Після госпіталю – знову на війну

У палаті, прикрашеній дитячими малюнками, лежить Володимир. Його тіло, особливо ноги, зрешетили осколки. Про таких, як він, у народі кажуть — народжений у сорочці, бо йому пощастило залишитися живим, підірвавшись на гранаті. Він розповідає свою історію спокійно, виважено підбираючи кожне слово. А потім каже: якби йому знову довелося опинитися у подібній ситуації — вчинив би так само.

Того дня вони з товаришем вийшли на чергування. Відійшли недалеко від блокпоста, щоб оглянути територію. Тиша стояла мертва — ні вітру, ні шелесту. Раптом Володимир почув звук: це здетонувала ворожа граната. Він вмить відкинув свого бойового побратима вбік і накрив його своїм тілом. Що було потім, хлопець не пам’ятає. У вухах дзвеніло, по тілу розливався жар.

«Тільки не втрачай свідомість, — шепотів Володимиру його товариш. — Зараз підведемося і підемо. Тут недалеко. Хлопці вже біжать...»

Тих 150 метрів до блокпоста були найдовшими у житті Володимира. Осколки розтрощили йому всі ноги. Пересуватися було неможливо. Страшенно хотілося пити і... жити.

«Важко пригадати, про що я тоді думав. На мені був бронежилет, 4 боєкомплекти, патронники, автомат і... понад 20 осколків у тілі, — розповідає вінничанин Володимир Дяченко, боєць 24-ої окремої механізованої бригади. — Того дня ми вийшли у розвідку, бо напередодні вночі бачили, що ворог підходив до наших бліндажів — світилися ліхтарі. На тому місці були встановлені наші «розтяжки», і ми гадали, що сепаратисти їх зняли. А виявилося, вони ще й свої поставили.

Мій товариш — молодий хлопець, йому тільки 19 років. Ми в один день підписали контракт, присягнули на вірність українському народу. Я врятував його життя. Він, слава Богу, залишився цілим і неушкодженим, лише палець переламав. Я радий, що з ним усе гаразд. І якби цей випадок повторився, я зробив би так само. Це закон бойового братерства».

Через 20 хвилин після вибуху Володимира доставили в Кримське, звідти — у Лисичанськ, потім перевезли у Сватове, в Харків. Та хлопець просився до Вінниці. Вдома і стіни допомагають. І коли до Харкова прибув вінницький санітарний літак, він вирушив у дорогу. Лежачих місць на борту санітарного літака не було, тож Володимиру довелося летіти сидячи, хоча його треба було транспортувати лежачи.

Вже у Вінниці бійцеві провели три операції, видалили осколки і провели реабілітацію. Від допомоги психолога він відмовився, сказав, що сам може дати собі раду. «Дехто, повертаючись зі сходу, починає братися за чарку, але це не вихід, а прірва несвідомості, — ділиться своїми думками боєць.         — Для мене найкращий лікар — це гумор. Навіть коли на перев’язку йду і бачу похмурі обличчя, то відмовляюся від маніпуляції. Тоді сестрички усміхаються. Люди повинні залишатися привітними і щирими навіть тоді, коли дуже важко. А притаманний нам, українцям, гумор може побороти навіть найзлішого ворога».

Лікарі військового шпиталю кажуть, що Володимиру пощастило, бо, попри чисельні ураження, життєво необхідні органи залишилися неушкодженими. А щоб хлопцеві більше не довелося зазирати смерті в очі, вінницькі волонтери презентували йому ексклюзивний ювелірний виріб — срібний тризуб у калиновому вінку. Цей оберіг виготовив для бійця вінницький ювелір Вадим Конфедрат.

Ще до виписки з госпіталю Володимир Дяченко почав відновлювати фізичну форму, відвідувати тренажерний зал і займатися з тренером.

А після відпустки знову пішов воювати. Щоб захищати Україну і бути пліч-о-пліч із побратимом, якому врятував життя.