Подвиг... під крапельницею

Січень 1953 року, гучні події, відомі як «справа лікарів». Драматичні двобої, які, по суті, в героїчній борні з грізною силою примусу змушений був вести у плині тих тижнів київський терапевт Іванов, сьогодні мало кому відомі. Але ж саме він, не зраджуючи своїй совісті, можливо, в чомусь урятував від неправедного суду обмовлених Луб’янкою своїх колег у Москві. Після 5  березня, коли помер генералісимус, про «вбивць у білих халатах» раптом замовкли. А у квітні випустили з в’язниці та визнали невинними. Проте все могло обернутися й інакше. У тому, що наклепницький процес, який ішов на великих швидкостях, хоч на декілька днів, забуксував, свою роль у цьому небезпечному спектаклі життя зіграв Вадим Миколайович Іванов.

Але що це був за страшний розворот? 13 січня з’явилося повідомлення ТАРС «про арешт групи лікарів-шкідників». Серед них згадувалися, зокрема, Вовсі, Василенко й інші. Метою змовників нібито було, шляхом неправильного лікування, вбити керівників партії й уряду. Шабаш довкола «втрати пильності» наростав. Викривальниця схоплених «злочинців» була нагороджена орденом Леніна. Втім, указ потім відмінили...

Про те, що провокація може статися, професор Іванов, один із відомих учених-медиків свого часу, запідозрив раніше — просто він не знав дня та години. На роздуми наштовхнуло зникнення з титульної сторінки часопису «Клінічна медицина» прізвища його головного редактора Володимира Харитоновича Василенка, в минулому близького колеги М.Д. Стражеска в його київській клініці. Обережне зондування підтвердило, що «вилучають» лікарів, так чи інакше причетних до роботи у кремлівській лікарні. За свою долю Іванов не хвилювався, його непокоїло інше — можливе його залучення в інсинуації їх організаторами як свого мимовільного рупора. Передчуття підказувало таку диявольську інтригу — професор Іванов був лауреатом Сталінської премії, головою вченої ради Міністерства охорони здоров’я УРСР, заслуженим діячем науки, а для слідства — нейтральною особистістю, на свідчення якої клюне і закордон. І восени 52-го професор передбачливо захворів...

Через місяць після краху «справи лікарів» у Київському медичному інституті, де я був тоді студентом, поширилася легенда, що в поїзді, в одному з вагонів якого завідувача кафедрою терапії Іванова насильно, щоб домогтися його підпису під фальсифікатом, везли «у справі лікарів» до Москви, він розіграв інфаркт. Його змушені були дорогою госпіталізувати в районну лікарню — так він уникнув ганебного кроку. Всі, звичайно, захоплювалися його вчинком. Насправді все йшло не зовсім так. У чудовій книжці «Спогади київського професора медицини» один із найближчих колег і учнів Іванова Анатолій Петрович Пелещук (у цьому році виповнюється 100 років з дня його народження) згадав про цю історію. Я багато років дружив із цією славетною людиною. Якось у скромній квартирі на Вишгородській, Анатолій Петрович розповів мені про подробиці тоді вже далекого драматичного двобою.

Іванов не був здоровою людиною: гіпертонічна хвороба та стенокардія не залишали його. Тієї осені стан погіршився. Він не був фатальним, проте давав привід обладнати домашній стаціонар. Усе підлягало суворому порядку, велися історії хвороби, фіксувалися показники аналізів і електрокардіограм. Але про те, що стаціонар виник неспроста, знали лише близькі колеги Вадима Миколайовича — Микола Федорович Скопиченко, Євгеній Львович Ревуцький, Анатолій Петрович Пелещук, які за відповідним графіком чергували біля хворого. Минали дні. Якось уранці професорові зателефонували з Міністерства охорони здоров’я, що з ним хочуть поговорити «товариші з Москви».

Вадим Миколайович зустрів персон у цивільному люб’язно, але їхати з ними для участі в експертизі про скоєне зловмисниками-лікарями відмовився, пославшись на поганий стан здоров’я та заборону ходити. Хоча, сказав він, розділяє народний гнів. Поспівчувавши йому, візитери пішли ні з чим. Усе в тихій квартирі продовжувалося за встановленим графіком. І ось непрохані гості з’явилися знову. Документи були з ними, і Іванову пропонувалося лише поставити підпис. Не заперечуючи важливості прохання, хворий професор знову відмовився. Він і насправді відчував себе в ці хвилини вкрай погано: артеріальний тиск підскочив до високих цифр, він майже нічого не бачив. «Розумієте, підписувати будь-який висновок, не маючи можливості прочитати його, не в моїх правилах», — відповів він, усвідомлюючи, чим ризикує. «Операція» уповноважених усесильного відомства знову зірвалася. Чиєсь аналогічне підтвердження вигаданого злочину все ж вкрай було потрібне. Улаштовувачам «експертизи» довелося гарячково шукати «дублера» з необхідними науковими авторитетними регаліями. А час ішов...

Того ж 1953-го, восени, Вадим Миколайович був обраний академіком АМН СРСР, а 1957-го — академіком АН УРСР. На пам’ятних зборах в Академії медичних наук у Москві, розповідав Анатолій Петрович, визволені провидінням учені щиро вітали Іванова —про його мужній опір знали. Змарнілий академік Василенко мовчки обійняв друга. У меморіальному кабінеті-музеї В.М. Іванова, в терапевтичній клініці, названій його ім’ям, у лікарні водників на вулиці Юрія Коцюбинського, я вдивляюся в книги, статті, фотографії, що відтворюють наукову біографію подвижника. Цей музей — після смерті В.Іванова 1962 року — багато в чому плід зусиль професора Анатолія Станіславовича Свінцицького, послідовника А.Пелещука, а значить, і В.Іванова. Втім, науковий шлях цього видатного лікаря й ученого — окрема тема. Але тут йдеться про його тихий подвиг, про стійкість душі. На одній із світлин Вадим Миколайович стоїть поряд із Мироном Семеновичем Вовсі, колишнім головним терапевтом Збройних сил СРСР у роки війни, після звільнення якого їх сфотографували, мабуть, під час історичної академічної сесії, коли морок уже розсіявся. Вони посміхаються один одному...

«Не залишайтеся винними нікому нічим, окрім любові» — сказано в Писанні. Цей заповіт і про благородне діяння академіка Іванова.