Польський приклад для української Костюхнівки

Величезні й старезні акації на подвір’ї колишньої костюхнівської школи вражають не тільки висотою. Ніколи раніше не бачила, аби цей звичний на вулицях волинських сіл кущ так розростався. Стовбури вкриті наростами часу, наче водорості черепашками на дні морському... Кажуть, що Ярослав Гурецький, нинішній директор Центру польсько-української співпраці, який постав на місці напівзруйнованої споруди школи, ніяк не наважиться зрізати старі акації. Хоча восени під час сильних вітрів уже й гілки з них відчахуються... Але ці дерева — ровесники приміщення і свідки тієї сторінки польської історії, яку в сусідній з Україною державі шанують особливо.

Уявити тільки, що у листопаді, напередодні Дня незалежності Польщі, саме у Костюхнівці на цвинтарі легіонерів, що неподалік у так званому Польському ліску, представники цієї країни запалюють лампадку і везуть її аж у Варшаву, де того дня вшановуватимуть і вояків армії Юзефа Пілсудського. У липні 1916року під Костюхнівкою вони героїчно билися з росіянами під час відомого Брусилівського прориву.

— Для поляків Костюхнівка — те саме, що для українців — Берестечко, — розмірковує директор Костюхнівської загальноосвітньої школи Василь Давидюк. — Поблизу нашого села стояли польські легіони, які воювали проти Росії у складі Австро-Угорщини. За три дні липня тут загинуло до двох тисяч легіонерів. Пілсудський, ставши згодом президентом Польщі, говорив, що тут поліг цвіт нації — вони не перемогли, але захистили свою честь. І саме звідси, вважають, починалася незалежна Польща... Костюхнівка відтоді для наших сусідів — святе місце. До нас щороку приїжджають сотні харцерів, щоб облаштувати могили легіонерів.

Нині захоронення у Польському ліску, куди звозив мене Василь Степанович, нагадують справжній меморіал. Печально, але як урочисто... Таке ж кладовище є у сусідньому селі Вовчецьк, за яким також доглядають харцери. Власне у сусідній державі постійно розширюють коло пошуку місць поховань своїх співгромадян на Волині й їхній прах переносять у Костюхнівку. Одну із могил, говорить директор, у селищі Колки виявили під сільським... туалетом. Минули роки, і люди забули минуле. Але його не забули наші сусіди за Бугом. Були часи, що у Польському ліску розбивали ціле наметове містечко на кілька сотень харцерів та їхніх наставників. Костюхнівський директор з доброю заздрістю показав мені, де законсервована свердловина, адже у таборі, коли він працює, є і світло, й умивальники з туалетами. Є польова кухня, в якій одного літа кухарем працювала воєвода з міста Лодзь Іоланта Хелмінська.            

— Зо три ночі переночувала вона у моїй квартирі, а то — як і інші, у наметі в лісі, — пригадує Василь Степанович. — Люди допитувалися: «А яка у неї охорона?..» — «Та ніякої, хіба мій пес уночі на перехожих погавкає», — жартував я. Нарівні з іншими воєвода і могили легіонерів облаштовувала, і посуд мила в польових умовах, і кашу варила.

Пані Іоланта для Костюхнівки є направду добрим ангелом з іншого світу. Оскільки похованнями у волинському селі займаються харцери з Лодзя та містечка Згеж, що поруч із воєводським центром, то вони стали і справою очільниці воєводства. А водночас — і сама Костюхнівка, вулиці якої впритул «бачать» градирні Рівненської атомної станції. Незважаючи на близькість атомного монстра, село (та й навколишні села) не мають цивілізованого сполучення з іншим світом. Сюди ведуть такі дороги, що на них і душа витрясеться. Був час, коли цим питанням зайнялася пані Іоланта. Розроблялися проекти, аби не ремонтовані десятиліттями українські дороги, якими, власне, й їдуть поляки у місця своєї слави, були відреставровані за кошти Євросоюзу. Та якби ж Лодзинське воєводство було прикордонним із Волинню... Вирішили б просто. Проте і в цій ситуації шукають варіанти. Наразі ж своєрідним осередком Костюхнівки став Центр польсько-української співпраці, відкритий на базі колишньої школи. Нині ця сучасна триповерхова споруда мало нагадує стару школу, яку сусідня держава в особі лодзинських харцерів придбала у громади волинського села. Хотіли ще й землю біля школи купити, та її передали лише у короткотривалу оренду.

