Особистості «високого звучання»

Ім’я відомої української журналістки, «шістдесятниці», опозиційної до радянської системи громадської діячки, друга й соратниці багатьох знаних дисидентів Маргарити Костівни Довгань вже добре знайоме читачам «Дня». Так, наша газета восени минулого року опублікувала спогади пані Маргарити про Василя Стуса, якого вона та її чоловік, скульптор Борис Довгань, добре знали (див. «День», №181-182, 2020 р. «Живий Стус: штрихи до портрета»), а також розповіла про цікаву автобіографію М. Довгань «Ріка життя».

У пам’яті Маргарити Костівни зберігається ще безліч прецікавих споминів, фактів, деталей з життя незабутнього «покоління шістдесятих». З багатьма з цих людей пані Маргарита була близько знайома, їй є що розповісти про вражаючі людські долі, вчинки, події цієї доби. Саме таку пропозицію: зустрітися і докладно поговорити про «шістдесятників», як відомих усій Україні, так і призабутих (а якраз забуття тут ні в якому разі не можна допустити) зробила Маргарита Костівна авторові цих рядків під час нашої бесіди восени. Ми поговорили повторно про феномен «шістдесятництва», і короткий виклад цієї розмови пропонуємо нашим читачам.

«ШІСТДЕСЯТНИКІВ ОБ’ЄДНУВАЛА САМОПОВАГА, ПОЧУТТЯ ВЛАСНОЇ ГІДНОСТІ І ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ»

— Шановна Маргарито Костівно! Ви були знайомі з багатьма (може, навіть більшістю) «шістдесятників». Відомо, що це були різні люди — за віком, за світоглядом, за переконаннями, за освітою та професією... А що їх об’єднувало, на Вашу думку, що було в них спільного. Йдеться ж не лише про політику?

МАРГАРИТА ДОВГАНЬ — ЛЮДИНА, ЯКА ОСОБИСТО ЗНАЛА БАГАТЬОХ «ШІСТДЕСЯТНИКІВ»

— Цих людей об’єднувало головне: самоповага, почуття власної гідності й любов до України — сенсу їхнього життя та центру їхнього серця. При тому, що ці люди могли бути вихідцями з різних країв колишньої неосяжної імперії. Ми багато писали і пишемо в пресі, розповідаємо по радіо про це вузьке коло людей, що їх згодом назвали «шістдесятниками». І це в якійсь мірі логічно, тому що в будь-якій дії, в будь-якому русі завжди є певний центр, постать (або кілька постатей), одинока потуга. А інакше слова і дії «шістдесятників» — особистостей «високого звучання» — не будуть сприйняті і почуті, розголошені у більш широких колах. І тоді ефект від тих дій буде мінімальним — якщо ці дії не підуть в народ.

Про наших великих, справжніх героїв, сказано й написано вже досить багато. А хочеться назвати для нашої пам’яті, нашої історії імена патріотичних і сильних людей, може, не настільки відомих, з різних сфер буття — і митців, і науковців, педагогів, письменників.

Справи цих, може, не таких знаменитих людей, є цінними тому, що вони приєдналися до тої першої «заглавної» колони шістдесятництва, надали цій колоні вкрай необхідну підтримку, допомогли поширенню в суспільстві волелюбних ідей.

ТІ, ХТО ПРИЄДНАЛИСЯ ДО «ЗАГЛАВНОЇ» КОЛОНИ ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

— Звичайно, тут конче необхідно бути справедливим до всіх — і до визнаних лідерів, і до несправедливо призабутих. Чиї ж імена Ви б вважали за необхідне насамперед назвати?

— Імен дуже багато — одразу непросто дати відповідь. Ось я нещодавно розбирала свої архіви, особисті папери, і розкрила давно нечитану книжку талановитого поета із Сум Миколи Данька. І от серед його чудових поетичних рядків раптом увійшли до мого серця такі, з якими хочеться виходити на площі, Майдани, таврувати доморощених манкуртів-перевертнів, котрі ніяк не зрозуміють: щезає мова — щезає нація. Ці рядки такі:

О, як яскраво світиш, Слово!

