«Похмурої епохи сутінки...»

Шановна редакція!

Вже багато років я нічого не виписую — не по кишені. Номер вашої газети за 5 березня 2003 р. потрапив мені в руки випадково. На підтримку вашої публікації «Коли ми його поховаємо?» надсилаю вам свої вірші.

Моїм віршам передує невеликий вступ з єдиною метою: донести до редакції, якщо пощастить, і до читачів, думку про те, що моя ненависть до сталінізму (а Сталін сам по собі ще не є сталінізмом!) не кон'юнктурна, випливає не з чиїхось історичних оцінок, а із власних життєвих вражень.

Так, це правда — країна ридала і стогнала на траурних мітингах у березні 1953 року. Я добре пам'ятаю ці сльози і соплі вчителів, старшокласників та інших ораторів. А я в цей час скрипів зубами і в серці нічого, крім радості та мстивого задоволення, не мав. А яка щаслива була моя мати! Нам не довелося виконувати її останню волю: «Якщо я помру, не дочекавшись його смерті, прийдіть на могилу та покричіть мені в землю: проклятий здох! Я почую...»

З моїх дитячих фотографій на мене дивиться хлопчик з напіввідкритим ротом і зупиненим, засклянілим поглядом, спрямованим кудись у небуття... Гарна ілюстрація до твердження знаменитого педіатра доктора Спока: навіть найбільш нетямуще немовля з безглуздим поглядом та невмінням говорити тисячами незримих ниток зв'язане зі своєю матір'ю; розрив цих ниток — непоправна травма, що залишає в душі слід на все життя.

Коли в 1948 р. уперше побачив свою матір, я був приголомшений. Я абсолютно не пам'ятав її, але від людей знав, що вона була дуже красивою. А побачив скромно одягнену жінку з тремтячою головою, у глибоких зморшках та без зубів. Їй було близько 40 років. Можливо, трохи більше. У 1937 її арештували вдруге. Під час першого арешту їй було чи то 17, чи то 18, і батько її, щоб дочку вберегти від розстрілу, зумів якось підправити документи, зменшивши їй вік.

У мачухи, крім нас трьох (мене, сестри та брата), було двоє своїх дітей. Їй потрібно було прилаштувати чужих. Брата та сестру вона хотіла віддати у ФЗУ, але до цього вони ще не доросли. Мене ж їй пощастило влаштувати у Тбіліське нахімовське училище (ТНВМУ). В училищі я був з 1946 по 1948 рр.

Там я ожив! Там не було ані матерів, ані мачух, всі були однакові. Щоправда, місцеві (їх там було чимало, адже організатором училища був адмірал Ісаков, який змінив опального адмірала Кузнєцова; а Ісаков у Тбілісі мав багато знайомих, оскільки в юності там жив і вчився; справжнє його прізвище — Ісаакян). Так, місцеві щонеділі ходили у звільнення додому. Ось і вся різниця. Атмосфера в училищі була чудова. Але! Якби я це училище закінчив, не мав би режим вірнішого пса-камікадзе. Нас виховували в дусі суперпатріотизму і безроздільної особистої відданості Йому! Сталін був нашим Богом, Кумиром, нашим Хірохіто...

Усі ми знали, куди підемо після училища — до Вищого військово-морського училища підводного плавання імені Фрунзе в Ленінграді (так я запам'ятав, можливо десь і помиляюся).

Все було безхмарно. І раптом... Мене неприємно вразили дивні листи від неіснуючої, як я вважав, матері. І ось — листи... Солодкаво-єлейні, щось на кшталт: «Воркута всесоюзна кочегарка! Дедалі більше вугілля для п'ятирічки дає наш великий радянський народ!» і т.д. і т.п. — вже на що я був звичний до подібних трафаретів, а й мене нудило, соромно було; я рвав ці листи.

Паралельно мене почав вечорами, після відбою, викликати до свого кабінету начальник III відділу, капітан III рангу Сержень. Він намагався витягнути з мене хоч якісь біографічні дані. Але я був непохитний: у мене немає матері. Померла. Я її не пам'ятаю.

Багато років потому я запитав у матері, яка майже патологічно ненавиділа режим, чому вона писала мені такі безглузді листи? Вона спочатку здивувалася, потім обурилася! А до мене дійшло, нарешті, що писав ці листи, підмінюючи ними справжні, сам «капдрай» Сержень.

