Підручник – це втілення знань у життя

– Газета «День» вітає видавництво «Генеза» з десятою річницею. Ми знаємо, що пріоритетним у вашій діяльності є випуск навчальної літератури. Перефразуючи «залізного канцлера» Німеччини Отто фон Бісмарка, скажемо, що міць України не лише в ракетах, досягненнях у спорті, а й в українському вчителеві та видавцеві. З якими результатами «Генеза» зустрічає свій перший вагомий ювілей?

Олексій ДУБАС: – Назву лише такі цифри: з-під пера авторів виходить щороку близько 100 назв і на сьогодні ми виходимо на рубіж 20 млн. примірників. Лише протягом 2000-го року «Генезою» видано 3 млн. 175 тис. 500 примірників; фактично, кожна десята книжка в Україні була видана нами.

– А серед шкільних підручників, посібників, мабуть, майже половина — видавництва «Генези»?

О.Д.: — Ви знаєте нашу стратегію — доки не освоїмо якісно і кількісно одну з ніш, то не рухаємося далі. Ми починали з історії України, потім були всесвітня історія, біологія, а зараз – українська мова та література, іноземні мови, зарубіжна література. Почали працювати над підручниками для початкової школи: відбувається перехід на нову систему, настав час зайняти нову нішу. Зараз у нас у планах 3-й та 4-й класи. Крім того – довідкова література, ті видання, які потрібно здійснити, хоча вони й не приносять прибутку.

— А от що стосується економіки видавничої діяльності. Ми не раз говорили про це, й хотілося б знати, чи зараз намітилися якісь зміни?

О.Д.: – Нині «Генеза» перебуває в епіцентрі роботи над підготовкою закону про підтримку книговидавничої справи в Україні. Спільними зусиллями цей закон, підтриманий чотирма асоціаціями книговидавців, був поданий навіть від Кабінету Міністрів. Він уже пройшов три комітети: профільний — фінансів і банківської діяльності, комітет свободи слова, духовності та культури. Ми тісно співпрацюємо з фракціями парламенту, і є надія, що на наступному пленарному засіданні після 18 листопада проект закону потрапить до порядку денного.

— Нарешті ми знайшли людей, зацікавлених в існуванні парламентської більшості.

О.Д.: — Я особисто спілкувався з фракціями більшості й опозиції. Принаймні на словах, нас підтримують усі. Якщо цей закон буде прийнятий на п’ять років, то палітра книговидань значно розшириться. Півтора роки діє «обрізаний» закон; і вже за рік кількість назв збільшилася вдвічі, майже в два рази – наклади.

Ми видаємо книжки здебільшого українською мовою, але не секрет – більшість наших підручників перекладаються російською. Звичайно, українські тиражі набагато більші.

Олександр УДОД: – В Україні 72% школярів навчаються українською мовою, і ми повинні орієнтуватися на такі цифри.

— А хто взагалі видає підручники для національних меншин?

О.Д.: — Є у Львові спеціалізоване видавництво «Світ», що видає такі підручники.

О.У.: — І саме львів’яни підручники наші перекладають. До нас звертаються, і ми даємо дозвіл. Потім видають їх румунською, угорською, польською та іншими мовами.

— Цивілiзовані підходи в поданні історії – це справді цікава тема. Україна зараз потребує великої кількості книжок, написаних сучасною мовою. У нас цього тижня був директор Національного заповідника «Чигирин». Ми з великим інтересом слухали про те, що вони роблять власними силами. А потім, коли дізналися, що працівники заповідника знаходять в краківських архівах, то запитали: «А що ж роблять наші академічні інститути?» Тож де вони зі своїми сучасними, цікавими розвідками?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: — Ми можемо співставити те, що ми робимо, і що роблять у Росії. Окрема тема – образ України в російських підручниках... Там України немає. Підручник російський оповідає про одну територію (протягом 600 рокiв), а потім раптом із Наддніпрянщини робиться «перескок» на північ.

— Може, підручники ці вже «погоджені»?

С.К.: – Іде відкат російської науки від проблеми «колиски», яка була нібито прийнятною для трьох братніх народів в радянські часи. Іде відкат в дореволюційну епоху, до підручників, в яких взагалі української мови і українців як таких не визнавали. Це врешті-решт не наша проблема. Ми існуємо і впевнені в тому, що ми існуємо. Наш інститут за останні 15 років зробив чимало, працюючи над підручниками з історії України, яких раніше і в природі не було. До нас, здається, 1988 року звернулося Міністерство освіти. Перший підручник з історії України відразу застарів. Ми з Юрієм Івановичем Шаповалом працюємо для «Генези» над підручником уже четвертого покоління. Він повинен бути на висоті і за змістом, і з огляду на відповідність змісту науковим досягненням. Ми ж розробили концепцію історії України. І за оформленням, поліграфією, картографією, методикою — все має бути на новому рівні.

О.У.: – В наступному році, десь до 1 травня, ми їх презентуємо «Дню».

