Особливо люблять літературу про війну...

«Мені тут добре, дуже добре. Я рада, що потрапила сюди, — розповідає найстарша мешканка Будинку для людей похилого віку Надія Іванівна Шевченко, яка 15 вересня відсвяткувала свій 91-ий день народження. — Я живу тут уже два роки. Мене добре доглядають, дають безкоштовний обід. Я тут найстарша. Є люди, яким 84 — 86 років. Завжди приходять санітарочки, міняють постіль. Якось і швидку викликали. Ще сама виходжу надвір, сама себе обслуговую. Тобто ще, як кажуть, слава Богу. Я взагалі ніколи до лікарів не ходила, немає в мене інвалідності. Старість і все. Але в мене велике горе — дуже хворий син. Він зараз після операції живе у своєї доньки».

В Україні, на жаль, про людей похилого віку згадують, як правило, у двох випадках — напередодні Міжнародного дня людей похилого віку, який відмічається 1 жовтня і весь поточний тиждень, або під час виборів, коли пенсіонери стають «найдоступнішим» електоратом. Але дідусі та бабусі, більшість з яких пережили війну й голод, заслуговують, перш за все, на увагу й на опіку. Як- не- як, а на Земній кулі 600 млн. людей похилого віку. До речі, у нашій державі кожний п’ятий старший за 60 років. Сьогодні існує широка система територіальних центрів соціального обслуговування стареньких. Одним із таких видів соціального захисту є Будинки для людей похилого віку.

«Люди, що проживають тут, свою пенсію отримують на руки, в них її ніхто не забирає, ніхто не відшкодовує її на їх утримання. Вони сплачують комунальні послуги, — розповіла «Дню» заступник директора Будинку для людей похилого віку Деснянського територіального центру міста Києва Оксана Гриценко. — Коли люди вселяються до нашого будинку, то вони або віддають свою квартиру, або стоять на черзі не менше п’яти років. Таке положення діяло з 1999-го року. Наразі дія його призупинена й розглядаються нові зміни. На цей момент старенькі платять самі за квартиру в нашому будинку, користуються пільгами, які встановлені законодавством. Це субсидії, пільги по інвалідності, тобто так, як і решта, що мешкають в звичайних будинках».

Гірко усвідомлювати, що деяких дідусів та бабусь діти й онуки просто забули. Тепер їх доглядає держава. І хтозна, чи колись «рідна кровинка» хоч приїде провести батьків в останню путь... Але в багатьох мешканців Будинку для людей похилого віку є діти й онуки, які про них не забувають. Вони відвідують їх, навіть залишаються переночувати, адже це тут дозволяється. Хоча бувають такі випадки, що людина вже не в змозі себе обслуговувати, а діти чомусь зникають. У будь-якому разі старенькі не засуджують рідних. Більшість із них воліють просто не створювати близьким проблем.

«Стосовно фінансування, ми розраховуємо на бюджет, який нам виділений державою, — розповідає О.В. Гриценко. — Будинок фінансується з програми «Турбота». Згідно з програмою «Турбота» виділяються кошти на харчування. Один раз на день старенькі отримують обіди (взагалі кожен харчується своїм коштом — Авт. ). Що стосується проблем, то хотілося б, щоб Управління соціального захисту було в одному приміщенні, щоб люди отримували послуги, наприклад, в одному відділенні, не бігаючи по всьому району. Щоб тут же оформити документи і тут же отримати допомогу». Ну й, зрозуміло, найбільша проблема для старих — це власне отримати місце в цьому будинку...

Будинок для людей похилого віку являє собою житлове приміщення з цілим комплексом соціально-медичних послуг. Дідусі й бабусі живуть в одно- і двокімнатних квартирах. Ще з початку заселення, а саме з 1999 року, у двокімнатні поселялися подружні пари. Звичайно, відтоді в багатьох парах вже хтось помер. Є старенькі, що й зараз одружуються. Але між собою ще в цьому будинку поки що не одружувалися.

У кожній квартирі є кухні. Та хоч люди й отримують пенсію, вони не завжди можуть щось собі приготувати. Тоді допомагають готувати санітарки. Важкохворих обслуговують соціальні працівники. Вони ж і доставляють медикаменти, продукти харчування. Старенькі заключають договір із соціальним працівником, за змістом якого здійснюються певні послуги, звичайно, безкоштовні.

У цьому будинку люди отримують також безкоштовні медичні послуги. Тут цілодобово працює медпункт. Консультує й призначає лікування лікар-терапевт. А за необхідністю викликається швидка допомога. Звичайно, цілодобово мешканці можуть звернутися до медсестри чи санітарки. Є тут і лежачі хворі. Кожна квартира обладнана внутрішнім зв’язком, коли вже при піднятті трубки сигнал одразу йде працівникові.

Є у стареньких і власні перукарі. Також жителі Будинку для людей похилого віку охоче відвідують більярдний зал, а також зал лікувальної фізкультури, де до їхніх послуг тренажери, а також масаж. Найбільше відвідувачів зимою, а зараз, поки ще тепло, старенькі переважно гуляють надворі. Цікаво, що тут одна бабуся ще й досі сідає на шпагат.

Мешканці будинку вже давно стали сім’єю. Хтось тут грає в більярд, хтось в карти, а хтось завжди приходить за книжками до бібліотеки. Особливо читають літературу про Велику Вітчизняну війну. Але також цікавляться й любовними романами. Напевно, хочуть згадати молодість.

До Міжнародного дня людей похилого віку для стареньких був організований благодійний безкоштовний обід і концерт, на якому виступав і хор соціальних працівників «Десняночка».

«Ми стояли в черзі 28 років, — розповідає «Дню» Варвара Іллінічна Хрущ, що живе разом із чоловіком Іллею Григоровичем. — Ілля Григорович — учасник бойових дій та інвалід війни, а я — учасник війни. Я працювала в колгоспі, а з 15 років пішла на будівництво. Пропрацювала на комбінаті 34 роки, а Ілля — 36. Ми дуже раді, що живемо саме тут. Весь персонал до нас прекрасно ставиться, по-людськи, як до своїх батьків. Нас у сім’ї жило аж десять чоловік у двокімнатній квартирі: ми, діти, а потім і онуки народилися. І от ми перейшли сюди. Живемо мирно. Дід мені за 53 роки й слова «брешеш» не сказав, не п’є, не палить. У нас хороші сусіди. Звичайно, перш за все, потрібно й самому бути хорошим. Хочеться подякувати всьому персоналу. Звернись до них хоч о дванадцятій ночі, завжди прийдуть.

Та саме наболіле, що.., — Варвара Іллінічна витирає сльози, — у нас було кафе. Але його приватизувало приватне підприємство «ДІО». Термін дії оренди закінчується 1 грудня. Ми пишемо різні листи, щоб це кафе повернули людям. Щоб мешканці отримували обід не в коридорах, а в їдальні. Ми пройшли війну, голод. Багато кому з мешканців будинку вже час вмирати. І ми хотіли б організовувати поминки у своїй їдальні, а не наймати якесь інше чуже кафе. Хіба ми на це не заслуговуємо?»