Паризькі замальовки

ПОПРАВКИ

Друзі, вдячний вам за велику кількість схвальних дзвінків із приводу перших трьох подач із серії репортажів про Європу.

Тепер про парочку обурених. Зокрема, організаторів. Кульмінацією була алогічна репліка: «Якщо вам не сподобалося, навіщо ви поїхали?» Мені сподобалося. Завдяки їхнім старанням і власним грошам — мої уявлення про світ збільшилися аж до Північного моря. Я тільки сказав, що не назвав би цей вояж відпочинком.

Про те, що в Парижі було проведено семінари з боротьби з наркотиками, я говорю зараз на прохання організаторів. Щоб потім до цього питання не повертатися. Мені цікавіші інші моменти подорожі. Люди різних професій поклялися у своїй непримиренній боротьбі з наркотиками. Напевно, наркотикам тепер покладено край навіть у київському музеї Пушкіна, де працює один із учасників поїздки.

Щоб уникнути претензій, всі імена я змінив до непізнаванності. І, до речі, кому описані картини або події видадуться неймовірними чи неправдоподібними — будь ласка. Сприймайте ці нариси як белетристику. Подібні до цих нотаток — «Простаки за кордоном» Марка Твена, «Фрегат «Паллада» Гончарова або «Одноповерхова Америка» Ільфа і Петрова. Принцип той самий — найбільш повно розповісти про те, що відбувається навколо тебе, а так само показати, як поводяться за кордоном співвітчизники в тій чи іншій ситуації. Наш автобус був чимось на зразок маленької української колонії.

Своє завдання я бачив у тому, щоб точно передати власні відчуття. Інша людина, можливо, відчувала протилежні. Це її право, так само, як моє — сприймати світ по-своєму. І старатися якомога цікавіше розповісти про це.

Здається, все. Ні, ще один нюанс.

Є люди, які бачили Європу з вікон люксів. Вони можуть подумати, що я згущую фарби. Ці добродії знаходилися в більш гарному настрої, ніж учасники нашої автобусної експедиції. Але з іншого боку — враження громадян, які постійно поспішають з корабля на бал, по-своєму гостріші. Вчора мені зателефонувала увечері одна приятелька і сказала, що після прочитання нарисів про автобусний марафон їй дуже хочеться повторити подібний тур. Не дивлячись на незручності, пов’язані з автобусним сервісом. Я сприйняв це як комплімент.

Отже, повертаємося до автобуса, що слiдує за маршрутом Берлін — Париж.

ІЗ ТУМАНУ ВИПЛИВАЄ...

Крісла в «Неоплані» розташовані так близько, що ситуація заздалегідь запрограмована на конфлікт. Роздалися крики. У салоні повисла лайлива фраза «Коза недо...» Коротше, задимило посеред ночі!

Щоб загасити виниклий конфлікт, наш дует (я і сусідка) помінялися пізніше кріслами з нашими знайомими, за спинами яких знаходились, судячи з їхніх розповідей, чудовиська. Вони абсолютно не давали відкинутися на кріслах, а на зупинці погрожували побити. Гади!

Згодом з’ясувалося, що крісла не дуже добре фіксувалися і могли несподівано впасти. Монстри, які виявилися у нас за спинами, сказали, що Слава Богу, що сталася заміна. Що ті їх тероризували. І дівчина довго і гаряче дякувала моїй попутниці за цей громадянський крок. Автобус — чудова модель людства!

Тільки-тільки народ перестав бушувати і злегка «відрубався», як о пів на другу водії увімкнули на всю гучність польську естраду. Щось на зразок польки-метелика. Центральний хіт був про білу голубку — «Ума полюма бланка-а-а!!!» — кричав приймач. Але танцювати нікому не хотілося. Чи то тихіше зробили, чи то всередині спрацював вимикач.

Під ранок із зеленої темряви став виповзати туман. Навколо нас почав повільно групуватися Париж.

ФОТОАПАРАТ ПІД МАЙОНЕЗОМ

Ми прибули до готелю під назвою «Формула-1». Однак там не було ні Шумахера, ні Міко Хаккенена. Зате було повно негрів iз арабами. Такі готелі вважаються «дозірковими». Тобто душ знаходиться у коридорі. Масивні двері пожежного кольору. Замок на коді із шести цифр.

Наш керівник Василь відразу забив місце в номері, немов у поїзді: «Я зверху!» Спочатку я подумав — із благородства. Але насправді внизу виявилося велике сімейне ліжко, де я повинен був спати з іншим чоловіком із нашої групи — Михайлом. Перша ніч у Парижі обіцяла бути розпутною: один чоловік зліва, інший – зверху.

Архітектура Парижа вигідно відрізнялася від берлінської. Тут не було різких, що дряпають, кутів. Навпаки, все було гранично згладжено та закруглено. Це породжувало почуття довіри та затишку. Виникало обманливе відчуття, що в такому місті і загубитися не страшно. І це, не дивлячись на надто непривітну дощову погоду.

Першим, кого ми побачили перед величним театром Гранд Опера — був Дмитро Корчинський. Він був не менш величний. Його знамениті козацькі вуса важко переплутати. Українці планомірно заповнювали столицю Франції!

Ми понеслися до легендарного Лувру — колишнього помешкання королів. Посередині двора височіла гігантська скляна піраміда, яка прикривала підземний вхід до палацу-музею. Туди тягнулася величезна черга, і ми вирішили просто погуляти королівським парком — садом Тюїльрі.