З тобою сонячно і смерком.

Коли я чую рідну мову,

Душа — мов скрипка

під смичком.

І далі:

За що люблю?

За що страждаю?

Я так ненавиджу «гнучких»,

Хто язика свого взуває

В чужі та звичні личаки!

Треба неодмінно згадати ім’я Інни Кузнєцової — інженера Київського інституту зв’язку, секретаря комсомольської організації інституту.

— У комсомолі, хай не всі з цим погодяться, були різні люди. Не варто всіх подавати лише в чорних тонах...

— А я теж була комсомолкою й бачила своє завдання перш за все у просвіті людей. Тому я добре розуміла Інну — вона також була такою. Там же, в цьому інституті зв’язку, працювали мій брат і його дружина, Наталочка Коцюруба, хоробра і героїчна людина. І ось у цьому колі молодих сміливців народилась ідея: чому б не провести творчий вечір сучасної, вільнодумної української поезії, адже люди занадто занурені в свої проєкти, папери, робочі плани. Потрібне справжнє мистецтво слова!

«Я ПОПЕРЕДЖАЛА ІННУ: МОЖУТЬ БУТИ СЕРЙОЗНІ НЕПРИЄМНОСТІ»

— Ми домовились, і десь усередині 1965 року відбувся дивовижний поетичний вечір, за участі цілого грона блискучих митців. Там були Іван Світличний, Іван Дзюба, Василь Стус, Борис Мозолевський, Микола Холодний, Людмила Скирда. Словом, читали вірші й виступали справжні велетні духу. А в Інни Кузнєцової дійсно були серйозні неприємності — але про це потім. Тоді ж, коли попереджала її про ці неприємності, вона відповіла мені: «А я не боюся!». Ось ці слова — ключ до духовного обличчя «шістдесятників».

ІВАН СВІТЛИЧНИЙ — ПРОВІДНА ПОСТАТЬ В УКРАЇНСЬКОМУ ДИСИДЕНТСЬКОМУ РУСІ 60-70-Х РОКІВ

Не всі з «шістдесятників» були бездоганними героями, серед них зустрічалися люди з вразливою душею, тонкою психікою. Але це жодною мірою не повинно применшувати нашу повагу до них.

Пам’ятаю, як тоді я була злою на поета Миколу Холодного — за те, що він «якось не так» повів себе, не виявив виняткових рис героїзму. Пригадую також, що Леонід Селезненко, один з найближчих друзів Стуса (точно знаю, що Василь не засуджував його за «каяття»: ненавидячи оту банду, він вмів водночас розуміти й пробачати людей) прибіг до нашої з чоловіком оселі на Воскресенці одразу після допиту в КГБ. Прибіг й закричав: «Надо сдаваться! Они все знают!». Але ж то був не його, Льонін, голос! Він був наче накачаний наркотиками або ж геть загіпнотизований. Пам’ятаю його, ніби це сталося щойно зараз. Ось як КГБ ламав долі людей. І згодом у Леоніда розвинулася невиліковна онкологічна хвороба, і він пішов з життя — звичайно, пережитий стрес дався взнаки...

Повторюся, Стус не засуджував його, радше жалів. А я тоді ще не розуміла, що не всі з «шістдесятників» були бездоганними героями, серед них зустрічалися люди з вразливою душею, тонкою психікою. Але це жодною мірою не повинно применшувати нашу повагу до них. Свою історичну місію вони виконали, і без цього не постала б незалежна Україна!

Не був героєм і Микола Холодний. Очевидно, людину зламали. Але наскільки талановитим був цей дивовижний поет! Ось я вам прочитаю лише декілька його рядків, які й сьогодні неможливо сприймати байдуже, з холодним серцем. Ці рядки жорстокі, нещадні, гіркі, б’ють просто в обличчя. Вони — про Україну:

Таку добру, таку негорду,

Тебе люблять й гублять всі.

