Плац-парад

Проблему сучасної забудови Києва, збереження його архітектурної спадщини «День» порушує не перший рік. Позиція газети й багатьох її експертів однозначна: останнім часом історичне середовище столиці, її ландшафт нерідко й безпощадно (а головне незаконно) спотворюються сучасним будівництвом. Говорять фахівці й про те, що на зведення об'єктів у центрі слід було б накласти мораторій. Хоча б до кращих часів. Поки в суспільстві не визріють естетичні й етичні стандарти.

Про це йдеться й у матеріалі-роздумі Павла ПІНЧУКА «Винищили людей з генетичним кодом Києва...», опублікованому на сайті www.rupor.info. «День» друкує його з деякими скороченнями.

А НАД ДНІПРОМ ІЛЛІЧ ІЗ ДЗВІНИЦЮ НА ЗРІСТ!

У мемуарах гетьмана Павла Скоропадського подіям червня 18-го року присвячено декілька сторінок: унаслідок вибухів на артилерійських складах у Києві загинули жителі, житловому фонду було завдано значної шкоди. «Я доручив Лизогубу в раді міністрів розробити питання про ліквідацію наявної Київської фортеці й скласти план нової частини міста на місці Звіринця, причому передбачалося скористатися всіма даними західного й сучасного досвіду для забудови міста за останнім словом мистецтва, оскільки тепер центром урядового життя України був би Київ й слід було мати багато казенних будівель для вищих урядових установ. Тут же мали бути розташовані зразкові робочі селища. Попередня робота була доручена інженеру Чубинському». На жаль, доля гетьмана та його проектів відома.

Але й пізніше зразково-показовим соціалістичним містом Київ не став. Будинки на Подолі для робітників суднобудівного та судноремонтного заводу імені Сталіна зводили без ванних кімнат. З одного боку, серйозна економія, з іншого — з трудящими нічого не станеться: сходять до лазні, не пани. Те, що на одному поверсі жив нарком і слюсар — казки з розряду «Ленін у черзі до перукарні».

До «рихтування» обличчя міста весь час успішно долучалися вчорашні селяни, для яких міське середовище було чужим не тільки в естетичному плані. Олександр Довженко кував у Києві авторитет наполегливим і методичним пробиттям ідеї знесення всіх будівель на схилах — для створення «Пролетарського парку»! Міркування цього та інших «інтелектуалів», без сумніву, підкріплювали партійні рішення висадити в повітря Михайлівський Золотоверхий монастир.

Столичного блиску місту додавали казенними спорудами на кшталт будівлі НКВС на вулиці Кірова. Її підгребла під себе Рада народних комісарів УРСР. Таємному відомству довелося освоювати будинок губернського земства на В. Володимирській, 33. Дітище архітектора Щука виявилося затишним — люди «з чистими руками, гарячим серцем і холодною головою» сидять там і досі. У 30-ті роки партійні чиновники мріяли розвернутися на київських пагорбах грандіозними ансамблями. Щоб і Москва позаздрила.

Вітчизняні світочі архітектури штовхалися в черзі дістати право на розчищання буквально всього — від святої Софії до урізання подільської води — під будівництво грандіозного плац-параду. Погортайте проекти Крічковського, Юрченка, Каракіса, ленінградця Лангбарда. В останнього вінчати архітектурний соцарт мала 100-метрова фігура Ілліча, між кінцівками якого трудящі мали простувати до Дніпра пішки (фунікулер планували знести. — Авт.).

Після війни гігантоманія дещо вщухла. Грандіозні проекти відклали до більш ситих часів.

Взялися за скромніші проекти, на кшталт «Соцмістечка» в Дарниці. Збудували із силікатної цегли квартали п'ятиповерхівок. Без новацій — усе скромно, щоб не сказати убого: достатньо порівняти розміри підсліпуватих вікон у будинках для робітників і в приміщенні того ж періоду, зведеному на розі Горького і Льва Толстого. До речі на вулиці Горького військовополонені німці звели кілька будинків. Сьогодні ні за рівнем комфорту, ні за екстер'єром вони не виглядають застарілими. Зате будинки «без надмірностей» для трудящих — «хрущоби» 60-х — відповідали благородному радянському прагненню загальної бідності. Місто жило в унісон з країною, пристосовуючи «напрочуд гарне місце розташування» до соціалістичних ідей.

Ми повинні низько схилити голову перед природою святого міста: вона пом'якшувала грубість варварських споруд, які й пам'ятниками назвати важко: «ярмо дружби» в Купецькому саду, гранітне поліно «чекістів» на Либідській, червоний камінь Леніна в колі бронзових служителів диктатури на Козячеболотній площі.

Є спокуса в полемічному азарті подорікати автору штучними виробами графа Растреллі, Заболотного, Вербицького або Альошина? Та й сам він готовий змиритися з «пряниковими будиночками» Хрещатика. Особливо з фактом тупої стіни, в яку втупився «ренесансний» фасад опери. Але прийняти «греблю Омелі» та «пейзаж з парниками» на головному майдані — їй Богу, нема сил.

Проте вони — лише мала частина проблем нового образу міста. Істотніше те, що, зводячи на вільних клаптиках землі в центрі житлові вежі, місто не намагається організувати свої простори під спеціалізовані квартали. Воно навіть не робить спроб сучасно вирішити транспортні проблеми. З політичних і меркантильних міркувань владної верхівки їх вирішення відкладають у довгий ящик, заганяючи під землю не транспорт, а торговельні центри. Та й у інших містобудівних сферах наявний неприкритий розподіл багатомільйонного пирога замість роботи на перспективу.

