Поклик роду Лимичів

Без власної історії, мови, культури, традицій будь-яка нація не має майбутнього. Ці чинники спрацьовують лише тоді, коли вони передаються з покоління в покоління. Українці — не виняток.

Хоча через різні обставини більшість iз нас і не здогадуються про свої прадавні корені, лише одиниці намагаються розкрити таємницю минулого. Та й ті, як правило, побудовою генеалогічного дерева завершують свої пошуки. Лікар-рефлексотерапевт iз Рівного Андрій ЛИМИЧ не лише дослідив, вивчив, систематизував усі сторінки трьохсотлітньої історії свого роду, а й зумів на рубежі двох тисячоліть зібрати усіх нащадків Лимичів, які проживають в Україні, в одну-єдину родину.

ТАКА РІДНА Й ТАКА ЧУЖА СИБІРСЬКА ЗЕМЛЯ

Коли подолянин Іван Андрійович та буковинка Домніка Семенівна на початку 40-х років вислуховували безжальні рішення місцевих сталінських трійок (10 років таборів плюс 5 заслання), навряд чи могли вони тоді передбачити, що доля, окрім розлуки з рідною землею й важких табірних випробувань, подарує їм і кохання, і родинне щастя. Молоді люди зустрілися на поселенні Довгий Міст у Красноярському краї, покохали одне одного, народили трійко синів. Як і годиться українцям, обзавелися господарством, працювали медиками, виховували дітей і навіть заочно вчилися. Одне слово, жили повноцінним життям. Але відрив від рідної землі не могли компенсувати ні сибірська природа, ні навіть українська пісня — єдиний привілей поселенців. Андрій Лимич згадує, що найбільшою радістю для їхньої родини були посилки з України. І не українське сало викликало інтерес, бо мали своє, а газети, у які воно було загорнуте. Тут, на чужині, лише через них можна було доторкнутися рукою та очима до рідного друкованого слова. Хоч і з більшовицьким змістом, але означеним мовою предків.

ВІЩИЙ СОН

Ішов час, життя брало своє. І ось уже за плечима в Андрія Лимича середня школа, Красноярський медінститут, робота лікарем на одній iз дільниць БАМу, одруження, праця у престижній лікарні Іркутська, вирішене квартирне питання, майже завершена кандидатська дисертація.

Поїздка в Україну, на Вінниччину, в гості до близьких родичів виявилася знаковою в житті Андрія Івановича. На перший погляд ніби нічого й не змінилося, і все ж відчував у собі якийсь внутрішній дискомфорт. Чомусь враз збайдужів до дисертації, до впорядкування нової затишної квартири. І так тривало доти, доки... Доки не приснився Андрієві Лимичу дивний сон, у якому його покійна бабуся закликала покинути чужину й повернутися в Україну. А вказувала старенька рукою саме на західні терени. Майбутній голова роду Лимичів сприйняв цей сон як перст Божий, як вказівку до дії. Депресію як рукою зняло. Почав робити квартирний обмін і вже за рік iз сім’єю опинився в Дубно, а потім і в Рівному. Так розпочалася нова сторінка в житті Андрія Лимича.

ДУХ ПРЕДКОВІЧНОГО ЄДНАННЯ

Проголошена в серпні 1991 року українська незалежність надала можливість багатьом українцям реалізувати себе не тільки в професійній, а й у суспільно-громадській діяльності. Взявши на озброєння Шевченкове «Хто ми? Чиїх батьків?», Андрій Лимич пішов своїм, непротореним шляхом. Він пішов до архівів і виявив, що Лимичі за походженням лемки й ведуть свій родовід із прикарпатського села Лікоть. На початку ХVIII століття частина його мешканців переселилася на Поділля в село Гарячківка. Недаремно, виявляється, частину цього населеного пункту, де стояла хата Андрієвого діда, люди називали Гуцулівкою. А історичні документи свідчили, що 1702 року князь Любомирський посприяв переселенню «ста тисяч селян із дітьми, волами й жінками» з Перемишльського воєводства на Поділля. Ті ж Лимичі, що залишилися мешкати в селі Лікоть, уже під час «обміну населенням» між Польщею та СРСР після Другої світової війни були насильно переселені в село Переможне Львівської області. Таким чином утворилося дві гілки роду: вінницька та львівська.

Встановивши історію свого родоводу, Андрій Лимич на цьому не зупинився і з допомогою науковців та співробітників МВС здійснив статистичну географічну ідентифікацію Лимичів по всій Україні. Виявилося, що в 17-ти областях проживають 347(!) дорослих представників роду, які походять з одного кореня.

У ЯКОСТІ БУНТІВНИКА

Андрій Іванович не припиняв своєї професійної діяльності на посаді завідуючого відділенням нетрадиційних методів лікування Рівненського обласного диспансеру радіаційного захисту населення. Раніше тут лікувалася партійна еліта, але парадокс полягав у тому, що зі зміною вивіски в 1991 році практично нічого не змінилося: до постійного контингенту партійних функціонерів спочатку додалося кілька десятків воїнів-афганців, а потім — стільки ж діток з районів, уражених радіацією. Андрій Лимич не хотів миритися з цим неподобством, а тому невдовзі очолив страйковий комітет. І, незважаючи на спротив обласної влади та значної кількості лікарів, яким обслуговувати партійців було значно легше й вигідніше, ніж хворих дітей iз бідних сімей, страйкарі тоді отримали повну перемогу.

