Політ над СТІНОЮ
Дізналася, що Конрад Аденауер — перший федеральний канцлер повоєнної Західної Німеччини. Велике щастя, коли країна має такого лідера — патріота й демократа. Він, що пережив трагедію своєї країни, чудово розумів — мало проголосити демократичний курс країни й законодавчо закріпити його. Необхідно постійно виховувати, формувати свідомість людей так, аби виключити навіть можливість виникнення, проникнення в суспільство тоталітарних ідей, тим паче — їх розвиток і популяризацію. Започаткований ним фонд вважає своїм завданням навчати демократії молоді незалежні держави. Цей просвітницький лікнеп виглядає дуже привабливо: запрошуються журналісти, політики (тобто всі тi, хто тією чи іншою мірою формує думку) на зустрічі з політичними, громадськими діячами, провідними журналістами Німеччини, якi проходять в режимі вільного діалогу. Під час цих розмов обидві сторони дістають багато корисної інформації. 1994 року Представництво Фонду відкрито й в Україні. І це дуже важливо для нашої країни, яка має сумний досвід тоталітарного минулого.
Мені поталанило опинитися серед запрошених у Берлін Фондом Аденауера на п’ятиденну програму-діалог. Це були насичені, напружені дні — цікаві зустрічі, поїздки, знайомства. І, безумовно, дуже корисні. Але по порядку...
...Політ у літаку для мене — завжди подія. Я полюбляю літати. Момент відриву від землі — це початок свободи. Серце падає, й очікування нових почуттів бентежить душу.
Я летіла в Берлін. І готувала себе до нових вражень, знала, що вони неодмінно будуть. Люблю Берлін. Полюбила його, побувавши лише раз — у березні 1989 року. Це був особливий час — момент відриву від старого — передчуття свободи. Берлін ще був столицею комуністичної НДР з усіма відповідними атрибутами — з обов’язковими вулицями Леніна, Маркса, з похмурим будинком штазі (тамтешнє КДБ), з необхідними закликами й гаслами, портретами вождів, з украпленнями у важкий німецький архітектурний стиль недоладних панельних споруд. І все-таки він приголомшив нас, радянських, не обтяжених матеріальними вишуканостями, своєю, так би мовити, цивілізованістю, європейськістю, достатком, розумно організованим існуванням. Солідне надійне місто наче переконувало, що це порядок на століття.
Мені воно подобалося. І викликало жаль. Бо місто раптово натикалося на огидну бетонну СТІНУ. Вона виникала несподівано. СТІНА обмежувала простір свободи, вона була надміру матеріальною, гидкою й демонстративною. Крім того, вона просто паплюжила естетичні почуття.
СТІНА як знак насильства, ідеології була присутня повсюдно — навіть там, де її фізично не було.
Особливо тяжке враження вона справляла бiля Бранденбурзької брами, яка жалібно нібито визирала з-за неї. Вона вся була там, що за нею, — уособлення могутності, гордості й пафосу Німеччини. А зі східного боку принизливо зневажалася бетонним неподобством.
За Бранденбурзькою брамою було видно місто, тріпотів американський прапор, праворуч виднівся будинок рейхстагу. Це було інше місто. І називалося воно інакше — Західний Берлін. До брами підійти було неможливо, позаяк це був державний кордон. Метрів за сто п’ятдесят від брами — огородження, за яке не можна, інакше стріляють на влучення.
По обидва боки від СТІНИ жили німці — один народ. Але їх розділила ідеологія. І, дивлячись на цю СТIНУ, незрозуміло було — чи це Божа кара, чи чиясь лиха воля.
У березні 1989-го важко було передбачити, що за якихось 7 місяців це чудовисько зруйнується й настане година ейфорії, сльози зустрічі, братання під віолончель Ростроповича.
Минуло 9 років...
Змінився світ. Немає країни, в якій я жила раніше, немає країни, столицею якої був Берлін. Змінилися й ми. Є більше свободи — і найголовніше — в нас. Ми стали вільніше думати і ставитися до світу, в якому живемо. Вільніше хоча б тому, що реакція на магазини вельми спокійна, на відміну від колишніх поїздок, коли купували все — від шуб до туалетного мила. Ми стали вільними від принизливого матеріального дефіциту, звільнилися для пізнання. Увагу привертають серйозніші речі.
Берлін як макет усієї Німеччини — контрастний. І, ясна річ, західний відрізняється від східного. Ніби респектабельний заможний дядечко взяв під своє крило блудного племінника. І, звісно, навчає життю й диктує свої правила поведінки.
Берлін готується стати повноцінною столицею повноцінної Німеччини. Нині це суцільне акуратне німецьке будівництво. Будівництво повсюдне. Будують новий величезний залізничний вокзал, реконструюють, ошляхетнюють (якщо в цьому є сенс), а то й просто безжально зносять панельні будинки у східному Берліні, забудовують вільні площі, які з’явилися практично в центрі міста після знищення СТІНИ. Провідні найбагатші світові компанії беруть участь у конкурсах за право інвестувати кошти в будівництво. Право на забудову семи гектарів Потсдамської площі, приміром, виграли концерн «Даймлер-Бенц» і SONY. Німці люблять свою столицю й роблять усе, аби вона була прекрасною.
