ПАВУКИ I СЕНСАЦIЯ

У середу вийшла замітка, що якоюсь мешканкою Києва М. був виявлений на дачному городі страшний волохатий павук. Як пізніше з’ясувалося, це не який-небудь павучок-простачок, а справжній ТАРАНТУЛ.

«Як! У нас на городі?! — кричала замітка — Так, у нас. Де ж іще?» — відповідала вона собі. Тут ось, поряд. Не в Середній Азії, не в пустелі Сахарі, а ось тут, їхати електричкою дві зупинки. Південноросійський тарантул!

Тітка, нажахавшись, зачинилася у вагончик, та, переборовши себе, вийшла і здійснила подвиг: скляною банкою накрила жахливу комаху.

— Як павук потрапив сюди? — запитувала газета. — Може, на поїзді? Таке, мовляв, буває. Заскочить на підніжку якась гидота й подорожує тисячі кілометрів, поки не звалиться на чиюсь присадибну ділянку. Біля тітки в купальнику, яка зосереджено обкопує помідори.

Замітка була верхнім, ударно-жахаючим матеріалом.

У суботу мені несподівано дзенькнув відповідальний секретар:

— У тебе редакційна «мильниця»? — спитав він. — Треба там недалеко від тебе дещо сфотографувати.

— «Мильниця» у Вадика, — зрадів я.

— Ну, гаразд, — сказав він і відчепився.

У вівторок виходить величезна стаття на другій сторінці. Вона довірливо розповідала про рідкісного надзвичайного чоловіка Миколу Пилипченка. Цей самий Микола займався тим, що розводив... тарантулів. Сотнями! До трьохсот милих павукоподібних він тримав на кухні в майонезних баночках. Навіщо? А для того, що він продавав їх по 3—7 гривень на базарі...

Я відірвав довбешку від цієї стриманої інформації і спитав її автора, спритну Надю Квасиль:

— Де ти відкопала цього божевільного?

— На блошиному ринку, — як завжди весело защебетала вона.

— І кому він продає цю гидоту?

— Дітям. Він розповів, що недавно одному хлопчині вужа продав. Так той назад його приніс. Мама, буцімто, сказала: або вона, або змія. Щоб не віддавати п’ять гривень, він говорить хлопчику: «Давай я тобі його на шестигривневого тарантула поміняю». Хлопчина так зрадів...

— Добрий дядечко, — сказав я. — Уявляю, як зрадіє мама. Особливо, коли він стане постійним клієнтом дядька. Скоро вона, ймовірно, уранці буде боятися спустити ноги з ліжка. Ми ж тільки що писали: «Ах, ах — тарантула знайшли, який жах!» А інкубатор цих красенів нас залишає байдужими. Сподіваюся, — закінчив я, — цей маніяк живе не на Лісовому масиві?

— На Лісовому, — відповіла Надька.

Напевно, жартує. Сказав би я «на Оболоні», — відповіла б «на Оболоні».

— Ще скажи на вулиці Ігнатова, — посміхнувся я.

— Так, на вулиці Ігнатова, — серйозно відповіла вона. І додала, — будинок 2.

Цей будинок був навпроти мого.

— Так це з цього приводу мені дзвонив відповідальний? — прозрів я. — Сфотографувати тераріум?

— Так, — просто відповіла Надя.

Зрозуміло. У сусідньому будинку маніяк розводить смертоносних волохатих чудовиськ, поки я тут газетку читаю. А як його безпосереднім сусідам через стінку, або на сходовій клітці? А коли прорве водопровід і банки змиє? І замість тарганів із усіх щілин полізуть... А-а-а!

— Давай, — говорю Надьці, — точну адресу гада. Я зараз повішу оголошення в тамтешніх під’їздах: «Продаються свіжі живі тарантули. Різних розмірів. Отрута гарантована. Квартира така-то. Спитати Колю».

— Але ж, — сказала Квасиль, — приб’ють його.

— Так, не можу взяти гріх на душу.

Далі в статті спокійно повідомлялося, що господар тарантулів — дуже жалісливий, не знищує зайвих павучків, а випускає їх на волю. Їде за місто й п’ять-шість штук відпускає у лісок. «Більшість до зими помре, — засмучувався Коля, — але дехто приживається. Я навіть перевіряю тижнів через два — соромливо поділився він радістю. — Два-три добре приживаються. Проте з морозами — все одно загинуть, — засумував Пилипченко.

— Є шанси, що вони загартуються, — сказав я Квасиль. — Занадто вже Коля наполегливий дослідник.

Ще тиждень я з острахом поглядав на зловісне помешкання тарантулів. А потім забувся якось... Та нещодавно фільм жахів «Павуки» по телеку крутили. Вони там місто затиранили. І пригадав я Пилипченка. Може це так у них все й починалося?

Сподіваюся, через два роки він став представником канадської компанії і підсуває народу міксери та плойки. Принаймні, так думати спокійніше. Хоча, швидше за все, він перейшов на розведення в тазках таких модних зараз серед багатіїв крокодилів. Вони хоч і небезпечніші за тарантулів, але побачити їх можна здалеку. Якщо, звичайно, гуманний Колючи незатребуваних плазунів не буде відпускати в Дніпро.