С.К.: — Років вісім у Міністерстві освіти триває робота над освітніми стандартами в усіх галузях. Зараз уже є більш-менш ясне розуміння того, скільки треба відводити на різні предмети годин. І розуміння того, що у нас 12 років навчання, і їх треба заповнити, не збільшуючи навантаження на школяра, а навпаки зменшуючи. Нове покоління підручників слід розробляти саме з 2—3 класів. «Генеза» працює для всіх класів, тому що поступово від 1-го класу до 12-го будуть здійснюватися абсолютно нові програми, засновані на сучасних стандартах освіти.

— А чи хто-небудь звертався до Інституту історії, аби впровадити популярні навчальні форми — комп’ютерні програми, створити комп’ютерні ігри на історичному матеріалі, скажімо, «Козаки в Європі»?

С.К.: — Ви знаєте, було дуже багато пропозицій, але всі вони гинули на стадії фінансового забезпечення. Ми б хотіли бачити наші книги на оптичних дисках. Зараз сільські школи комп’ютеризуються, там практично немає бібліотек, оцей напрям роботи треба просувати на село. Нові підручники слід робити в двох варіантах: і в електронному, і в паперовому. Приклад – книжка «Нариси з історії Києва». Ми почали працювати десь із 1996 року. Автори тут підібрані, на мою думку, надзвичайно вдало. Михайло Кальницький — його знає багато хто з киян, він друкується у пресі років двадцять. Дмитро Малаков — заступник директора Музею історії Києва, також має за спиною більше десятка книжок. Оксана Юркова — співробітниця нашого Інституту історії, має декілька книжок і багато публікацій. Я вважаю, що читати цю книжку не тільки дітям, а й дорослим буде цікаво. На 400 сторінок — 700 ілюстрацій!

Лариса ІВШИНА: — Таких книг потрібно більше, щоб ці знання були всім доступні. Я нещодавно була на вечірці з нагоди відкриття магазину модельєра Джорджо Армані. Він відвідав Софію Київську й сказав, що вражений цими величезними собором і площею й хоче тут зробити найкраще у світі дефіле. Всі розуміють, що можна писати підручники, можна захищати історію, яка була, і не бути активними учасниками сьогоднішніх подій. Тоді це буде марна праця без живої реакції. Чи зверталися до вас за консультацією, як бути в тій чи іншій ситуації — чи можна щось будувати в історичній частині міста? Чому історики, бачачи, як зникає матеріальна культура нації, часто не здатні бути активними учасниками подій?

С.К.: — Тут питання (захисту iсторичної спадщини вiд чиновникiв) не стільки консультації, скільки законів і матеріальних інтересів.

— В чому сенс історичних знань? Не тільки ж нагромаджувати знання, але і пропагувати їх. Може, якось залучати історичні знання до нашого життя?

Юрій ШАПОВАЛ: — Ви підняли вельми цікаву тему. Я буквально вчора виявився причетним до сюжету «Як ми ставимося до своїх пам’яток» — будувати чи не будувати... З журналісткою ми вели розмову про Бабин Яр. І вона розпитувала, як я ставлюсь до ідеї «Джойнта» побудувати культурний центр. Я спитав: «Чи читали ви роман Кузнєцова «Бабин Яр»? Відповідь — так. Згадайте, що писав Кузнєцов про ті часи. Влада свідомо почала зводити будинки, прокладати дорогу, і підтекст цього був дуже простий — люди мусили забути, що там було, «забути, не акцентувати». Я б узагалі не чіпав деякі речі. І для мене важливий приклад з Д.Армані. Ця людина незаангажована, яка бачить світ трошки інакше. Він не розуміє — чому ми не використовуємо такі можливості? Софія з розряду тих пам’яток, що символізують історичну свідомість і історичну ментальність нашого народу.

Хочу повернутися до видавництва «Генеза». Я почну з такої банальної речі, як оформлення книжок, а особливо — оформлення підручників. Ми з Олексієм Павловичем побували у Брауншвайгу (ФРН), в маленькому інституті, який займається підручниками, збирає їх з усього світу — з історії, суспільствознавства і географії. Українська колекція була найгірша! Така, що я навіть не можу вам прокоментувати. Олексій Павлович сказав: «Давай, я подарую німцям для початку колекцію того, що ми вже видали». І коли я побачив ці підручники, то серце моє зраділо. Є якісь реальні здобутки, не для реклами, не для вітрини. Немає дрібниць — ні в оформленні, ні в тому, як люди ставляться до власної пам’яті, культури. Я в зв’язку з цим хотів сказати про нашу спільну працю – перший том «Політичної історії України ХХ століття» (він щойно вийшов друком. — Ред. ). «День» одержить перший із шести томів. Коли ми готували його, то я цитував слова відомого іспанського філософа Ортегі-і-Гассета, що «сенс історичного знання — в тому, аби люди не повторювали помилок». Ніби банальність? Але ось далі: «коли країна чи народ опиняється в складній ситуації і втрачає пам’ять — от тоді вже все — зовсім погано у цій країні, з цим народом» . Розумієте? Я розцінюю цей проект як спробу не лише не втрачати пам’ять; я свято вірю — наш політичний істеблішмент, чи бодай хоча б хто-небудь з нього, прочитає.