І все-таки найсильніше враження — пройти крiзь Бранденбурзьку браму. СТІНИ немає. Лише невеличкий її фрагмент, розмальований радіючими німцями у момент возз’єднання, залишили як пам’ятник для нащадків. Пам’ятник цей акуратно огороджено досить високою сіткою, аби туристи та й просто німецькі громадяни не розтягли його на сувеніри.
Я проходжу крiзь Бранденбурзьку браму, перетинаю кордон, якого, хвала Господу, вже немає. Праворуч у будівельному риштованні рейхстаг, куди через кілька місяців переїде Бундестаг, напроти — невеликий парк, де встановлено таблички з іменами сміливців, котрі ризикнули подолати СТІНУ й загинули під нею. Й останні дати смерті — 1989 рік.
Повз мене котить автобус із рекламою «Wodka Gorbatschow», цвіте бузок, тюльпани і чомусь несподівані наші каштани. Новим життям живе Берлін — зі своїми радощами та проблемами.
Усе нібито благополучно. Але чомусь дуже часто лунають як протиставлення слова — захід, схід. Німці важко звикають одне до одного. СТІНА-фантом усе ще роз’єднує їх...
Сорокап’ятирічну роз’єднаність важко подолати. Важко прийняти одне одного. Заможний захід має право вимагати виконання своїх умов, а схід, вихований на інших принципах, досі примудряється жити за своїми законами. Величезні інвестиції заходу в об’єднання інколи йдуть у пісок (знайома картина). Комуністична система зробила більш схожими таких несхожих слов’ян і східних німців і розділила німців. І як схід не прагнув до ситого західного родича, важко прийняти новий стандарт життя.
Зруйнувати СТІНУ, яка розділяла Берлін, виявилося куди як простіше, ніж зруйнувати СТІНУ відмінностей між заходом і сходом. А відмінності в усьому...
Політичні симпатії заходу та сходу найкрасномовніше виявляються в популярності партій. На заході — ХДС, на сході — ПДС (трансформована СЄПН), яка тепер забирає голоси у традиційно популярної СДПН.
Незабаром у ФРН пройдуть вибори. І певною мірою, мабуть, можна провести аналогію з недавніми виборами в Україні — буде чітко видно межу між політичними прагненнями заходу та сходу. До речі, вельми цікавою була розмова з секретарем земельної організації ХДС Матіасом Вамбахом. Нас цікавило, ясна річ, яку політичну партію в Україні ХДС вважає близькою до себе за програмою і т.ін. Пан Вамбах сказав, що вони, на жаль, не досить добре знають наші партії та їхні програми, й поки що говорити про партнерство рано.
А коли ми розповіли, що в Україні є своя Християнсько-Демократична партія і що її лідер під час передвиборної кампанії заявляв, нібито його партію підтримує ХДС, пан Вамбах усміхнувся і здивовано похитав головою.
Економічне об’єднання двох Німеччин — процес дорогий. ФРН це коштувало вже багатьох сотень мільярдів DM. І якою б благополучною нам, радянським, колись не здавалася б НДР, західні німці її економічний стан у момент об’єднання характеризують не інакше як катастрофічний. Їм, мабуть, усе-таки видніше... Критерії інші.
Завдання — якнайшвидше інтегрувати східну Німеччину в економіку всієї ФРН. 27000 службовців із заходу переїхали на схід (очевидно, для допомоги — навчити як слід керувати і працювати в нових економічних умовах).
І, попри колосальні інвестиції у схід, плата за об’єднання також досить висока — бiля 4 млн. безробітних.
Потрібні зусилля, терпіння, аби цілком асимілювати схід і захід. І немає сумнівів, що все в них вийде. Бо вони один народ. І спільного в них усе-таки значно більше, ніж відмінностей. Коріння спільне. Я відчула це на концерті Мусоргського «Картинки з виставки». Несподіваною й навіть показовою була реакція, здавалося б, малоемоційних прагматичних німців на музику. Войовнича, торжествуюча, пануюча — я б сказала, імперська музика довела німців до екстазу. Це була мить загального тріумфування. У цьому вони були єдині. Це були навіть не оплески, не овація — у благопристойному концертному залі ревіння стадіону.
Щиро кажучи, бачити таке захоплення було страшнувато. Музика, народжена в одній імперії, вельми відповідала душевному стану іншої (як показала історія, не найбільш дружньої) нації. Але також із міцним історичним імперським корінням.
А я гостро відчула себе часткою своєї нації — начебто між двох вогнів... І раптом стало якось незатишно.
Раннього ранку я залишаю Берлін. Унизу — величезне єдине місто починає черговий день. Я лечу на батьківщину, готуючись до нових вражень. Несподівано з підсвідомості спливає думка — а либонь і нас розділяє СТІНА...
Проте це зовсім інша історія. Моєї рідної бідної України.