Коли в Парижі свербіж за новими формами вилився в скляні паралелепіпеди, їм відвели місце в спеціальному районі Дефанс. А нам обіцяють позаду колони Незалежності то готель на 160 поверхів, то замість старого Телеграфу — призму, викликану чиїмись пароноїдальними поривами до спадщини Ф. Райта.

Бажання творити «під начальство», яке вийшло з виконробів і сантехників, у київських архітекторів завжди було яскравішим за здібності. Чим і пишаємося в сухому залишку.

Але хоч би які історичні знання обтяжували корінного киянина, здоровий глузд має переважати — інше нині в нас місто, ніж десять років тому.

ЄВРОПА НА ДВОХ КВАДРАТНИХ КІЛОМЕТРАХ: ДАЛІ — ТРАВА НЕ РОСТИ

Інші завдання та можливості у столиці. Одне бентежить і викликає подив: чому в країні знаходять 70 мільйонів на реставрацію концертного залу «Україна», але немає сотні тисяч — завершити картинну галерею на Інститутській, 3?

Чому у східноєвропейській столиці півтора десятка років ніхто не береться добудувати будинок театрального інституту на Львівській площі, але з неймовірною легкістю кидають сто мільйонів на третьорозрядний конкурс «Євробачення»?

Чому станцію метро ударно відкривають на Сирці, а Львівську площу поїзди злодійкувато проминають?

Чому готова будівля при Інституті травматології та ортопедії на Воровського, 27 гниє й обсипається під дощами, так само, як і будівля лікарні на розі Обсерваторної? Ми що, такі багаті, що можемо плювати на вкладені в їхні стіни мільйони доларів?

І метри землі під ними для міста нічого не коштують?

І що для нації цінніше — храм Різдва на Поштовій площі чи ортопедичний комплекс? Я не можу зрозуміти, чому в ректора Скопенка немає коштів оновити карнизи колишньої I-ї гімназії, вставити нові рами у вікна, що дивляться на пам'ятник Грушевському? Чому звалище сміття під стінами корпусів його ВНЗ біля Експоцентру на розі Васильківської вулиці та Голосіївського проспекту торжествує декілька десятиріч? Коли там висаджують або провозять поряд іноземні делегації, очевидно, міські чини сумно розводять руками: що вдієш, ми ж то, як і ви, європейці, але народ у нас, самі розумієте…

Чому радикально не захищають наші дерева від автомобілів, що лізуть на тротуари, хоча б стовпчиками?

Адміністратори Шевченківського району рапортують про першість у благоустрої міста. Але, на відміну від глави району Харченка, я ходжу пішки й бачу просілі, роздроблені плити навколо Оперного і асфальт біля будинків 50 і 52 на вулиці Хмельницького, що десятки років не бачив ремонту. Розбиті тротуари і бруківку на Володимирській, Ярославовому Валу. Промовчу про «троєщини», «нивки», «чоколівки», де кладуть асфальт або промазують стики бетону лише перед виборами.

Але є й «зустрічний громадський» рух. Якось трапився на вулиці Гоголівській плакат іншої «тематики»: «Не віддамо сквер ЗАТ «Банко»! — виголошували мешканці дев'ятого номера. Звісно, дітям і пенсіонерам теж сонце потрібне. Як тут не погодитися! Але якщо вклали гроші в квартиру, що виходила вікнами на «сквер», це не означає, що біля «червоної лінії» вулиці витиметься чортополох, а земля, що коштує мільйони гривень, буде в служінні тільки у цегляної п'ятиповерхівки другої лінії.

Час зрозуміти, задні двори перед вікном — результат дорожнечі життя в центрі. Спробуйте, громадяни, відстояти «своє» через суд. Не вийде — шукайте сонця на околицях. За великим рахунком, у місті обвішано дошками все, гідне збереження. Решта має замінюватися відповідно до вимог часу й грошей, збагачуючи суспільство, а не чиновників магістрату.

Намагаюся зрозуміти, навіщо платять пристойну зарплату Руслану Кухаренку — поважному чиновнику департаменту з охорони пам'яток? Те спливає справа з його участю про підкоп підступним ЗАТ підмурівку Софії, то з'ясовується, що знесли щось цінне, й заднім числом. Кухаренко «б'є крилами» — «дозволу не давав!». Якщо це відомство безсиле, може воно зайве?

Не можу зрозуміти української логіки: на дніпровському схилі, де будувати не можна з історичних, естетичних, етичних і правових міркувань, засаджують палі під будинок-вежу для свіжоспечених буржуа.

У 70-х роках, не в міру завзятий голова міськвиконкому наполіг на ухваленні акта, яким заборонялося будувати висотні будинки ближче ніж за 1,5 кілометра до схилів Дніпра. Не оспорюю розумність скасування цього акта. Але ж скасування й не було! А править бал у столиці цілковите ігнорування закону! Зате коли дітище пана Бабушкіна і Ко реально знищує історичну панораму, громадськість лякає його театральними громами. А бабушкіни в таких випадках, слухають та… креслять. І нехай мене вивертає, коли на джипах-танках лізуть на тротуар, вичавлюючи колесами землю під липами й каштанами, — за тисячу метрів не знайдеш того, хто має контролювати це у великому місті. Хоча б у центрі.

Відповідь на запитання «чому?» та сама: винищили людей з генетичним кодом Києва.

Тимчасовики будують у Києві «хутори», в яких вседозволеність — ознака їхнього непохитно високого статусу.

У 50-х у залі Спілки художників представляли громадськості ескізи фасаду майбутнього кінотеатру «Україна». Результат черномирдінський — «Хотіли, як краще — вийшло, як завжди…».

Що змінила незалежність, помаранчевий реп на Майдані?..

А що вони можуть змінити, якщо природа наша залишилася незмінною?