Патріотизм і національна ідея

Шановна редакціє!

Дозвольте поділитися своїми думками щодо «непопулярного нині патріотизму». Тему порушено журналістом із Дніпропетровська Георгієм Бурейком («День» №39 від 3.03.2000 р. «Її правда чи ні — це наша країна»).

Патріотизм, у моєму розумінні, — це певне підсвідоме, ірраціональне почуття синівської любові до своєї батьківщини, до свого народу й безпосередньо до тієї географічної території, з якої ти родом, на якій мешкав або мешкаєш. Якщо до патріотизму можна додати ще й почуття гордості за свою країну та її народ, то це тільки зміцнить патріотизм, додасть йому більшої вагомості й переконливості. Та гордість і гординя — не даремно слова одного кореня. Якщо в патріотизмі гордість виходить за рамки здорового глузду, то він перетворюється на націоналізм, із усіма його негативними (аж до фашизму) наслідками. Тому патріоти — це, передусім, люди, котрі безкорисливо люблять свою вітчизну, незалежно від її економічного, політичного чи географічного становища. Вони люблять її так само, як своїх батьків, незалежно від того, багаті ті чи бідні, здорові чи немічні, з освітою чи ні. Люблять і тоді, коли їм, на жаль, немає чим гордитися. Патріотизм, як і любов до батьків, властивий тією чи іншою мірою всім нормальним громадянам будь-якої країни.

Дещо інакша справа з національною ідеєю, яка, на відміну від патріотизму, може взагалі не мати місця в суспільстві, оскільки сам факт її зародження передбачає виконання певної роботи конкретних, авторитетних у народі особистостей за підтримки ЗМІ, пропаганди й агітації. Якщо немає такої роботи, то немає і остаточного результату — національної ідеї. Для роботи з формування національної ідеї необхідне прагнення народу в рамках нації до досягнення певної мети. У нашому випадку цією метою може бути прагнення влитися в Євросоюз або, навпаки, в Союз слов’янських держав. Але як перше, так і друге передбачає зміцнення суспільства й держави, і це, особливо на первинному етапі, не завжди пов’язано з поліпшенням життя народу. Отже, підтримка національної ідеї «широкою громадською масою» вельми проблематична. Далеко не всі здатні покласти «на вівтар вітчизни» свій добробут. Національна ідея, навіть прийнята і підтримана народом, може бути помилковою. У такому випадку, в міру її втілення в життя проявлятиметься негативний для нації результат, як це було в нацистській Німеччині.

Національна ідея формується, зазвичай, під тиском зовнішніх і особливо внутрішніх чинників розвитку держави. При цьому на її формування може значною мірою впливати роль якоїсь громадської організації, партії або окремої особи. Свого часу Рух на чолі з В.Чорновілом цілком успішно сформував і провів у маси ідею незалежності.

Національна ідея не є догмою. Тому цілком допустимий її перегляд і перехід від однієї ідеї до іншої, так само як перегляд політики або точки зору.

Держава й народ можуть бути одержимі національною ідеєю. Причому, як правило, держава її висуває, пропонує чи, залежно від обставин, нав’язує народові. Класичний тому приклад — утопічна ідея розбудови комунізму, нав’язана народу в колишньому СРСР, яка призвела до незліченних жертв, страждань та економічного краху.

Якщо патріотизм не може бути зі знаком мінус і нести зло, то поспішно сформована, непродумана, збиткова національна ідея здатна спричинити велике лихо, і не тільки для конкретної нації, а й у глобальному масштабі.

Хвацьке «мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем» має слугувати пророчим попередженням усім, хто причетний до формування національної ідеї в державі.