СЕРЕДИНІ 50-х РОКІВ ХХ СТОРІЧЧЯ. ХОЧА, ВІРНІШЕ НАЗИВАТИ РИБАЛЬСЬКИМ ПІВОСТРОВОМ. ПРАВДА, ЩЕ 1712 РОКУ МІЖ ДНІПРОМ ТА РІЧКОЮ ПОЧАЙНОЮ, ГИРЛО ЯКОЇ, ВЛАСНЕ, Й БУЛО ГАВАННЮ, ПРОРИЛИ СУДОХІДНИЙ КАНАЛ. НИМ КОРАБЛІ, ЩО ЙШЛИ ЗВЕРХУ, МОГЛИ ПОТРАПИТИ У ГАВАНЬ ДО ПОДІЛЬСЬКИХ ПРИЧАЛІВ, НЕ ОГИНАЮЧИ ВЕСЬ ПІВОСТРІВ

Проте дірявий, давно втомлений своєрідний проспект над водою Гавані принаджує молоді компанії, а якомусь відчайдушному художникові, не знаю навіщо, захотілося на пілоні намалювати сріблянкою по-осінньому сплячу змію. Може, це якийсь особливий знак небезпеки, до того ж на висоті п’ятого поверху, мовляв, високо сиджу — далеко бачу. Під ногами стільки битого скла, що розумієш — сюди приходить подуріти публіка хмільна, ось і потрапляєш немов усередину, ні, не дитячого, а вже дорослого калейдоскопа.

НА ДВОХ ВЕРХНІХ ФОТО — КИЇВСЬКА ГАВАНЬ І ДНІПРО НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ.

Наввипередки блимають перед очима осколки усіх кольорів: зеленувато-блакитного аквамарина, яскравої бірюзи, смарагдової глибини, різноманіття відтінків бузкового й чорнильного... Яке ж красиве простеньке це стекло, коли осіннє сонце бавиться з ним, сплутавши, схоже, з дивним килимом-мозаїкою, об який, до речі, легко й поранитися. Можливо, влітку підлітки, загартовуючи на свій лад волю, і вправляються тут босими по битому склі. Зараз екстремалів різного профілю — сила-силенна. Впевнена, ми ще зустрінемо на своєму шляху кого-небудь, хто свою завзятість дресирує, самовпевнено лестячи юному самолюбству, й зовсім не думає про наслідки.

Обійшовши півострів із зовнішнього боку, йдучи мостом вище за течією від Києва, спустилися до води, поспостерігали, як рибалки намагаються щось виловити, але, мабуть, гостросюжетна рідина, прийнята напередодні або щойно, зім’яла координацію, а риба ж усе розуміє — вловила, що можна погратися й на гачок не попастися. Так і граються, схоже, щодня.

НА МАЛЮНКУ ЗОБРАЖЕНО, ЯКОЮ ГАВАНЬ ЗБИРАЛИСЯ ЗРОБИТИ НАПРИКІНЦІ 20-х РОКІВ. НА НИЖНЬОМУ ЗНІМКУ — ГАВАНЬ РОКУ 1936-го

Через секунду вже було не до них — завмерли перед гігантським вузлом майбутнього Подільського мостового переходу, що вже теж заіржавів, схожого своїми рівно в ряд збудованими трубами на велетенський орган, й мимоволі ним замилувалися, хоча зрозуміло — невчасно. Адже капітали вкладено тут чималі, а простій, та такий тривалий, всім зрозуміло, за чий рахунок. Та все ж, всупереч логіці, хотілося нанизувати епітети, вже дуже ефектно цей металевий динозавр виглядав на тлі величезного відкритого неба.

Причарував велетень не лише нас. Помічаю, що з мостової глиби під кутом градусів 45, або ще крутіше, старшокласник зі своєю одноліткою, такою ж екстремалкою, чи то з’їжджає, чи то сповзає, потім знову збігає, не випускаючи руку подружки, й весело махає нам рукою — ось ми які! Мами навіть не знають, як ризикують їхні підлітки, та що нового — батьки часто дізнаються про витівки своїх дітей останніми.

ТАКИЙ ВИГЛЯД МАЄ ДНІПРОВСЬКА ГАВАНЬ СЬОГОДНІ. І ТАКИМ З РИБАЛЬСЬКОГО ПІВОСТРОВА МИ БАЧИМО ПОДІЛ, ЯКИЙ ТЕПЕР ЗМІНИВСЯ НЕВПІЗНАВАННО. ХІБА ЩО АНДРІЇВСЬКА ЦЕРКВА МИЛУЄ ОКО, ЯК І ДВІ СОТНІ РОКІВ ТОМУ. ЯК І 50 РОКІВ ТОМУ, ОХОРОНЯЄ ВХІД У ГАВАНЬ МОНІТОР «ЖЕЛЕЗНЯКОВ». А ОТ СТАРИЙ МІСТ, ЩО БУВ СВОГО ЧАСУ ГОЛОВНОЮ ДОРОГОЮ НА РИБАЛЬСЬКИЙ, СЬОГОДНІ ДОЖИВАЄ СВОГО ВІКУ

