А пам’ятник тюльці — слабо?
Після ознайомлення з розповіддю Катерини Варкан про «мармурове сало від вдячних москалів» («День», №86) не залишає відчуття дивацтва і надуманості подібного пам’ятника. Чи поширюється вдячність «москалів» на кухні всіх народів світу або ж тільки на українську? Чому не виникла, наприклад, ідея встановити у Грузії пам’ятник шашлику або в Греції — чебуреку? Чи не тому, що там би цього не дозволили, а у нас — усе можна. Але, можливо, ще більш екстравагантною була б ідея увічнити російські «щи» у Москві. Та й в українському меню на салі світ клином не зійшовся, є ще й пироги, і вареники, і знаменитий борщ. За всієї своєї зовні нешкідливої ексцентричності ця ідея все ж має провокаційний характер. Не виключено, що у відповідь може виникнути на знак подяки ініціатива спорудити у Москві щось таке, що зображує: «Їжте на здоров’я!». А оскільки продукт далеко не дієтичний, то подібне побажання може бути витлумачено неправильно. А біля підніжжя гіпотетичного пам’ятника салу легко уявити самописні афоризми, на зразок: «Так ось хто з’їв наше сало!»
Мені здається, що поставити у Києві пам’ятник салу — це все одно, що у Донецьку встановити монумент ковбасі. Пам’ятаєте вислів одного з донеччан з приводу незалежності і демократії? Він став своєрідним символом обивательської ментальності: «А мені все одно, лише б ковбаса була!» «Ковбасники!» — досі часто звучить на адресу представників донецького регіону. «Сало!» — кричать московські вболівальники на українських футболістів. Але навіть абстрагуючись від образливих прізвиськ, важко зрозуміти, навіщо треба створювати пам’ятник ЇЖІ. Для такого пам’ятника потрібен особливий привід, а не просто журналістська фантазія, інакше у нас і кроку не ступиш, не зустрівшись з химерною статуєю. А фантазії наших чиновників здатні перетворити казковий природний ландшафт на «кошмар на вулиці В’язів».
У нашому місті давно вже витає ідея встановити пам’ятник Тюльці. У голодні роки тисячі жителів Маріуполя вижили тільки завдяки цьому рятівному дарунку Азовського моря. Це дійсно хвилюючий історичний факт, гідний втілення у незвичайному пам’ятнику. З розповіді ж К. Варкан усе виходить дуже просто: взяли і приїхали з Москви до Києва «підібрати» місце для пам’ятника своїм гастрономічним смакам. А фантазії про «неприступні кордони» і «залізну завісу» — для російських читачів і телеглядачів. Не думаю, що так само просто можна «підібрати» місце для пам’ятника роботи українського скульптора у Москві.
Якщо авторів «особливого пам’ятника» справдi цікавить знак уваги до нашої країни, то шукати його не обов’язково у мармуровому салі. Як для журналістів — достатньо писати для російського читача правду про Україну.
