«Поки в селах є діти – не все втрачено»

В Україні є історії успіху, коли люди реалізували свою мрію далеко від мегаполісів. Для цього вони або не виїжджали у місто, або повернулися звідти з ідеями, багажем знань і досвіду. Бізнес, система освіти, медицина, сільське господарство — всюди потрібні руки та голови. На жаль, таких кейсів не так багато, щоб вони змінювали загальну тенденцію — молодь активно виїжджає із села, мріє реалізуватися в місті, не бачить у селі перспектив. Наслідок очевидний: село продовжує занепадати — щороку з мапи України зникає до десяти населених пунктів. Про причини виїзду молоді із села у місто, як вона там почувається, традиційність українського села, ментальність та багато іншого «День» розмовляє  з кандидатом психологічних наук, старшим науковим співробітником  Інституту соціальної та політичної психології Національної академії педагогічних  наук України, автором монографії «Сільська молодь у місті: пошук ідентичності»  Іриною ГУБЕЛАДЗЕ.

— Пані Ірино, про що свідчать ваші дослідження: яка основна причина виїзду молоді у місто?

— Основна причина — це можливість навчання, пошук роботи, перспектив та можливостей для самореалізації. Але є додаткові причини, на які вказували сільські старшокласники і студенти, котрих ми опитували: це і втеча від важкої сільської роботи, втома від того, що ти весь час у фокусі уваги свого вузького соціуму, коли всі про тебе все знають, потреба в закладах для відпочинку і розваг та інших вигодах... Цікавою була закономірність: майже 100% сільських старшокласників планують поїхати після школи в місто, однак лише 76% старшокласниць-дівчат вважають за краще жити в місті, а серед хлопів таких виявилося лише 44%. Натомість 56% хлопців сказали, що рішення їхати у місто для них не дуже приємне, і якби були перспективи працевлаштування в селі, вони залишилися б.

Ми фіксуємо високий рівень психологічної неготовності до життя в місті. Виразно простежується ідеалізація міста: ілюзорне уявлення про життя в місті, сприйняття його як свята, простору суцільних можливостей. Діти погано уявляють ритм і правила життя в місті — найперше вони не готові до ритму життя. Класичний приклад: селяни вважають, що вони важко працюють, а містяни нічим не займаються, — на противагу міські жителі стверджують, що в місті карколомний темп життя і що селяни цього ритму не витримують. Відрізняється і спосіб спілкування чи радше взаємодії людей, бо містяни живуть більш усамітнено, незважаючи на велику кількість людей навколо.

— У мене була ілюзія, що інтернет усіх зрівняв, бо дав людям однаковий доступ до інформації. Але досвід життя в селі показав, що інтернет — це одне, а культура і ментальність — інше. Інтернет провести простіше.

— Інтернет — це інструмент. Не досить провести інтернет — потрібно ще пояснити, як мати з нього максимальну користь. Хто навчає дітей, хто пояснює на прикладі, як використовувати всесвітню мережу не лише для того, щоб грати в ігри чи дивитися відео? Наче є доступ до найкращих університетів, їхніх курсів, навчальних програм, принаймні, будь-що можна знайти на якісних інформаційних ресурсах, але вони не користуються цими можливостями. Позаяк маємо низький рівень медіаграмотності. Містян також слід цього навчати, але в місті й так можливостей більше: діти міського середовища подорожують більше, у них ширше коло спілкування, вони мають більший доступ до гуртків і навчальних курсів. Своїми знаннями і досвідом вони діляться активніше. А в селі діти завантажені роботою по господарству, що зменшує їхній час для самонавчання.

Викладачі вишів традиційно фіксують нижчий рівень знань та нижчу адаптивність у першокурсників із сільської місцевості. Однак за рахунок працьовитості, наполегливості, бажання влитися в колектив, довести, що ти не гірший, — багато хто з них на третьому-четвертому курсі не просто вирівнюються, а виходять у лідери й успішно реалізовуються і адаптуються в місті. За великим рахунком, у нас — куди не глянь — керівні посади обіймають вихідці із сіл, і це цілком закономірно.

— Які ментальні, культурні, психологічні особливості ви помітили в жителів сіл, які заважають їм адаптуватися до нових умов, викликів життя в місті?

— У місті значно вища щільність населення, аніж у селі. Людей — багато, але контакти в місті — не тісні. У селі ж всі одне про одного все знають, існують тісні взаємини. Діти звикають до того, що є зовнішній контроль: «А що скажуть люди», хтось зі сторони побачить, дізнається... У місті такого жорсткого зовнішнього соціального контролю немає. Але є внутрішній контроль: що є добре, що — погано. Часто буває, що вихідці із села самі відчувають складність і їм важче адаптуватися до життя в місті через відсутність цього внутрішнього контролю: вони наче очікують, що хтось має зробити що-небудь за них, прийти й підказати, як треба. Звісно, я не кажу про всіх, а про загальні тенденції.

