Пам’ятка міста чи активіста?

Нещодавно київський активіст Олександр Глухов повідомив авторові, що на садибу Мурашка звалилась чергова морока: компанія, яка колись отримала пам’ятку в приватну власність, подала касаційну скаргу до Вищого господарського суду України. Такі скарги інвестори готували щороку з того часу, як 2012 року місто відвоювало у судах садибу та повернуло її до комунальної власності столиці. Попередні звернення інвестора Вищий господарський суд відмовлявся розглядати. Однак останню скаргу чомусь взяв до уваги.

Як писав Олександр Глухов у своєму листі, скаргу подало ТОВ «Вестіга», що належить компанії FENORIS. Остання у свою чергу є власністю британської фірми KREDERI LTD. Директор компанії з Великобританії нібито тільки цього року дізнався про рішення суддів щодо повернення садиби Києву. Тож вирішив приїхати в Україну, щоб захистити свої права. Судове засідання відбулося 24 жовтня.

Сам Олександр Глухов живе в напівзруйнованому будинку-пам’ятці, так рятуючи його спочатку від інвесторів, а тепер — від падіння у прямому розумінні слова. Це при тому, що на прикладі садиби Мурашка міська влада вирішила створити прецедент того, як уміє не тільки повертати незаконно приватизовані пам’ятки, а й відновлювати їх. Так, на реставрацію маєтку 2017 року з київського бюджету виділено 5,7 мільйона гривень. Та наразі освоєно тільки... 6,5% коштів.

Цей факт, як і перебіг судового засідання, засвідчив, кого найбільше цікавить доля пам’ятки: містян або чиновників. Посудіть самі. Фігурантами судової справи, крім адвоката, який захищав інтереси компанії «Вестіга», були представники Київради, столичної прокуратури, Департаменту культури й Департаменту будівництва та житлового забезпечення Київської міської держадміністрації. Олександр Глухов брав участь у засіданнях як третя сторона. І саме він виявився найбільш підготовленим до суду, зокрема щодо документів.

«Адвокат інвестора не змогла до пуття пояснити свої вимоги, її позиція була дуже хитка. Вони пропустили всі терміни подачі касаційної скарги. Пояснювали, що фірма не була в курсі подій, — розповідає Олександр Глухов. — Виступ від прокуратури був більш-менш достойним. А от представниці Департаменту культури КМДА та Київради не змогли пояснити судді нічого про те, що зараз відбувається з будинками. Особа від Департаменту культури взагалі сказала, що не розбиралася зі справою. Суддя наголосила, що документи надали для розгляду ще два тижні тому. Я от отримав касаційну скаргу напередодні суду, підготував із юристом заперечення і прийшов з ним на засідання. До речі, на звернення до заступника голови КМДА Олексія Резнікова з тим, щоб на суд прийшли юристи Київради, бо прокуратура подала позов саме в її інтересах, він порадив мені пошукати для цього юристів-волонтерів».

Активіст озвучив у суді свою позицію, наголосивши, що підстав розглядати касаційну скаргу взагалі немає. Рішення про незаконну приватизацію пам’ятки давно винесено. Урешті, судді вирішили припинити провадження. Але що виграє від цього сама пам’ятка?

«Це — палиця з двома кінцями. Суд завершився добре, але система не працює, — продовжує Олександр Глухов. — Чиновники не готуються до захисту інтересів міста. Біда цієї системи у тому, що нічого не доведено до кінця. Ще п’ять років тому суди встановили, що маєток художника приватизували незаконно. Міська влада мала б знайти винних і покарати їх, а фірму, яка незаконно його купила, оштрафувати. Адже вона обіцяла спочатку садибу реставрувати, а потім отримати в приватну власність. Вийшло навпаки: маєток відразу став приватним, ніхто ним не займався, він просто руйнувався. Ні прокуратура, ні поліція не притягнули нікого до відповідальності. Якби відразу розставили всі крапки над «і», не було б більше цих судових історій. А зараз фірма-інвестор, крім чергових судових скарг, може вимагати від міста ще й якоїсь компенсації внаслідок судових рішень. За цей час будинок можна було давно перепродати чи відновити».

Хай вас не лякають слова про перепродаж садиби іншим інвесторам. У багатьох країнах Європи пам’ятками опікується не держава чи місцеві органи влади, а саме меценати. Справді опікуються, а не просто отримують документи на будинок і чекають його руйнації, щоб звести щось абсолютно нове. На жаль, в Україні до такої співпраці поки що майже не готові.