Політолог Євген АКИМОВИЧ: «Вихід із трясовини «компромісів» — демократична дія»

Проблеми взаємовідносин партій і владних структур України стають предметом обговорення щоразу, коли стрілка «барометра» економічної ситуації наближається до позначки «буря». Або набирає оберти передвиборна президентська кампанія.

Чи випадково, з одного боку, так «заповажала» в середині вересня думку лідерів партій — від демократів до СелПУ і Партії праці — президентська адміністрація, яка схотіла вислухати їхню думку стосовно вживаних владою заходів, спрямованих на виживання країни в умовах надзвичайно жорстокої фінансової кризи? А з іншого, — хіба не мали на меті партлідери—учасники політичного шоу, яке передувало підписанню оптимістичного Меморандуму про ситуацію в Україні, корисливу саморекламу і пропаганду під час зустрічі-підтримки курсу глави держави? Адже не що інше як відсутність реальних реформ, всупереч проголошеній владою «політиці реформування» суспільства, довела країну до хиткої межі, за якою — загальна паніка...

Чи можуть взагалі українські партії впливати на курс керівництва країни? Наскільки серйозна ця взаємодія для демократичної перебудови суспільства і його структуризації? Нарешті, наскільки реально виконують партії місію контролю й тиску на владу в інтересах народу? Саме з останнього запитання почали ми розмову з відомим одеським політологом Євгеном АКИМОВИЧЕМ.

— Будемо відвертими: демократія в Україні зазнала поразки. Цей сумний факт вимагає серйозного осмислення. Передусім тому, що програли ті з партій, які претендують на звання демократичних, тобто по-справжньому захищали корінні інтереси народу.

Чи треба казати, що така ситуація цілком влаштовує владу: партії не порушують монополію держчиновництва, а коли виникає необхідність, їх «підгодовують». Пригадаймо недавні вибори до ВР: адже не без «добра» з боку влади 30 партій стали суб’єктами виборчого процесу. Хто повірить, що більшість «карликових» партій зібрала б за належного контролю, скажімо, в Одесі 10 тисяч необхідних підписів? Ясно, що багатьом нікому не відомим партіям «допомогли» у цьому. Бо партія влади була зацікавлена у неструктурованості ВР, в аморфності політичної сцени, що дозволяє нею керувати.

Скажу більше: політична верхівка зацікавлена в існуванні олігархічної влади й комуністичної опозиції. Хоча цей «двочлен» ілюзорний, оскільки слід говорити про дві антинародні сили, які об’єднують комапаратне походження і претензії на монопольну владу. А сварки, що інколи вибухають, швидше нагадують суперечку між рідними. Подивіться, як швидко лівий О. Ткаченко порозумівся з Л. Кучмою — що інше, як не бажану гармонію між командою Президента й керівництвом ВР, ми спостерігаємо?

Тим часом безвідрадне становище суспільства викликане передусім кризою влади — правителі виявилися попросту неспроможними керувати державою. Про що свідчить хоча б той факт, що Україна вже позичає на зовнішніх ринках під 15 відсотків річних, тоді як іншим країнам їх дають всього під 7—9%? Вважаю, лише про одне — недовір’я зарубіжних партнерів. І ще — про авантюризм нашої влади, яка готова заради продовження свого правління навалити на народ непомірний тягар боргів. Адже з 1994 року зовнішній борг зріс із 450 млн. до 12 млрд. доларів. На одне лише його обслуговування йдуть величезні бюджетні кошти. І разом з тим ніхто не знає, куди діваються взяті у кредит мільярди?

Знахабніла внаслідок уседозволеності влада місяцями й роками не виплачує зарплату й пенсії, зневажаючи елементарні права громадян. І все ж безсоромно вимагає, щоб населення оплачувало повну вартість комунальних послуг, ставлячи за взірець громадян розвинених країн. Не «опускаючись», однак, до зіставлення розмірів зарплат громадян західних країн, що в десятки разів перевищують заробітки українців. Нічим, крім цієї вседозволеності, не можна пояснити й того парадокса, що в Україні, за оцінками фахівців, зараз нараховується близько 150 тисяч мільйонерів, а у податкових деклараціях зафіксовано надприбутки... 7 чоловік. Може, хтось поплатився за це? Як би не так — «ворон ворону очей не виклює»...

— Адже те, що правлячий режим втратив довір’я суспільства, — не новина. Відомо також, що нову політику можуть здійснювати тільки нові люди. Однак хто приведе до влади цих людей — з новими ідеями й баченням розв’язання соціальних проблем?

— Безумовно, не егоїстична й бездарна номенклатура, яка практично вичерпала свої можливості. І зрозуміло, що вона, як чорт ладану, боїться організованого в структури «громадянського суспільства» народу, здатного таким чином контролювати владу й примушувати діяти в своїх інтересах. Однак справжньою драмою демократичних партій в Україні є те, що фактично ніколи за новітньої історії вони не були незалежними.