Тобі дай кулака в морду,

А ти скажеш —

спасибі, спаси...

Тобі кинули власні кості,

І гризеш, підібгавши хвіст,

А на тобі, немов на помості,

Божевільні танцюють твіст!

Впевнена: тільки почуття ображеної любові могло народити цю поезію — не поезію, а крик душі. Це — про наше сьогодення.

 «БОРИС МОЗОЛЕВСЬКИЙ ГОВОРИВ: «Я ЭТУ КОМПАНИЮ ХРУЩЕВЫХ И БРЕЖНЕВЫХ СВОЕЮ НАЗВАТЬ НЕ МОГУ»

— А які наслідки цей творчий поетичний вечір мав для його організаторів, зокрема, для Інни Кузнєцової?

— Після цього «вибухового» вечора в актовому залі Інституту зв’язку, який мав своє приміщення на бульварі Тараса Шевченка, в будинку, де колись вчився Павло Чубинський (до речі, мій чоловік Борис виготовив меморіальну дошку на честь автора слів Гімну України), Інну Кузнєцову тут же позбавили можливості захистити кандидатську дисертацію — вже цілком готову. Ясна річ, вона негайно перестала бути секретарем комсомольської організації. Більше того, її поступово й методично «вичавили» з інституту, позбавивши роботи. Але вона ні про що не шкодувала, повторюючи: «Інші страждають по-справжньому — не так, як я». А Микола Плахотнюк, людина рідкісної душевної чистоти, говорив: «Цей вечір вартий по силі вибуху багатьох пустопорожніх зібрань».

Тепер — про Бориса Мозолевського. Цей видатний археолог, яскравий поет (тоді ще писав російською ) вартий докладної розмови. Пам’ятаю, як він говорив: «Я эту компанию Хрущевых и Брежневых своею назвать не могу». Доля Мозолевського є справді дивовижною, гідною детальною розмови. Я мала честь знати цю видатну людину.

Борис Мозолевський, який був «крамольним», неблагонадійним студентом, брав участь у тих розкопках, що навіки уславили його ім’я, як робітник з лопатою — аж ніяк не науковий працівник. Але сталося так, що керівника цієї археологічної експедиції викликали в якихось справах до Києва, і Борис сказав хлопцям, які там залишились — молодим науковцям: «У мене таке відчуття, що копати треба не там, де ми шукаємо, а отам, дещо збоку!». І результат: відкриття всесвітньо відомої пекторалі; до цього людство дуже мало знало про спосіб життя скіфів. Між іншим, спочатку про цю історичну подію сповістили у Нью-Йорку, а лише згодом — в академічному інституті. Приїхав на місце відкриття сам Петро Шелест, подивився, зняв зі своєї руки годинник, вручив Мозолевському й наказав: відновити його в університеті та влаштувати науковим співробітником в Інститут археології.

«НА ПРИКЛАДІ ДОЛЬ ШІСТДЕСЯТНИКІВ РОЗКРИВАЛИСЯ ЛЮДИ — ТАКИМИ, ЯКИМИ ВОНИ БУЛИ»

— Розкажіть, пані Рито, про дивовижні цікаві долі не дуже знаменитих «шістдесятників» і тих, хто їх підтримував, їм співчував, і тих, хто цькував їх.

— Ось на прикладі доль «шістдесятників» дуже яскраво й рельєфно розкривалися люди — такими, якими вони насправді були. Пам’ятаю, наступного дня після вечора, що його провела Інна Кузнєцова, дзвінок від редактора газети «Друг читача» (я тоді там працювала), Володимира Гнатовського: «Рито, приїжджай, до тебе прийшли!».

