«Парадиз» у центрі пекла, або На зорі капіталізму в Красилові
Красилів — райцентр, що з пагорба, названого в народі Лисою горою, видно, як на долоні, — складається переважно з приземкуватих будівель та заводських труб над ними, які, щоправда, вже давно не димлять. Серед цього невибагливого пейзажу — несподівано елегантна споруда, що вирізняється вишуканими формами і розкішним оздобленням. Це і є «Парадиз» — двоповерховий камерний готель на 10 номерів із затишним рестораном на першому поверсі та сауною.
За ресторанним столиком декілька датчан та їхнiй перекладач Стас, випускник факультету міжнародних відносин столичного університету. Вони не приховують свого подиву, що в цьому провінційному містечку отака дивна перлина. Вважають, що назва закладу цілком відповідає змістові: справжній рай на цій грішній землі!
«Європейський стандарт!» — така загальна оцінка рівня сервісу в готелі. Юний Стас уже поклав око на одну із завсідниць цього ресторану, які сидять за сусіднім столиком. «Повний сервіс!» — продовжує про свої враження перекладач. Відтак пояснює геть подивованим рахунком іноземцям, що це їм не Данія, тут усе дешевше від дірки з бублика.
Звісно, що для них, громадян ситої Данії, цей рай земний отакий доступний. «Місцеві до нас дуже рідко заглядають. Хіба що хтось повернеться з успішних заробітків за межами батьківщини, то запросить сюди компанію. Відзначають зустріч», — розповідає в розмові з кореспондентом «Дня» директор «Парадизу» Петро Арсенюк.
Місцевим «Парадиз» не по кишені. Дівчата, що привернули увагу Стаса, не враховуються. Їхнiй візит до «Парадизу» не стільки відпочинок, скільки праця. Петро Арсенюк від них відхрещується: «Навпаки, деякі заморські гості нам навіть дорікають, що не утримуємо в штаті професіоналок. Але ми заздалегідь вирішили: «Парадиз» — не будинок розпусти!» Хоча директор не заперечує: «Якщо якась зайде сюди, аби знайти дорогого клієнта, то не зачиняти ж перед нею двері. Хіба на ній написано?»
Розкіш «Парадизу» підкреслюється злиденним оточенням, яке являє собою решта Красилова. Непрацюючі заводи, невиплачувані зарплати та пенсії, жахливе безробіття, неможливість заробити хоча б на хліб насущний — така страшна дійсність цього провінційного містечка. Саме тому й більш поблажливою стала громадська думка — те, що раніше однозначно засуджувалося, зараз сприймається більш філософськи: у 23-тисячному Красилові, де всі про всіх майже все знають, кажуть, що «відколи з'явився «Парадиз», то шість чи сім дівчаток знайшли собі прибуткову роботу». Батьки їхні більш-менш спокійні: не те, що тих дівчат, які за кордоном змушені шукати собі отаке «щастя». А що ж молодим ще залишається робити в Красилові?..
«Щодня доводиться підписувати документи на два- три закордонні паспорти. Їдуть і дівчата, і хлопці в найми на чужину», — розповідає Віктор Адамський, міський голова. Але, додає, ті мандрівочки часто-густо вельми драматично закінчуються. Та поїхала і наче у воду впала — ні чутки, ні звістки від неї. Нещасні батьки побиваються, не знають, що й думати, де шукати. Той повернувся ні з чим, бо на вокзалі в Москві рекетири всі гроші «експропріювали», ще й нирки та печінку бідолашному відбили. Цей хоча й привіз додому якусь копійку, та тут йому таке про кохану дружиноньку розповіли доброзичливці!.. А когось і не дочекалася...
Усе знають, та їдуть і їдуть із містечка ті, хто ще може кудись їхати. Бо тут, на місці, нічого путнього для себе не знайшли. А ті, кому нема куди їхати, оминають з усіх чотирьох боків ошатну споруду, що образливо відрізняється від довколишніх. Раніше це був загальнодоступний готель із ненав'язливим сервісом і «зручностями на подвір'ї», який тягарем висів на шиї місцевої влади. Тому, коли нарешті цей об'єкт комунальної власності знайшов справжнього хазяїна, зміни сталися миттєво — за літо тут уже ніщо не нагадувало про старий готель. «У нас готельний збір більший, ніж навіть у Хмельницькому, обласному центрі, і стародавньому Кам'янці- Подільському, куди на екскурсії звідусіль їдуть», — каже міський голова В.Адамський. «138 іноземців у нас торік одержали готельні послуги», — додає П.Арсенюк. Мовляв, прибувають у справах до Хмельницького чи до Шепетівки, а на нічліг до Красилова, за десятки кілометрів, поспішають».
«Парадиз» — наче зоря капіталізму, що сходить над Красиловим. Принаймні для покоївок, офіціанток і барменів, які тут працюють, раз на тиждень даються уроки німецької мови. І для приїжджих, які тут зупиняються. А пересічному красилівцеві що до того? Нічого, крім готельного збору, що на його добробуті мало позначається.
Решта інфраструктури Красилова являє собою убогу і нерадісну картину: точки громадського харчування, що утримуються кооператорами з останніх сил, універмаг, менші крамниці, де крамарі, нудьгуючи, згадують не без ностальгії про свої ліпші часи — епоху гострого дефіциту мила та інших «товарів повсякденного попиту». Нарешті, є мило, та лазні в райцентрі немає. У міської влади руки не доходять відремонтувати заклад, де громадяни дбали б про гігієну тіла. Де ж той буржуй, який би викупив будівлю та й дав городянам можливість водних процедур?