І начальник училища, і всі без винятку офіцери були у нас розумні та чесні. Вони пройшли війну і знали чудово, що чого варте в цьому житті. Тепер, з висоти своїх 67 років, я це бачу абсолютно точно. Але що ж залишалося їм робити? Мене позбулися дуже делікатно. Зберегли мені й погони, й стрічку...

Я йшов пустинним коридором з портретами Нахімова, Ушакова, Спірідова, Петра Великого на стінах. Як добре все було влаштовано! Як я опинився один у цьому коридорі? Я йшов і свистів. Чиясь рука лягла мені на плече. Незнайомий офіцер сказав мені суворо: йдіть до начальника училища і доповідайте йому, що ви свистіли в коридорі! А кабінет — ось він, поруч. Я увійшов: «Товаришу капітан першого рангу! Дозвольте звернутися? — Звертайтеся. — Товариш капітан першого рангу, я свистів у коридорі».

У кабінеті було багато офіцерів. Всі дивилися на мене суворо. Але очі у всіх були добрими. Я це пам'ятаю! Начальник училища сказав, дивлячись на мене стомленими і також добрими очима: «А ви хочете бути морським офіцером? — Так точно, хочу! — Ні, напевно не хочете. Ось з танців у вас двійка, з поведінки трійка (нормальна оцінка, поведінку оцінювали реально, аж до одиниці), в коридорі ви свистите... Ви давно не були у звільненні? — Я не ходжу у звільнення. — А я дам вам відпустку. З'їздіть до матері, можливо, там вам більше сподобається? — У мене немає матері. — Та ні, є, виявляється...»

Того ж дня (училище вже готове було виїхати в літні табори у фальшивий Геленджик), мене «законопатили» до шпиталю. У моїй палаті було ще два матроси-кочегари, суцільно вимазані іхтіолом, у них була короста... А незабаром я спостерігав у вікно вагона болотисту тундру, канави, наповнені водою кольору темного пива, дерев'яні дороги вздовж магістралі Котлас — Воркута, вагони з вугіллям, що лежали під насипом, бригади зеків, солдатів з собаками та інший реквізит ще не прийнятої в експлуатацію дороги. Тобто вона працювала щосили, але Народний комісаріат шляхів сполучень (НКШС) її не приймав. Вона була ще у віданні НКВС.

Перевиховання моє почалося з місця в кар'єр. І як тільки мати не боялася!? Вона говорила нам якщо і не все, то цілком достатньо, щоб її «замели» втретє. Досить сказати — вже тоді я знав від неї, що польських офіцерів розстріляли не німці, а НКВС (Катинь!). Коли я обурювався і кричав, що про це все треба негайно повідомити Сталіна, наді мною непристойно реготали брат і сестра. Звичайно, розповідаючи нам страшні подробиці, мати багато чим ризикувала. Але ми ніде жодного разу не проговорилися. Інстинкт самозбереження тримав під суворим контролем наші язики. А підтверджень усьому тому, що ми узнавали від матері, у Воркуті було більш, ніж достатньо. Один тільки штрих: у школі якось на вечорі заборонили читати вірш Некрасова «Железная дорога»! Ще б пак! Ось вона, ця дорога, поруч, з вікна видно!

ДОВІДКА «Дня»

УСПЕНСЬКИЙ Генріх Дмитрович. Рік народження — 1935. У 1953 р. закінчив середню школу в Новгороді-Сіверському Чернігівської області. 1958 р. закінчив навчання на лісоінженерному факультеті Української сільгоспакадемії в Києві. Працював в Архангельській області, Комі АРСР, Красноярському краї, Якутії в лісовій промисловості. З 1970 р. працював в Україні, з 1995 р. — на пенсії.

МАГИСТРАЛЬ
Памяти заключенных,
строивших Печорскую,
ныне Северную ж.д.,
Котлас — Воркута

Стоят тяжелые морозы.
Цветут сияньем небеса.
Летят шальные паровозы.
Куда-то вдаль через леса.
Над магистралью одиноко
Звезда полночная грустит,
Живой свидетель дней жестоких, —
Все знает, помнит и... молчит.
Сыпучим снегом все укрыто,
Лишь рельсы блещут без конца.
Под каждой шпалой здесь зарыты
Людские судьбы и сердца.
Как совесть, спят в снегах болота.
Речушки, чахлые кусты.
Укором памяти с налета
Гремят железные мосты.
На черных фермах белый иней
Каймою траурной лежит.
Как стон души, над бездной синей
Гудок рыдающий звучит...

1960 г., ст. Шиес Сев. ж.д.