«МАЙДАН. 14 ГРУДНЯ 2013» / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

На мене чекало багатогодинне ідеологічне «накачування»: «Як могла взяти участь у такому націоналістичному заході? Ви ж зростали в російськомовній родині — і стали такою націоналісткою!». Була навіть створена комісія на досить високому рівні, яка мала в усьому «розібратись». Серед тих, хто виступав, особливою старанністю відрізнявся письменник і журналіст Юрій Чікірисов — він з особливим завзяттям мене «таврував». Але цікаво, що коли, приблизно три роки тому, я зустріла його у кав’ярні в центрі Києва — він, ніби найкращий сердечний друг, заволав: «Рита, це ти? А я тебе любив! Давай вип’ємо кави!». Я спокійно відповіла, що не маю на це часу...

Зовсім інакше повівся редактор «Друга читача» Володимир Гнатовський, здавалося б, цілком зразковий радянський письменник. Він не голосував разом з усіма «як треба». І наступного дня я вже не побачила його в редакції...

Вже 1972 року, коли заарештували Василя Стуса, дивовижний, може, навіть героїчний, вчинок зробила Луїза Миньківська — моя і Василя колега по роботі. Ось що значить: у критичній, драматичній ситуації людина розкривається, часом зовсім несподівано. Коли Василя забрало КГБ, більшість співробітників відділу, де ми працювали, ніби заціпеніли, побоювалися мало не усього... І ось на тлі тої боязкості, тривоги Луїза Миньківська демонстративно, прилюдно підійшла до мене і голосно заявила: «Я хочу познайомитись з Валею (Стусовою дружиною), і дай мені адресу Василя. Буду йому писати!». І писала — стала другом Василя і Валі на все життя. При тому, що чудово розуміла, чим їй особисто це загрожує!

«ІВАН СВІТЛИЧНИЙ ТА ВАСИЛЬ СТУС СТВОРИЛИ НЕЗАБУТНІ ЗРАЗКИ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ ТА КРАСИ»

— На Вашу думку, хто був духовним керманичем «шістдесятників»? Чи є сенс говорити тут про конкретні персоналії?

— На моє глибоке переконання, таким духовним керманичем для них була сама Україна. Але якщо вже говорити про персональний вимір, то це Іван Світличний та Василь Стус. Саме вони створили незабутні зразки людської гідності і краси. Іван випромінював на тебе сонце (недарма його називали «доброоким»), його погляд був поглядом любові та інтелекту — хоч будь-яких пафосних розмов він уникав. Я особисто знаю випадки, коли ініційовані Іваном листи протесту підписувало чимало людей, які, можливо, за інших обставин не зробили б цього — але, безмежно поважаючи Світличного, зголосились.

— Як Вам вдалося так впевнено увійти в доволі тісне коло «шістдесятників»? Що саме Вас зацікавило, привабило, вразило в цих людях?

— Річ у тім, що я доволі довгий час жила ідеєю: «Слово порятує Україну!». І організовувала вечори, художні зустрічі, читання, де тільки могла. І саме виконуючи цю найважливішу для мене справу, зустріла людей, які назавжди стали для мене «точкою опертя».

Відчуваю себе зобов’язаною назвати бодай декілька прізвищ людей не з «першого ряду» «шістдесятників». Це Микола Плахотнюк — взірець благородства та інтелігентності. Це мій багаторічний друг, яскраво талановитий художник Олекса Захарчук, сердечна, добра, світла людина, воістину одержима творчістю. Про нього слушно говорили: побачить гарний пейзаж, то з цього місця вже не зійде! Аж поки не створить картину. Дитинство його було дуже важким (він родом з Вінниччини) — малим пережив окупацію, втрату рідних, коли німці відступили, його відправили в Харківський дитячий будинок. Як непросто було йому відбутися в мистецтві! Але він зумів це зробити.

Він оспівував неповторної краси землю — Україну. У його творчості немає показовості, чогось «пальмового», «океанського» — але це саме наша краса. І він, як мало хто, вмів відтворити її оригінально, неповторно.