Л.І.: – До речі, ми пишаємося своєю книжкою історичних етюдів «Україна Incognita». Я розповідала про неї кореспонденту «Известий» під час інтерв’ю. І побачила, що у нього немає ніякої реакції! Він каже: «А скільки людей з політичної еліти України взагалі це прочитає?» Я змушена була замислитися...

С.К.: — Вони це читали в газеті «День».

Л.І.: — Я все-таки вірю, що чоловік десять це прочитають! Чому це важливо? Є люди, які хочуть мати інструментарій для майбутнього, живучи не лише сьогоднішнім днем. Їм потрібен досвід, щоб на нього спиратися. Мене дуже схвилював інтерес Андрія Шевченка до цієї книжки. Він навіть сказав: «Уявляєте собі, як би добре було відчувати за спиною сильну країну?» Нам, мабуть, треба видати таку книжку англійською мовою. Отже, шукаємо для цього проекту зацікавлених партнерів.

О.У.: — Я спеціально займався дослідженням феномену історичної пам’яті. Так, Росія сьогодні лідирує у випуску підручників, в т.ч. і підручників з історії. Але їхньої вітчизняної історії Росії. У березні організатори однієї з конференцій у Москві, присвяченій стандартам історичної освіти, в телефонній розмові говорили: «У вас же проблема з підручниками, їх нема з історії». Кажемо: «Та ні — подивіться, з 5 по 11 клас є – і «Історія України», і «Всесвітня історія». Вони кажуть, а ми й не знали! Приїжджайте, у нас є книжки російською мовою, готові їх дати скільки завгодно для всіх школярів України. Ми дивуємося: «Так треба організовувати переклад». «А для чого — хіба ви не знаєте російської?»

О.Д.: — У нас така дивина: чим далі від України — тим краще нас знають. Росіяни, коли ми сказали, що у видавництві по кілька альтернативних варіантів підручників, зробили «круглі очі».

О.У.: — Ми уже мали офіційну історію, єдину державну ідеологію. Цього не варто повторювати. У нас відсутня справжня пропаганда історичних знань. От ми казали про здобутки Росії, а в Польщі при урядові існує Центр історичної пам’яті.

С.К.: — «Інститут пам’яті народу» — філіали в 10-ти містах.

Л.І.: — Як ви вважаєте, тому поколінню державних чиновників, які не вчили українську мову і історію, треба здавати відповідні екзамени при вступі на посаду?

О.У.: — Не треба їх лякати екзаменами з історїх України, бо вони налякані екзаменом з державної мови.

Л.І.: — Втім, здорова доза популізму потрібна. Одну книжку прочитати — не так важко. Якщо підготувати зараз п’ять запитань з історії, які повинна знати кожна освічена людина, які це повинні бути запитання? І чи відразу вам дадуть відповідь? Я переконана, що ні.

Ю.Ш.: — Я би запропонував, аби всі кандидати в президенти обов’язково складали такі іспити. Думаю, «Політичну історію України» два політики обов’язково прочитають. Це Леонід Кравчук і Леонід Кучма, тому що ми пишемо про них. 6-й том має вийти на початку наступного року. Представники істеблішменту мусять мати поруч якихось людей, котрі б давали їм поради, не завжди, можливо, і приємні... Зокрема, не соромилися б підказати до якихось історичних питань. Ми мали щонайменше три таких гострих ситуації — відомий Указ щодо Переяслава, щодо 60- річчя УПА і нині — про голодомор. Три очевидних моменти, коли влада потрапляла в історико-політичні, якщо не казуси, то принаймні нонсенси. Невже не можна було з кимось порадитися? Наша історична наука поволі, але долає принцип «чего изволите». Чому б владі адекватно на це не реагувати?

Л.І.: — І радники, і консультанти, і центри історичної пам’яті з’являються, коли вже сформований цей необхідний запит на користування історичними знаннями.

О.Д.: — Перші підручники, видані «Генезою» в 1993—1994 рр., відіграли колосальну роль. Можливо, вони були в чомусь недолугі, але головне – наша дитина отримала підручник з української історії. А це був крок до формування світогляду громадянина незалежної держави.

Висновок з обміну думками, який щойно відбувся, один: метою для всіх нас є створення підручників нового, справді європейського, цивілізованого зразка, де поєднувались би високий рівень поліграфічного виконання, яскравість та доступність викладу фактів, точність у відборі документів, патріотизм, духовність. «Генеза», працюючи у тісній співдружності з провідними вітчизняними науковцями, досягла відчутних успіхів на цьому шляху. Побажаємо видавництву успішно вирішувати дедалі складніші творчі завдання.