Можна твердити, що доти, поки суспільство не стане суверенною силою, розвиненої партійної системи в Україні не буде. Отже, триватиме панування нинішніх владних структур, яких об’єднують зовсім не партії, а усього-навсього народження в одному й тому ж місті, робота, наприклад, на тому ж «Південмаші» чи співробітництво в апараті ЦК колишньої КПУ. Хоч як це дивно, на цьому грунті й продовжуються апаратні «танці». Причому, на жаль, майже всі партії «танцюють» під цю музику, розраховуючи, певно, шляхом включення лідерів у списки представників вищої влади забезпечити собі підтримку володарів держави.

Вибори до Верховної Ради показали, що існуючі партії не виражають інтересів суспільства, а є в своїй більшості політичним прикриттям певних тіньових кланів. Уже той факт, що на чолі списків безлічі партій стояли не відомі політики, а просто багатії, свідчить про незрілість українських політичних організацій.

Пам’ятається, ще 1940 року Володимир Вернадський записав у щоденнику: рівень радянського партійного чиновника нижчий за рівень розвитку середнього громадянина. Судячи з того, що коїться нині в Україні, можна констатувати: становище відтоді не змінилося.

Ледь не на кожному кроці бачимо, що традиційне протистояння «підданий — держава» нічого хорошого нашим людям не принесло. Бо у розвинених країнах держапарату опонують могутні структури «громадянського суспільства», які цiлком контролюють владу, примушуючи її служити своєму народу. Наприклад, в Угорщині, де населення вп’ятеро менше, кількість різних громадських організацій у десятки разів більша, ніж у нас. Звідси — велика й активність громадян, і їхня захищеність.

— Питання про довір’я суспільства до об’єднання так само важливе, як і ставлення людей до органів влади...

— Безсумнівно. І в зв’язку з цим не можу не порівняти ставлення до народу нашої влади й лідерів зарубіжних держав. Політична еліта держав рішуче захищає інтереси своєї країни, робить все можливе для поліпшення життя свого народу. А в нас усе з точністю до навпаки: до співвітчизників можновладці ставляться з безпардонним цинізмом і безжалісністю, а «на експорт» виставляють незрозумілу боязкість і послужливість. Мені, наприклад, незрозуміло, як можна було допустити, щоб Президента і прем’єр-міністра України під час останнього московського візиту зустрічав в аеропорту не прем’єр і навіть не віце-прем’єр, а заступник міністра закордонних справ Росії Б. Пастухов?

— Здається, ми починаємо дедалi ясніше усвідомлювати феномен української політеліти — виразника інтересів передусім могутніх кланів. Адже навіть у закритому радянському суспільстві знаходилися люди, в яких вистачало інтелекту й сміливості розкривати суть і підгрунтя політики влади. Якою вам бачиться роль інтелігенції у нинішній ситуації?

— У сучасній політиці її місія як генератора й популяризатора соціально значущих ідей, безумовно, зростає. Адже інтелігенція — це люди, у котрих свідомість стала буттям, тому вони краще за інших розуміють, що свобода й демократія є самоцінністю. Так само краса, добро, щастя. Від позиції інтелектуалів залежить духовна атмосфера в країні. Певно, цього не усвідомлюють ті, хто урізує бюджетні витрати на освіту й науку, продовжуючи неоголошену війну з інтелігенцією.

При переході до демократії народ, який раніше не усвідомив повною мірою своїх інтересів — соціальних, економічних, духовних та інших, перетворюється з пасивного об’єкта маніпуляцій з боку владних структур на активний суб’єкт політичного життя. Sclavus saltans — раб, котрий танцює (як називали римляни нещасних людей, котрі не усвідомлюють всієї глибини свого тяжкого становища) перетворюється на вільного громадянина, творця своєї долі. Інтелігенція допоможе суспільству вдосконалитися. Коли ж влада побачить, що їй опонує організований народ, який виступає на захист власних інтересів, вона змушена буде поступатися, трансформуватися й починати серйозний діалог із суспільством.

Номенклатурний капіталізм, за якого на одному боці — колосальне багатство нікчемної меншості, а на іншому — відчайдушна убогість мільйонів, — таке суспільство надзвичайно нестабільне й наповнене почуттям загальної тривоги. Зазначимо, що антидемократичні режими, багато рис яких притаманні й нинішній українській владі, працюють на зниження інтелектуального потенціалу нації, що й зрозуміло: чим нижчий рівень культури народу, тим легше ним керувати. Не можна не погодитися з І. Франком, котрий твердив: «Істинну демократію може побудувати лише культурна нація». Таким чином, ми бачимо для України лише один шлях: від олігархії — до демократії. Наша соціальна база — переважна більшість населення, що животіє в умовах антидемократичного режиму. Навчившись поважати себе та об’єднавши зусилля, можна створити в країні умови існування, гідні цивілізованої людини.

№183 25.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»