Асфальту він не має жодного квадратного сантиметра. Тільки пісок і кришиво. Виявилося, така традиція притаманна усім французьким паркам.

Товариш просив на згадку камінчик із Парижа привезти. Зробити це було просто. Взяв я один камінчик — грайливо блищить, переливається. Прямо годиться для моєї колекції мінералів. Собі залишив. Для приятеля трохи тьмяного відшукав. Зате — натурально.

З набитими кишенями камінців наближаюся до кафе. Французькою говорити в нашій компанії практично ніхто не може, англійською – дещо краще. Бутерброд із сиром і майонезом плюс кава — близько 10 євро. Тільки я зібрався з усім цим гастрономічним багатством плюхнутися на стільчик під грибком, як мене зупинила турист-ветеран Елеонора (вона вже в третьому автобусному турі) Мовляв, не смій сідати! Ти що! На секунду сядеш, вони здеруть вдвічі більше грошей.

Хапаю з переляку сендвіч і біжу, куди очі дивляться. Майонез із бутерброда починає перебиратися на фотоапарат. У результаті у мене вийшло дві страви: сендвіч і фотоапарат під майонезом.

Наші скупчилися зі склянками і хлібом біля канальця Сени. До жуючої групи підвалив французький жебрак. Чи потрібно говорити, що йому обламалося!

Вже ситими очима ми стали вбирати навколишню панораму. Навколо було безліч мармурових скульптур. Найбільше сподобався античний ексгібіціоніст. Елегантно повісивши плащ на ліву руку, він гордо демонстрував кам’яне чоловіче достоїнство. Життєва скульптура!

«БУДЬ-ХТО, ХТО ДО ВАСБЛИЗЬКО ПІДІЙШОВ —ПІДІЙШОВ ЗА ВАШИМИГРОШИМА»

На іншому боці Сени, після обстеження обшарпаного будиночка Вольтера, напроти якого блимала поліцейська машина, ми вперше пірнули у паризьке метро.

Враховуючи його розгалуженість, розібратися зі станціями було все одно, що кросворд розгадувати. Чоловіча частина групи відчула себе погано і цілком довірилася жіночій. «Ми охороняємо».

Підлога гумова, як на деяких наших стадіонах. Станція за формою нагадує трубу, розпилену навпіл. У нашому метро є щось від релігії (радянської, зрозуміло), в паризькому — щось від консервної бляшанки. Навколо все обписано лайками, як у нас у під’їздах. І дуже багато яскравої реклами.

Для того, щоб проникнути до вагону, не досить тупо стояти біля поїзда, що підійшов. Потрібно смикнути спеціальну ручку на дверях. Якщо цього не зробити, вони не відкриються. Один повільний турист так і залишився здивовано стояти, не зметикувавши, чому саме перед ним двері не відкрилися.

Ніяких оголошень по динаміку у вагоні не робиться. Назва станції повторюється на стіні протягом всього перону.

Ні, одне звукове оголошення ми чули. Застереження щодо кишенькових злодіїв. Крадуть у центрі Європи! В перекладі воно виглядало радикально: «Будь-хто, хто до вас близько підійшов — підійшов за вашими грошима». Всі відразу підозріло закосились на сусідів.

Миготять станції: «Площа згоди», «Бастилія»...

У вагоні раптом почули російську мову. Одна новоросійська пані говорила іншій: «Слухай, я покажу тобі магазин, де солом’яні шльопанці коштували всього 122 євро...». Майже задарма.

ДВІ ЕЙФЕЛЕВІ ВЕЖІ

Увечері прямуємо до Сени. Паризькі річкові трамваї називаються «бато паризьен» і відходять прямо з-під Ейфелевої вежі. Вона сірою непоказною громадиною підпирала хмари й особливого враження не справила.

Ми відплили. Бато являв собою широкий катамаран, який складався з трьох суден.

Публіка, як і в берлінському екскурсійному автобусі, наділа навушники, де транслювався різними мовами стандартний текст.

Екскурсовод — дівчина з короткою стрижкою, в окулярах і синьому костюмі, доповнювала інформацію в навушниках. Вона жваво скрекотала німецькою, французькою та англійською. Не задовольняючи моєї цікавості внаслідок мовного неуцтва. Бачачи зацікавленість в моїх очах, вона підійшла ближче. Довелося з розумінням кивати, щоб не засмучувати милу дівчину.

У навушниках говорили: «Поверніть голову ліворуч. Там розташований Лувр... Тепер праворуч... « Коли лівій половині катера давали пораду повернутися направо — бачили тільки пасажирів правої сторони. І навпаки. Кожна з половин бато добре вивчила один берег Парижа, іншу половину катера і мости. Їх на Сені — десятки.

Після кривавих подробиць Великої французької революції не викликало подиву те, що в шикарних ресторанах Латинського кварталу козирною стравою вважається «качка в крові».

Судячи з інтонацій захоплення дівчини в синьому, головна ідея її виступу була простою: милуйтеся моїм містом!

І милуватися було чим! Коли вже майже вночі ми підпливли до Ейфелевої вежі з другого боку — вона приголомшила. Це було чудо перетворення!

Зараз вона переливалася золотими вогнями і виглядала на фоні чорного оксамиту небес, як коштовність вищої проби! Зверху з неї, неначе із маяка, падав тонкий білий промінь. А всередині конструкції яскраво-червоним мерехтливий світляком рухався ліфт. Видовище гіпнотизувало!