Півострів протесту
«Недалеко від 522-го мікрорайону раніше був чудовий півострів. Зелена трава, кущі, багато лугових квітів, пташки співали... Одне слово, шматочок дикої природи майже в центрі Харкова. І тут міські власті продали цю землю одній комерційній фірмі. Ця фірма — назви своєї вона майже не афішує — нагнала сюди бульдозерів, які знесли ледве не всі дерева, кущі, очерет, знищили траву, перетворивши цей півострів на щось на зразок будмайданчика. Щоправда, під виглядом турботи про «благо трудящих» ця фірма побудувала там декілька грибків, а замість дерев насадила ліс бетонних стовпів, понавішувала потужних динаміків, а ті кричать на весь півострів — рекламують товари. На ще незайманій дільниці ця фірма має намір побудувати свої бари-ресторани. І ні в одній газеті Харкова не опубліковували ні плану забудови цього громадського клаптика землі, ні прізвища чиновника, який продав її.
В Америці, на яку нас сьогодні орієнтують чиновники при владі, наприклад, перед тим, як щось будувати на громадській землі, спочатку виносять на обговорення ближніх жителів проект і доводять, які блага він їм дає.
Якщо я не помиляюся, то капіталісти скрізь однакові — чи то в Америці, чи в Україні. Але там за ними наглядають сотні і тисячі громадських організацій. Спробували б там нищити так природу і прибирати до рук громадську землю — мер може злетіти зі свого поста. Газети піднімуть такий галас, що капіталістові буде погано. А в нас жодна газета не поставила під сумнів дії того чи іншого чиновника з міської управи. Ось така демократія!
А.Вороной».
Пригадаємо, як на початку осені один з харківських телеканалів показав дивний сюжет про те, як жителі кількох будинків своїми руками зруйнували... дитячий майданчик. Його впорядковувала комерційна фірма безкоштовно як подарунок діткам. Телевізійники висвітлили це ніби акт безглуздого вандалізму. Але самі жителі пояснювали це так: не потрібні нам їхні грибочки й гойдалки. Нехай краще ця фірма не будує під нашими будинками бензозаправку! Так, дитячий майданчик був своєрідним «відступним», заплаченим фірмою на вимогу влади. Ті, зі свого боку, видали дозвіл на будівництво автозаправної станції, причому відстань до житлових будинків повністю відповідала будівельним нормам і правилам. Але людей не спитали. Руйнування дитячого майданчика було не вандалізмом, а актом протесту проти чиновницького свавілля.
Салтовка — це густонаселений харківський район, де живе автор листа; цей район являє собою вузол проблем. Тут раз у раз виникають соціальні конфлікти: то ветерани захищають свої городи у заплаві річки, то міські власті ведуть наступ на самобуд льохів у палісадниках біля житлових будинків, то люди підіймаються на боротьбу за «свій» півострів, протестуючи проти його комерціалізації. Це справді унікальне місце, утворене річкою Харків і рукотворним каналом, прокладеним тут для зниження рівня грунтових вод у районі забудови. Щодо півострова ще в радянські часи існували грандіозні плани, аж до створення водоспортивної бази міжнародного класу, але через відсутність бюджетних коштів їх не здійснили. Півострів залишався диким пляжем, місцем для пікніків і прогулянок. Салтовчани ж його цінують як свій парк та ображаються на владу і комерсантів.
Я вирішив побувати на одній з тамтешніх виборчих дільниць, щоб визначити, як ця протестна ситуація впливає на вибори.
У великому приміщенні загальноосвітнього комплексу розташовано п'ять виборчих дільниць. Лунає музика, йдуть люди. Голова дільничої комісії №44 Зінаїда Майборода задоволена ходом голосування: на 15 – ту годину бюлетені отримали 46 процентів виборців. Причому, за її спостереженнями, сьогодні йде більше людей молодих і середнього віку, тоді як у першому турі виборів активність виявляли пенсіонери. За кого голосують соціально активні верстви населення?
Спостерігач від Спілки виборців України Василь Тараненко, який живе тут-таки і знає всі місцеві проблеми, підтвердив, що в долі півострова питання є. Комерціалізація популярного і раніше безкоштовного місця відпочинку не подобається нікому. Щоправда, він засумнівався, що це прямо вплине на вибір місцевих громадян. Однак вже з більшим зацікавленням став чекати результатів голосування.
Коли розкрили урни, виявилося, що на 44-й виборчу дільницю із 3803 зареєстрованих прийшли лише 52,51% виборців. 48,2% віддали свої голоси за Леоніда Кучму, 43,52% — за Петра Симоненка. Проти обох проголосували 6,26% громадян.
Прийнято вважати, що протестний електорат складають пенсіонери, безробітні і люди, що втратили вклади в ощадкасах і трастах. Та Анатолій Іванович Вороний не входить у жодну з цих категорій. Він — головний редактор науково-популярного журналу «Непоседа». Видає журнал приватне підприємство, і автор листа, як ніхто інший, мав би боятися «червоного реваншу». Але Анатолій Іванович голосував за Петра Симоненка! З почуття протесту. Як він сам сказав, використовуючи заголовок з «Дня», «робив вибір між наганом і маузером».
Вочевидь, що протестність електорату визначає не тільки недостача дешевої ковбаси. Вона виявляється і в тих випадках, коли у повсякденному житті людей наявні порушення елементарних демократичних норм: гласності та колегіальності рішень. З таким протестом люди йшли на другий тур президентських виборів. І голосували за Петра Симоненка не тому, що він представляє організацію, якій властиві демократичні інститути, а тому, що при комуністах не було ніяких комерсантів. Вiд протиленого!
Ці відсотки свідчать не стільки про любов до комуністичної ідеї, скільки про нелюбов до нашої куцої демократії. Саме на стільки, майже на 50%, її й знецінили виборці.
