Підземні кочівники

«Лейкопластир бактерицидний, тілесного кольору, загоює рани. Вартість — лише одна гривня», — подібне можна часто почути у вагонах поїздів метро. Асортимент дивовижних товарів досить різноманітний. Вам запропонують вологі серветки, пігулки від кашлю, путівники по Києву, газети та журнали, наповнені сенсаційними зізнаннями знаменитостей та практичними порадами для городників.

Фойє станцій київського метрополітену нещодавно позбулися продавців тістечок та пиріжків, однак тут все ще активно торгують пресою. У прилеглих до станцій підземних переходах ситуація зовсім інша: на цьому «перманентному ярмарку» можна знайти практично все необхідне у повсякденному житті: каструлі, чашки, взуття, фрукти та овочі, батарейки, китайські іграшки, канцелярію, CD- та DVD-диски, книжки. Якщо у «вищої касти» — продавців з фойє станцій метро практично немає проблем із міліцією, то у торговців з переходів з співробітниками правоохоронних органів складніші стосунки. Баба Вiра (вона переконливо просила не називати справжнього імені та станції, поблизу якої «працює»), розповіла, що належить до «менш привілейованих». Зізналася: «Буває, ганяють. Але мене ж поставили начальники — я через своїх начальників з міліцією домовляюсь». «А торгівля жвава?», — запитую. «День на день не приходиться — буває зранку покупців повно, а після обіду взагалі нічого; буває до обіду так, сюди-туди, а під вечір — навала. Взагалі покупців багато. Деякі навіть наперед замовляють і доводиться багато товару везти».

Кияни ставляться до торгівлі в метро неоднозначно. Лариса Олександрівна, яка купувала в переході взуття, розповіла, що користується послугами «підземних торговців» нечасто. «З одного боку, — говорить вона, — коли поспішаєш, то можна, звичайно, щось і придбати. Але з точки зору безпеки — це не дуже добре. І пройти складно. А коли дощ чи інша негода — взагалі страшно, така тиснява».

Киянин Олексій Михайлович категорично проти торгівлі в метрополітені та підземних переходах. «По- перше, це антисанітарія, — переконаний він, — по-друге, товари там невідомої якості, по-третє, це живильне середовище для дрібної мафії, по- четверте, це ухиляння від податків. Але всі ми розуміємо, що це все — від бідності тих людей, які торгують, і тих людей, які купують. Поки ми не станемо цивілізованою багатою країною, доведеться терпіти».

У підземному переході між станціями «Хрещатик» та «Майдан Незалежності», який кияни лагідно називають «трубою». висить табличка: «Стихійну торгівлю заборонено». Тим не менш, зранку торговців тут чимало. Продають різноманітний одяг, вироби з дерева.

Літня жінка, яка з’являється тут щоранку говорить, що її дуже турбує цей знак. «А ще мене турбують мої зуби хворі, мої хвороби, мої діти, що не можуть вчитися так, як треба, уряд наш дуже турбує».

Її сусідка розповідає, що місцеві міліціонери не дають їм «даху». «Як домовляємось з міліцією? Тікаємо, от і все. Почекай тут п’ять хвилин і побачиш, як ми будемо тікати... «.

Торгівля тут значно гірша, ніж там, де «працює» баба Вiра. «Оце зранку тут стою, — каже одна з продавців, — тільки одну маєчку продала за двадцять гривень. А скільки шмоток привезла? Мало люди купляють, всі на роботу спішать. Зараз поїдемо з сусідкою на Лук’янівську — там люди багатші».

О десятій ранку всі продавці починають збиратися. На запитання відповідають охоче, але намагаються якомога швидше спакуватись — скоро сюди прийдуть міліціонери. «Навіщо вам чуже горе?» — завершують розмову «підземні кочівники» і йдуть геть, перебираючись на сприятливіше для торгівлі місце.

Співробітники міліції, які того дня працювали на станції «Майдан Незалежності», відмовились коментувати стан справ зі стихійною торгівлею в цьому переході. А от черговий міліціонер на станції метро «Контрактова площа» виявився більш говірким. Він розповідає, що торгівлі на ввіреній йому території немає. «У мої обов’язки входить контролювати вхід до станції, платформу і ту частину підземного переходу, яка відокремлена жовтими лініями. Все інше — турбота Подільського райвідділу. Якщо ж і з’явиться якийсь торговець, то я ввічливо прошу піти, у випадку відмови — складаю протокол».

Як бачимо, правоохоронці сумлінно виконують свої обов’язки, чиновники регулярно видають циркуляри про заборону стихійної торгівлі, а «бізнес» підземних торговців не переводиться. І скільки їх, цих людей, яка їхня щоденна сукупна виручка, скільки вони віддають своїм «дахам», один Бог відає.

А як у інших європейських столицях? Приміром, мешканці Лондона позбавлені такого сервісу. У переходах між станціями не зустріти тіточок з кров’янкою або полуницею, а у вагонах не почути «Шановні мешканці Лондона та гості столиці...». У Лондонському метро можна тільки співати... А от у Делі ситуація зовсім інша. Торговці борються за кожного клієнта: кличуть подивитися товар, хапають за руки, ледь не силоміць ведуть до столів. І, не дай Боже, ви зупинитеся: оточать тісним кільцем і будуть канючити, поки щось не купите.

Тож торгівля в київському метрополітені і прилеглих підземних переходах — це, можливо, не так вже й погано. Адже у одних киян є змога придбати собі щось дорогою додому, а у інших — заробити бодай якусь копійчину. Тут не заступають дороги і не змушують перестрибувати через кошики. Але, звісно, не платять податків і певним чином підживлюють світ корупції. Чи ж потрібно владі воювати з такими от бабами Вiрами? Чи є в місті продумана програма, яка покликана залучити їх до цивілізованої «бездахової» торгівлі, адже й вони столичні громадяни, і чільники київської громади також і перед ними мають певні обов’язки?