Подвійне прокляття

Патріарх Кирил знову побував в Україні. Цього разу поїздка обійшлася без скандалів. По-перше, вона була короткостроковою, а по-друге, локальною. Патріарх відвідав Луганськ, де українські націоналісти не дуже сильні, до того ж їхні протести були заздалегідь обмежені владою. Проте саме в Луганську предстоятель РПЦ вибухнув лютими інвективами на адресу тих, хто намагається розколоти церкву. Все б нічого, ставлення Кирила до «київських розкольників» на чолі з патріархом Філаретом добре відоме. Але цього разу до них додалися «деякі філософи і політики, які збивають людей з пантелику». Їх патріарх теж зарахував до лав біснуватих і обрушив на їхню голову подвійну анафему.

Це кого ж він має на увазі, гадали спантеличені журналісти, невже самого Януковича? Чим же був викликаний настільки енергійний екскурс патріарха в політику?

Річ у тім, що візит був задуманий півроку тому, коли луганське начальство завітало до Москви з ідеєю створення єврорегіону «Донбас». Плани були воістину грандіозні — об’єднати Луганську і Ростовську області в єдиний промислово-економічний регіон. Патріарх не лише підтримав ці плани, але й зголосився допомогти у їх здійсненні. Ось луганці й запросили його завітати у вересні, аби особисто підтримати багатообіцяючий почин. А він дійсно здавався проривом у відносинах між двома країнами. І виглядав зовсім не утопічним. До влади в Києві прийшов більше ніж прихильний до Росії президент — сам Бог велів зміцнювати дружні зв’язки. Отже, запрошення патріарха було досить доречним. Але політичні вітри мінливі, сьогодні вони дмуть в один бік, завтра — в другий. А українсько-російські стосунки і зовсім кидаються з крайності у крайність, немов на них накладене страшне прокляття з тих, про які так любив писати Микола Васильович Гоголь. Коротше, до візиту Кирила до Луганська плани щодо створення єврорегіону вже не здавалися настільки веселковими, як раніше. І його подвійна анафема проти віроломних політиків має цілком зрозуміле пояснення.

Однією з ключових ідей патріарха Кирила, яку він послідовно розвиває, кажучи про російсько-українські відносини, є ідея «Русского мира». Те, що обидві країни вийшли з однієї хрестильної купелі, об’єднує їх духовно і культурно, але зовсім не заважає незалежному державному існуванню. Така постановка питання дозволяє патріархові «відхреститися» від звинувачень у тому, що він провадить в Україні проросійську політику й одночасно допомагає займатися політикою церковною. Мета її — зберегти Українську православну церкву Московського патріархату в структурі цього патріархату, тобто не дати їй повної самостійності — автокефалії. Навіщо їй відділятися від матері-церкви, якщо обидві вони органічно входять у єдиний «Русский мир»? Ідея справді дуже зручна, особливо на рівні риторики, якою, як відомо, патріарх володіє досконало. Проте на практиці вона дає збої. Насправді провести межу між церковною і світською політикою вдається далеко не завжди. Й українські супротивники патріарших зусиль, як і раніше, звинувачують його в політичній ангажованості. Тим більше, що зробити це інколи досить нескладно.

Ситуація на Луганщині якраз дає для цього хороший привід. Дійсно, навіщо РПЦ настільки енергійно підтримувати політичну ініціативу місцевої влади, спрямовану на економічну інтеграцію з Росією? Більше того, освячувати її особистим візитом патріарха? То хіба це не суперечить власним його заявам про суто духовний характер «руського миру»? Навпаки, в цьому випадку «мир» цей якраз набуває досить зримих земних рис. Але це ще не найстрашніше. Політична кон’юнктура змінилася буквально на очах, і патріарх виявився її заручником. Його супротивники в Україні отримали в свої руки ще один козир. Тим часом можливість зберігати надмирну позицію є однією з безумовних переваг церкви. Вона може спостерігати за сьогочасними політичними чварами, не беручи в них участі, і лише зрідка виголошувати думки морально-етичного характеру, які звучать завдяки цьому ще більш вагомо.

РПЦ і сама із задоволенням згадує про це, коли йдеться про внутрішню російську політику. Правда, при цьому забуває, що роль етичного арбітра зводиться не лише до прокльонів на адресу світського суспільства, що втратило сором і совість. Моральне беззаконня влади заслуговує на не меншу увагу, але воно якраз залишається за межами будь-якої критики. Владу ображати не слід — вона від Бога.

Більш того, в зовнішній політиці церква підтримує владу у всіх її починах, удаючись до міркувань про надмирність як до суто риторичного прийому. На зразок «Русского мира», що духовно скріплює Росію й Україну. І потрапляє в безглузде становище, прив’язуючи себе до мінливої політичної кон’юнктури. В результаті, ставлення до неї міняється й у тих, хто раніше вважав її своїм союзником. Так, останнім часом в Українській православній церкві Московського патріархату зазвучали з новою енергією міркування про автокефалію, тобто повну незалежність від Москви. І правильно, навіщо УПЦ МП жертвувати власною самостійністю, при цьому пов’язуючи себе з силою, яка сама жодною самостійністю не володіє.

Роль слухняного важеля російської зовнішньої політики не лише шкодить РПЦ, але і не дає користі Кремлю.

Над відносинами двох країн, можливо, і не тяжіє страшне прокляття у дусі Гоголя, але вони дійсно дуже важкі й заплутані. Та і як могло бути інакше, коли така важка й заплутана наша загальна багатовікова історія. І було б зовсім непогано, аби в кризові періоди (а такі були, є і будуть) у Москви і Києва був надійний посередник, якому вони б сповна довіряли. Не вплутуйся РПЦ на кожному кроці в суто мирські справи і зберігай надмирний нейтралітет, у неї був би шанс на подібну роль.