А «Парадиз» розширюється: «Викупили будівлю старого гастроному на вулиці Леніна, взялися за реконструкцію», — продовжує директор «Парадизу» розповiдь про те, як власність (ота, що привабливіша) «тікає» до успішніших. Вважає, що настане пора для менш привабливої власності.
Віктор Адамський каже, що четверо депутатів міськради виступили з ініціативою — перейменувати вулиці Леніна і 50-річчя Жовтня. Проте В.Адамський впевнений, що решта депутатів не підтримає цю «революційну» ідею. Що, мовляв, в імені, формі, якщо зміст за горло бере? Мертвою хваткою.
Місцеві заводи стоять мертво. Прийшов на прийом до В.Адамського робітник (чи вже не робітник?) агрегатного заводу. Каже, що звертався по довідку для субсидій, та не дають. Розрахуйтесь, відповіли, за спожите тепло — тоді й буде довідка. А як, запитує, розрахуватися, коли і йому, і його дружині на тому ж заводі по сімсот гривень зарплати винні?.. Він був серед двохсот робітників, які днями «брали штурмом» райдержадміністрацію: віддайте наші зароблені гроші. Де ж візьмуть, аби віддати?.. «Там, на агрегатному, лише стіни залишилися», — каже В.Адамський про лиху долю, що спіткала колишнього «гіганта індустрії» районного масштабу. А голова райдержадміністрації Леонід Горенко вважає, що то менеджер завів «гіганта» в глухий кут: «Виступили з пропозицією про зміцнення керівництва, та Київ нас чомусь не бажає підтримати».
Простоює підприємство «Славутич—Случ», до цього ж «статусу» наближається молочний завод, уже стали на облік на «біржі праці» будівельники, навіть учителі й медики...
Ось чому такі велелюдні красилівські вулиці. Спрямовуються в бік ринку, де мерзнуть під наметами колишні передовики соцзмагання. Сподіваються: може, віддадуть зарплату на машзаводі (цей хворий ще, кажуть, виявляє певні ознаки життя), то буде якась виручка.
«До 90 відсотків громадян одержують субсидії», — узагальнює В.Адамський все, що вiдбувається довкола «Парадизу». Така красномовна картина красилівського благополуччя на межі тисячоліть, коли ще тільки сходить над райцентром зоря капіталізму.
А перший капіталіст наприкінцi двадцятого століття в Красилові П.Арсенюк каже, що «затрати на реконструкцію старого готелю під «Парадиз» заплановано повернути через двадцять років. Він, П.Арсенюк, впевнений, що «за цей період зоря капіталізму остаточно зійде і яскраво засяє над нашим райцентром».
Кореспондент «Дня» поцікавився в красилівців, що вони думають про те, як Петро Арсенюк вибився в люди
Зоя БАЛЮК, заступник голови Красилівської райдержадміністрації: «Арсенюки, мабуть, підприємливіші за багатьох у райцентрі, та про них не чути, як про деяких, кого називають «новими українцями». Працюють тихо, живуть скромно. У політичних процесах дотримуються нейтралітету. Мудрі. Петро Арсенюк і за соціалізму не був серед останніх — працював заступником голови міського споживчого товариства».
Григорій СТЕЦЮК, директор Красилівського цукрового заводу: «Завдяки Арсенюкам уже чи не весь світ знає про наш Красилів. У чому їхня праця ударна переконує? У тому, що зарубіжний інвестор шукає i знаходить у нашій Україні чесних і заповзятливих партнерів. Туди, де якась колективна власність (а отже, спільна безвідповідальність), інвестор не йде. Він, інвестор, знав, як заробити капітал, і знає, як його примножити. Мабуть, пан Штефанік, як кажуть, не один пуд солі разом з Арсенюками з'їв, поки наважився на спільну працю. Приклад Арсенюків свідчить, що в їхніх руках — майбутнє. Спостерігаючи за сходженням цього підприємства, чекаємо й сподіваємося, що його власники скажуть своє слово не тільки в сервісі, а й у виробництві».
Середніх літ чоловік, який не бажає, щоб Арсенюки знали, що то саме він так про них думає: «Мені й без цього мало місця в Красилові. Безробітний. І я був такий самий розумний, як вони. Також ганяв машини з-за кордону. Аж поки не вскочив в аварію — віддав усе, що нажив, і ще борги залишилися. До Арсенюків посміхнулося щастя. Як на мене, вони не передбачають, що фортуна зрадлива. Тому якомусь нещасному годі від них чекати співчуття чи розуміння... Кажуть люди, що той готель, який вони перебудували під «Парадиз», їм за безцінь віддано. Уміють «під'їхати» до того, від кого щось залежить. Та хай собі збагачуються на здоров'я, якщо вміють. Після того, як сам у халепу вскочив, нікому не заздрю, бажаю всім тільки добра і процвітання».
Віктор КРАВЧУК, селянин: «Знаю Петра давно. Він, як і я, із Щиборівки, села з-під Красилова. Що скажу? Разом зі своїм рідним братом Олександром Арсенюком зумів розкрутитися. Бо дружні й завбачливі. Коли ще тільки- но почався розгардіяш у країні, вони позичили гроші, погнали сюди машини з Німеччини. Звісно, що ризикували. Там, у Німеччині, познайомилися з паном Штефаником. Тож він, Штефаник, дав гроші на «Парадиз». Отже, Арсенюки заслужили в іноземця довіру. Вони — з тих, які не проп'ють і не прогуляють, як дехто. На вітер і шеляга не викинуть».