НАВІКИ РАЗОМ

Страйкові пристрасті не збили родинного запалу Андрія Лимича, і він протягом кількох років робить усе, аби налагодити контакти з усіма Лимичами, що проживають в Україні, проводить роботу з оформлення родового герба і встановлення на прабатьківщині, в селі Лікоть, пам’ятного знака «Корінь роду Лимич» (увінчана дзвоном чотириметрова колона, в основу якої закладена капсула з інформацією про рід). І вже у жовтні 2000 року в Рівному відбувається Всеукраїнський зліт родини, на який з’їхалося понад 300 носіїв цього славного українського прізвища. Усі вони 3 жовтня йшли від прикарпатського села Боберки до колишнього села Лікоть (розташованого на річці Сян), щоб доторкнутися до землі пращурів. Ця подія не залишилася в Україні непоміченою: на телеекрани вийшли фільми «Фонд роду Лимич — шлях до об’єднання нації» та «Дух предковічного єднання». Але головне, що був створений «Всеукраїнський фонд роду Лимич», головою якого заслужено був обраний той, завдяки титанічній праці якого й стало реальним возз’єднання родини — Андрій Іванович Лимич.

Тепер Лимичі мають не лише спільний фонд, а й свій герб (графічне зображення прізвища, оточеного двома гілочками зеленої вільхи — весняної та осінньої), свій гімн, свою молитву. А охоронителем і заступником роду є святий Архістратиг Михайло. І все ж найбільшим щастям для Андрія Івановича є те, що відтепер щороку 1 жовтня усі Лимичі з’їжджаються до Рівного, аби засвідчити єдинокровність, спільні інтереси теперішніх представників роду.

МІСТИЧНИЙ ТРИКУТНИК

Недаремно кажуть, що все в житті закономірне. І невипадково, що одного пізнього осіннього вечора 2001 року, схилившись над мапою України, Андрій Лимич з’єднав однією лінією карпатське село Лікоть, подільське село Гарячківка й волинське місто Рівне. Важко було повірити в диво, але — вийшов прямокутний трикутник! Він надавав родовому символу таємничого змісту й ніби підказував, що може бути важливим для всього роду. Не вагаючись, Андрій Лимич вирішив для себе, що позначить усі кути трикутника родовими символами, оскільки ці населені пункти в історії роду мають вирішальне значення. Саме вони нагадуватимуть усім наступним поколінням про минуле, сучасне та нескінченне духовне життя людини.

2002 рік минув у пошуках художнього та архітектурного вирішення родових символів. Майже два місяці 2003 року пішли на підготовчі роботи зі спорудження пам’ятного знака «Доля роду Лимич» у Гарячківці. На третій день Великодніх свят під нього було освячено місце. Спершу гарячківські депутати виділили територію поблизу школи, де донедавна стояв вождь пролетаріату, а пізніше — на майдані біля церкви. Останній варіант був значно кращим. У день Святої Трійці коло церкви зібралося кількасот людей — місцевих жителів і гостей з усієї України. Найчисельніші делегації були зі Львівщини — прибули Лимичі давнішої гілки, приїхали лемки, з Києва — відомі письменники. До зустрічі гостей готувалися ретельно.

Величну трикутну стелу «Доля роду Лимич» освятили й відкрили з радістю та хвилюванням. І засяяла вона в хвилях сонячного світла поруч із храмом Івана Богослова, де молилися усі Лимичі і де понад сорок років був старостою дід Андрія Лимича. Усі, хто бачив Пам’ятний знак, сприйняв його, як свій. Доля роду Лимичів — доля багатьох подібних йому українських родів. А перебування в одному селі завжди сприяло утворенню як територіальної, так і родової громади. Ще у XVIII столітті, за архівними джерелами, у Гарячківці чітко простежувались у декількох поколіннях шлюби між Лимичами й Тищуками, Лимичами й Костюжанськими. А за три століття хто тільки й з ким не перевінчався та породичався! Недаремне існує вислів, що всі ми в цьому світі рідні.

МІЦНА РОДИНА — МОГУТНЯ УКРАЇНА

Андрій Іванович підкреслює, що він воістину щаслива людина. Щасливий, що живе у вільній, незалежній державі. І, безперечно, через те, що вдалося зібрати разом усіх українських Лимичів, запалити їх спільною ідеєю, пройнятися духом предків. Адже створений Андрієм Лимичем Фонд є скарбницею духовних цінностей як складової частини української нації. Та все ж найголовніше, що шлях, обраний Андрієм Лимичем і всією його великою родиною, — це приклад для всіх українців, заклик до об’єднання численних родин, усієї української нації.

У родинній молитві Лимичів є такі слова: «Рідна Україно! Схиляємось перед Тобою в любові та вірі до Тебе! Заступи нас, рід свій, від усякого лиха, будь нам надією та порадницею в усіх наших справах на твоє благо! Заради тебе ми всі збираємось разом у великий родинний гурт, готовий на спільні страждання та радощі, на все, що допоможе тобі справами нашими ствердити себе у світі!»

Андрій Лимич глибоко переконаний: якщо навчимося цінувати свою сім’ю, свій рід, то цінуватимемо й свою націю. Національна ж ідея може бути зрозумілою й прийнятною тільки як цінність усіх малих сімей, з великого числа яких складається рід. Духовний шлях один — від малої сім’ї до великого роду, від роду — до народу.