«Підвальний» бізнес загрожує новими вибухами

Так в підвалах наших шкіл, дитячих садків, житлових будинків, гуртожитків, лікарень з’являються дрібні й малі приватні виробництва, які в непризначених для того умовах перетворюються на виробників потенційної вибухівки. На кшталт того пороху сухого дерева, що, досягнувши своєї критичної маси в обмеженому просторі підвалу, вибухнув у школі № 304, не залишивши по собі жодного сліду...

Рішення було зрозумілим й простим, як прояв одномірності мислення, до якого нас привчали протягом 80 років, і в повній відповідності до відпрацьованої схеми дій тієї державної машини, що ми отримали в спадок від СРСР і залишили в незмінному стані «шляхового котка»: розірвати угоди й викинути геть це безпритульне дитя нової української економіки — дрібного та малого приватного виробника товарної продукції — з облаштованих ним підвалів. Спочатку Міністерства освіти і науки, затим, можливо, — інших. Відповідно до черговості майбутніх вибухів і пожеж. (Класичний приклад того, як разом із брудною водою вихлюпується й дитя. До долі якого нікому немає діла, поки воно намагається вижити, і в якого моментально з’являється сім державних податкових няньок, як тільки воно виявляє здатність заробляти гроші).

Я розумію слушність такого рішення — розірвати й викинути, — яким гарантується мій захист і безпека, але не можу зрозуміти, чому ніхто не захищає тисячі викинутих цим рішенням на вулиці дрібних і малих приватних виробників товарної продукції, без яких не тільки економічне зростання, а й майбутнє України як незалежної країни просто неможливе.

Адже не від доброго життя (чи лиха?), а від безвиході й у намаганні вижити в тих екстремальних умовах, що створила для них держава, дрібні та малі приватні виробники вимушені облаштовувати свої виробництва в непризначених і непристосованих для того приміщеннях житлових зон.

Тому винуватців трагедії, що сталася в школі № 304 (як і інших їй подібних, що вже відбулися й ще відбудуться), треба шукати в першу чергу в державі, серед тих законодавців і виконавців, які своїми рішеннями та діями розвиток дрібного й малого приватного виробництва поставили в залежність від «підвальної» пропозиції, свого часу позбавивши потенційних (тисячі? мільйони?) дрібних і малих виробників їхніх реальних часток виробничих площ, підмінивши їх сертифікатними папірцями. Їх позбавили не просто малих виробничих площ, а тієї основи, на якій лише й можливе було їх стабільне існування та розвиток, а не обтяжливо-вимушене виживання в підвалах якщо не шкіл, то будинків і лікарень, що завмерли в очікуванні свого вибуху чи пожежі.

Держава сьогодні нагадує мавпу, яка, скориставшись моментом і захопивши в чужому дуплі надлишок горіхів, скоріше загине, згноївши горіхи, ніж добровільно відмовиться від майна, що їй не належить. Сотні тисяч (мільйони?) квадратних метрів виробничих площ, що спустошуються (як хата без господаря) й руйнуються за високими парканами промислових зон — лиховісний тому приклад...

Я не знаю, що спонукало державу (читай — апарат) натуралізувати земляні та майнові паї селян. Можливо, інстинкт самозбереження? Хоча це й малоймовірно, враховуючи те часове обмеження, яке визначене Указом Президента № 1529/99 від 3 грудня 1999 р. на «прискорене реформування... аграрного сектора... протягом грудня 1999 р. — квітня 2000 року».

Та хоч би там якою була дійсна причина цієї «натуралізації» в колишніх КСП, вона означає початок кінця міфу про неможливість і недоцільність поділу умовно цілого (колгоспу, радгоспу, заводу, комбінату...) на частки (паї). І породжує надію на те, що наступним (але не останнім) кроком держави на шляху творення умов для масової появи цивілізованого дрібного й малого приватного виробника, можливо, стане «натуралізація» майнових сертифікатів 2 мільйонів «городян», які тих сертифікатів, привласнених державою, порушуючи ст. 41 Конституції України, так і не отримали. Цього вимагає економічна доцільність і прогресуюча стагнація економіки, фатальне зростання безробіття, мільйони квадратних метрів «мертвих» виробничих площ, «виробничі» вибухи й пожежі в підвалах... І саме на користь такого рішення свідчить широко використовуваний, але лише на рівні констатації, факт, що, наприклад, «у Франції частка малого бізнесу у ВВП становить 55—62%», в той час як вистражданий малий «підвальний» бізнес України дає лише 7% ВВП. Справа за малим — усвідомленням тими високопосадовими особами, які уособлюють державу, того, що 62% ВВП, які творить французький малий бізнес, творяться не в повітрі й не в підвалах, а на твердій основі «виробничої площі», яка становить щонайменше 60% від всієї «виробничої площі» Франції.

Чи можливо собі уявити ті підвали, які можуть становити 60% «виробничих площ» України? І чи не тому «вмирають» по всій Україні мільйони квадратних метрів «виробничих» площ при катастрофічному зростанні безробіття, що їх призначення — не в забезпеченні відтворення середніх чи великих виробництв, а в створенні на їхній базі (на основі малих виробничих площ за аналогією з сільським господарством) як одноосібних, так і асоціацій та виробничих центрів дрібних та малих виробників товарної продукції, які лише й зможуть дати Україні її 60% ВВП і, перемістившись в безпечні умови промислових зон, звільнити підвали наших будинків для більш безпечного використання, а середні й малі виробництва забезпечувати дешевими комплектуючими.

Іншого шляху немає. Це єдиний шлях від держави- рантьє, держави-гендляра, держави-бухгалтера, якою вона є сьогодні, до держави- господарника, держави-управлінця, держави-економіста.