Друге — це темп життя. За всієї поваги до важкої сільської роботи, темп життя в місті теж вкрай виснажує. Це — інше навантаження, і коли людина із розміреного, однотипного життя в селі потрапляє в динамічний світ мегаполіса, їй може бути складно адаптуватися. Треба привчати себе до інакшого робочого режиму, розпорядку дня, планування, ефективного використання часу. Також селянам більшою мірою властивий дух колективізму: вони орієнтуються на норми громади і думку оточуючих, частіше покладаються на долю, успіх, наявність чи відсутність допомоги, Бога, погоду, тобто на якісь зовнішні чинники, які не залежать від людини. А містяни ж зазвичай більші індивідуалісти — вони більше орієнтуються на власну думку, свою особливу життєву ситуацію, а досягнення та успіхи чи неуспішність пов’язують з особистими зусиллями і здібностями людини.

Місто більш толерантне до різних нетипових проявів поведінки: не звертають уваги на яскравий колір волосся, екстравагантну зачіску, пірсинг, ба навіть якщо ти відкриваєш який-небудь нетиповий бізнес. У селі спосіб життя більш традиційний, консервативний, тому громада там не така толерантна до якихось індивідуальних проявів, аніж у місті. Нетипові індивідуальні прояви не лише не схвалюються, а часом засуджуються.

— Багато вихідців із села сьогодні працюють за кордоном, допомагають рідним. По суті, люди вже не такі бідні. Але при цьому мало випадків, коли дбають про село, коли громада об’єднується для якогось проєкту, розв’язання якихось спільних проблем.

— Тут насправді кілька чинників. Це мали б ініціювати самі селяни. Але, як правило, вони не відчувають своєї спроможності, сили впливати на владу. Так, є сільський голова, але більшість соромиться, боїться навіть підійти і порушити якесь питання, не кажучи вже про владу районну чи обласну. Немає практики захисту своїх прав, віри в те, що ти можеш щось змінити. Вони рідко скаржаться, якщо куплять у магазині зіпсований продукт, не будуть боротися за свої права. Це — прояв культури бідності й навченої безпорадності безправного населення. Старшокласники тікають від цього: або ти залишаєшся в цій культурі, а вона для тебе — нестерпна, або тікаєш і не повертаєшся. Добре повернутися до батьків, поностальгувати, а через два дні — поїхати. Але щоб повернутися і жити — на це мають бути вагомі причини.

Ще одна можлива причина — це знецінення села як такого і державою, і суспільством, і самими селянами. Тобто в їхньому уявленні це те, що не заслуговує на увагу, турботу, розвиток. Це те, що й так скоро відімре. Це те, на що не варто витрачати ресурси: часові, фінансові, енергетичні...

— Українці соромляться казати, що родом — із села...

— Так, це ми бачимо в дослідженні. Причина — історичне минуле, коли сільське населення вважалося малоосвіченим, відсталим, недалеким. Із середини ХХ століття активізувалися міграційні процеси — сільська молодь почала переїжджати у місто, «вибиватися в люди». І досі передається стереотип: якщо ти переїхав у місто, то ти — вже автоматично успішний. Хоча ми знаємо різні історії — хтось дійсно успішний, хтось якось тримається, а є й неуспішні випадки. Чому соромляться? Ми досліджували, яким чином сільські та міські діти сприймають одне одного. Виявилося, що сільські діти самих себе сприймають більш негативно, вони соромляться себе. При цьому міські студенти сприймають своїх сільських одногрупників набагато позитивніше, вважають їх щирими, відвертими, працьовитими, наполегливими. Вочевидь, це — наслідок відчуття меншовартості, бо я з села — те, що, на жаль, дітям передали і батьки, і вчителі.

— Також вважається, що носіями української мови, в основному, є вихідці із села.

— Ця тенденція у нас статистично підтвердилася: сільські діти здебільшого більш україномовні, міські — російськомовні. Авжеж, за радянських часів, якщо ти виїжджав із села і хотів стати міською елітою, то мав перейти на російську. І якщо ти вже розмовляв не суржиком, а мовою, максимально наближено до російської, вважалося, що ти — освічений, культурний. Ці «традиції» зберігаються в більшості регіонів і сьогодні. Я сподіваюся, що зі змінами, які відбуваються в країні, ми поступово підвищимо статус української мови не тільки як державної, а й як мови, якою говорять освічені, інтелігентні українці. Бо освіченість — це не про використання якоїсь мови, це — про вміння говорити різними мовами, бути гнучким і перебудовуватися.

— Децентралізація, передача повноважень ОТГ відкриває перспективи для розвитку регіонів. Чи виникає у молоді бажання залишитися і змінювати свою громаду?

— Думаю, що такі є. З ними потрібно проводити навчання, розповідати про громадянську активність, можливості саморозвитку і розвитку громади, їх варто підтримувати щодо їхніх ідей. Тому що в життєво важливих рішеннях сільські діти спираються на думку батьків та вчителів. А ті одностайно кажуть їхати у місто — і «щоб ноги твоєї в селі не було». Зараз ця картина має доволі сумний вигляд, позаяк політика держави побудована таким чином, що вихолощуються сільські території. Реформа, пов’язана з укрупненням шкіл, — небезпечна. З точки зору економічної рентабельності — зрозуміло, але якщо в якомусь селі не стане школи чи дитячого садочка, то молодь звідти взагалі виїде. Поки в селах є діти — не все втрачено.