У парку моряків розкудлані берізки оточили з усіх боків пам’ятник невловимому монітору «Залізняків», обсипали все довкола своїм жовтим листям, а на чорній землі вони виглядають особливо елегантно. Класика. Біля пам’ятника відважним морякам багато квітів, бачу, як двоє шести-семирічних дівчат зібралися від одного букета відірвати кілька квіток, сплутавши їх із ромашками: «Ми погадаємо», — пояснили вони своїй бабусі. Літня жінка, схоже, скористалася моментом і своїм онучкам, без крику й пафосу, допомогла розібратися, де можна рвати квіти, а де — ніяк.

Тут абсолютно не відчувається навіть натяк на передзимову тривогу води — спокійна, умиротворена, зовні й здоровою здається. Щоправда, не приховаєш — і судноплавність не та, і чистота оманлива. Працівники елеватора розповіли, що зерно вже сюди підвозять лише машинами. Така реальність, забарвлена, щоправда, того осіннього дня чомусь у салатно-бузкові тони — й теплоходики, приготовані до зимівлі біля причалу, і береги, і навіть червоно-жовта самодостатня пишність дерев змушена була підкоритися цьому новому забарвленню. Щоправда, знаючи — за хвилину може все змінитися — і гамма, і настрій. Часто саме восени хочеться почати нове життя, адже ось природа теж до останнього вміє бути прекрасною, є чого вчитися.

На Рибальському, на вулиці Електриків, захопили нашу уяву будиночки, так звані фінські, до речі, побудовані ще полоненими німцями, та так добротно, що й зараз вони, як на сьогоднішній день, більш ніж скромні дерев’яні будівлі з чудовими ганками, подекуди з лиштвами, що, мабуть, з’явилися вже пізніше, з невисокими по-європейськи прозорими парканами біля палісадників. От би здивувалися місцеві, думаю, то хіба нині нічим милуватися, це небагата натура, що давно вже зникає. Легко уявити, як тут затишно влітку, весь гуркіт міста надійно відсунула природа, утворивши острівець дачний, тихий зі своїм устроєм, але і зі своїми проблемами, звісно.

НА РИБАЛЬСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ ЧАС НАЧЕ ПРИЗУПИНЯЄ СВІЙ БІГ... ОСЬ СТОЯТЬ УЖЕ КІЛЬКА РОКІВ, ІРЖАВІЮТЬ, ГРАНДІОЗНІ КОНСТРУКЦІЇ НОВОГО МОСТОВОГО ПЕРЕХОДУ. СЬОГОДНІ —  ЦЕ ОБ’ЄКТ ПАЛОМНИЦТВА ЮНИХ ЕКСТРЕМАЛІВ. ВПАДАЄ В ОКО І РЯД ДОСИТЬ ОРИГІНАЛЬНИХ ОДНОПОВЕРХОВИХ ЧИ ТО БУДИНОЧКІВ, ЧИ ТО БАРАКІВ. МІСЦЕВІ РОЗПОВІЛИ, ЩО БУДУВАЛИ ЇХ ЩЕ ПОЛОНЕНІ НІМЦІ

У одному з палісадників біля особливо доглянутого будиночка, цього самого фінського, розговорилася з його молодою хазяйкою Оксаною. «Тут декілька поколінь нашої родини жило в різний час. Номерний завод, що був тут неподалік, виділяв такі будиночки своїм працівникам. Їх не більше 10 залишилося». У палісаднику за величезний кущ троянд мимоволі зачепилася поглядом, він навіть і не збирався ховати свою красу, бутони наївно готувалися почати нове життя, а як відомо, тільки це сплануєш, тут і сніг виставить свій рахунок. Має право. Щоправда, бутони цього не знають або вирішили — хоч день, але наш. Оксана нахилилася до хризантем, що шикарно, абсолютно не піклуючись, чи красивіші вони за випещені сорти чи набагато скромніші, й почала збирати букет. Я уявила, як буде цей невигадливий оберемок пахнути, коли потрапить до теплого помешкання й нап’ється досхочу води, як будуть радувати свою хазяйку своєю красою.

Це вам, раптом сказала дівчина, і я зрозуміла — як же я цього хотіла. Тільки, напевно, на Рибальському тобі можуть так за поривом раптом подарувати чудові, хай зовсім не елітні, але найулюбленіші квіти.

Не інакше як осінь підказала, розуміючи, що і запам’ятається такою непередбачуваністю, та чого вартує їй поділитися своєю харизмою, якої все ж ніколи забагато не буває.

Наступного разу де зустрінемося, там і зустрінемося. Знайдемо куточок, де ніколи не тісно. Найсмішніше, що він може виявитися зовсім поряд. Пильно придивляємося.