Ще дивовижно талановита, яскрава людина, з якою мене звела доля — це Флоріан Юр’єв. Блискучий архітектор, що створив знамениту «будівлю-тарілку» (Інститут наукової інформації на Либідській площі; а рельєф робив мій чоловік, скульптор Борис Довгань, обраний особисто Флоріаном Юр’євим). Зрозуміло, що все це ніяк не вписувалося в канони естетики «розвинутого соціалізму». Але Флоріан Юр’єв був людиною воістину багатогранного таланту. Він був незрівняним майстром з виготовлення класичних музичних інструментів, довгі роки очолював відповідне об’єднання при Спілці композиторів України. Створив цілий ансамбль класичної музики «Київ-класик». Флоріан подарував моєму чоловікові авторську скрипку, яку назвав «Катерина Білокур». Він не один рік, будучи ще й обдарованим поетом, вивчав співвідношення, співзвучання кольору й слова, видав на цю тему наукову працю. На його інструментах київські музики давали концерти в Софії Київській; там, до речі, він виявив мозаїку, яка зображує українського скрипаля! Це свідчить про те, що скрипка з’явилась в нас раніше, ніж у Західній Європі. А ще він написав дивовижну музику до поезії Шевченка «І мертвим, і живим» — її виконання я слухала у музеї Шевченка в Києві. Істинний патріот України, мудра людина, Юр’єв по материній лінії тунгус. І з поваги до свого походження, вже в поважному віці, вивчив японську мову (є вчені, які вважають її близькою до мови тунгусів).

От скільки непересічних, блискучих людей мені подарувала доля! Я вважаю це великим щастям для себе.

«ШІСТДЕСЯТНИКИ ПЕРЕМОГЛИ — БО МАЮТЬ ПРОДОВЖУВАЧІВ»

— Пані Маргарито, таке загальне, важливе питання: а «шістдесятники» перемогли? Адже Україна зараз, будьмо чесні, геть не така, про яку вони мріяли...

— Швидко Україна такою, як мріяли мої друзі, не буде — бо такого імперського гніту, як терпіла Україна, зазнавали хіба що народи в добу Римської імперії — але ж і ті звільнились. Зараз ми живемо в добу неправедного капіталізму (це кажу вам я, «шістдесятниця», що виступала проти Системи). Панує обивательська ідея: «З’їсти краще — нагребти більше». Але це — на поверхні.

Беруся стверджувати, що шістдесятники перемогли — бо вони мають продовжувачів сьогодні. І в перше чергу це, може, воїни АТО-вці. Хочу (для мене це вкрай важливо) назвати хоча б деякі імена небайдужих і сильних. Це Роман Кабачій, якого агресори та бойовики вбили за українську мову. Вони вимагали від нього, полоненого: «Разговаривай на человеческом языке!». А він відповів: «Українська мова є рідною для мене, я її не зречуся!». Отримав шість ножових поранень в легені й живіт. Врятувати Романа не вдалося...

Це Андрій Бесараб, який, за власними словами, тримався в полоні словом Василя Стуса. Це командир саперного відділення Євген Редька (втратив на війні руку). Це Василь Стуженко з Кривого Рогу, тяжко поранений на війні, переміг у міжнародних змаганнях паралімпійців зі стрільби з луку. Це «сковородинець» Валерій Кузніченко (у нього теж немає руки, ногу врятували в Німеччині), який напам’ять знає твори нашого великого філософа, а його прапрадід Ніканор , за сімейною легендою, приходив на бесіду із самим Сковородою...

«Нєсть числа» великим нашим воїнам-захисникам, справжнім патріотам. Про багатьох з них я написала у книзі «Шпитальні нотатки». І ця молодь є прямою спадкоємицею «шістдесятників». Вона підтвердила це своєю активною дією, вийшла 2014 року на Майдан, а потім — добровільно пішла на фронт захищати Україну від нової хвилі московської агресії.