ПЛОТОБУДIВНИК

У дитинстві майбутня зірка посилено займалася футболом. Однак вчасно зміркувала, що кар’єра актора довговічніша за спортивну.

1971 року він вступив в Казахський державний університет на факультет географії. За рік покинув заняття і попав (природно!) до війська (1975 — 1976). Де, як і Лещенко, став серйозно проявляти музичні таланти. Створюється враження, що радянська армія — кузня музикальних кадрів.

Потім пройшов «курс естради в шинках». 1977-го був помічений Баррі Алібасовим і запрошений до групи «Інтеграл». Став створювати своє. Зробив 83-го року групу «Примус». І ось уже разом з нею досить хвацько ввірвався до нашого життя.

Хіти «Девочка сегодня в баре», «Баба Люба» («Даже на машину, дачу и коня я бы бабу Любу ни на что не променял!) гриміли до глухоти у вухах зі всіх шкільно-студентських магнітофонів. Більшість творів були піснями-фейлетонами. Молодь радісно побачила в них себе й полюбила Лозу. «Машина Часу» вже злегка приїлася, а «ДДТ», «Аліса» та «Кіно» лишень стартували.

У 86-му, в зеніті слави, він приїжджав із групою «Зодчі» до Києва. Тобто в них начебто своя програма, у нього — своя. У «Зодчих», до речі, скромно тоді був присутнім нікому не відомий Валерій Сюткін. Все відбувалося в Будинку офіцерів.

Народ, злегка послухавши якихось «Зодчих», став тупо кричати: «Лозу давай! Давай Лозу-уу!!»

Кумир вийшов і облив своїх шанувальників холодом презирства. Що публіка з крісельним рипом, але пробачила. Дуже вже ж любила автора. (Пізніше, в своїх багаточисельних інтерв’ю, він клявся, що публіку страшенно любить. Не вірю!)

87-го фірмою (яке невідповідне слово для цього монопольного соціалістичного монстра) «Мелодія» випускається його сольна платівка «Что сказано, то сказано». Перебудова «розкріпачила» забороненого (точніше — не схвалюваного) владою співака. Юрій відходить від пісеньок-фейлетонів (окрім «Пива»). Публіка трохи поплакала під «Мать пишет» і з любов’ю покепкувала над «Ста часами». «Я прилетел часов на сто, скорей сними с меня усталость, сегодня долго не уснем...» Які лишень предмети одягу не підставляли замість цього ніякого «усталость»: штани, труси, шкарпетки. На вибір. Потрібно сказати, що в Юрія Едуардовича не завжди рівень текстів відповідав мелодіям. Йому скоріше підходить означення «співаючий композитор», аніж «співаючий поет».

За післяПеребудовної пори його пісні перестали відбивати час. Спроба складати щось романтичне взагалі, на зразок «Пой моя гитара, пой», не знаходила особливого відгуку в серцях старих шанувальників і не плодила нових.

За часів «дикого капіталізму» Лозу стали запрошувати «крутяки». До лазні — поспівати. Але при непокірній вдачі Юрія, витримати звертання «зараз співай, зараз не співай» він не міг.

Відкрив свою студію.

Лоза любить скептично «проїжджатися» сучасною естрадою. Але що можна цікавого сказати про Тетяну Буланову, що записувалася в нього? Особисто я — промовчу.

Злегка Юрій Едуардович пригадав і своє дитяче захоплення футболом. Бере участь у команді акторів. Але й про це своє заняття відгукується не дуже оптимістично: «Такі матчі збирають досить багато глядачів. Це й прекрасний відпочинок, і психологічне розвантаження, і спосіб поспілкуватися з друзями. А нерідко — і можливість підзаробити. Але все ж це, насамперед, хобі... Знаєте, сьогодні в усіх серйозних фірмах є футбольні команди. Ось одного разу банкіри зібралися разом і запропонували нам зіграти. Виграєте, кажуть, отримаєте 50 тисяч «баксів», програєте — просто організуємо бенкет. Ми влучили 3:10. Зрозуміло, що самі банкіри на поле не вийшли. Грали їх працівники, це «качки»-охоронці. Вони нас перебігали. Одного разу з пожежниками грали. Приїхали до міста Оренбург. Місцева братва хотіла з нами зіграти. Домовилися, але в них щось не склеїлося. Щоб матч не скасовувати, проти нас виставили збірну місцевої пожежної охорони. Такі зустрічі грати не можна! Уявляєте: молоді парубки, які забираються вмить на висоту п’ятого поверху, а спускаються з неї швидше, аніж плювок долітає до землі. А актори частенько порушують спортивний режим...»

Попри невдачі з пожежниками й банкірами (у депутатів, здається, вони все ж виграли) й загальний скепсис, хочеться побажати Юрієві Едуардовичу випустити новий, яскравий альбом. На нещодавно мною купленому його «бесті» такі речі, як «Зима», «Я умею мечтать», «Над деревней Клюевкой», «Новый год» і, звичайно, «Плот» — продовжують залишатися «на плаву». Дай, Боже, i новим пiсням Лози пiдвищеної «водостiйкостi»!