— А напередодні Євро-2012 село втратило можливість отримати сучасний стадіон із тренажерами і м’яким покриттям, — говорить Василь Давидюк, проводячи мене біля спортмайданчика, обладнаного Центром польсько-української співпраці. — Вартість такого стадіону була мільйон злотих, але хто піде на такі витрати, якщо земля під ним твоя— тільки на два роки?.. Віддали той стадіон десь на Львівщину... А через два місяці й землю у Костюхнівці дали полякам у довготривалу оренду. Сільська молодь грала на цьому стадіоні у футбол, доки сніг не випав.

У тій, старій школі, яка була споруджена з нагоди 20-ї річниці бою легіонерів під Костюхнівкою і рівній котрій не було на тодішній Волині, костюхнівські школярі не навчалися 10 років, з 2001року. Валилися перекриття, стіни. Проте скільки то було мови, що «полякам продали»... Ось і нині поруч із шикарним Центром валиться хатина, в якій колись навчались учні молодших класів. У районі й досі не можуть скласти ціни цим руїнам. Центр польсько-української співпраці став одним із працедавців для віддаленого села, тут відкрили кілька робочих місць. Поляки першими відгукуються на костюхнівські біди: чи то коляску хворій вчительці, чи допомога погорільцям, чи поїздки дітей з Волині на екскурсії й відпочинок у Польщу, чи то дарунок місцевій школі — спортивні форми, тенісний стіл і т. ін. Натомість вони вже говорять про «феномен Костюхнівки», коли місцеві мешканці безоплатно дають Центру овочі, допомагають у різних роботах.

*  *  *

Старезні акації на подвір’ї Центру польсько-української співпраці є ще й свідками людської трагедії. «За Польщі» тут жила і працювала родина вчителя Волкевича. Старожили пригадували, що був він і лікарем на всю округу, а його дружина — гарною швачкою. Родину вбили 1944 року, забравши корову, подушки і швейну машинку... Одного з двох синів батько прикрив своїм тілом, і він вижив. Костюхнівчани допомогли тій дитині перебратися у Польщу. Ще два роки тому він, каже Василь Давидюк, був живий, але на прохання приїхати на Волинь, передане через Ярослава Гурецького, відповів категоричною відмовою. Наша спільна історія — різна. Але в ній, переконаний директор школи, треба шукати те, що має об’єднувати, бо ми приречені на вічне сусідство. Та вчитися у сусідів з-за Бугу і патріотизму, і шануванню історії й її героїв.

Костюхнівські учні та вчителі допомагають полякам облаштовувати поховання їхніх громадян. Було, що директор школи довів до пуття забуту в глибоких лісах могилу українського повстанця, коли дізнався про неї від одного зі старожилів. Але зайдімо на будь-яке українське сільське кладовище. Тут, як каже Василь Степанович, «і соромно, і страшно»...

Сергій ГОДЛЕВСЬКИЙ, начальник відділу охорони культурної спадщини Луцької міської ради (один із тих, хто у свій час відновив пласт на Волині, пластун-сеньйор, вже багато років на території сучасної Польщі разом із волонтерами відновлює забуті українські кладовища):

— У тому, що у Костюхнівці нині діє Центр польсько-української співпраці, не треба бачити щось погане. Так, це штучне вливання, штучне просування іншої культури та цінностей. Але ми також маємо святі місця на території сучасної Польщі, про які мали б турбуватися на рівні держави. У Хелмі (первісно   — Холм) є квартира, в якій народився Михайло Грушевський. Приміщення досить тривалий час було виставлено на продаж. А тут мав би бути не просто музей, а Український дім, Український центр. І Українська держава мала би взяти опіку над станом колишніх українських кладовищ на території сучасної Польщі. Якщо є «Русский мир», то мав би бути й «Український світ». Якщо проводяться фестивалі лемків чи гуцулів, то у Хелмі (Холмі) Україна мала б проводити фестиваль «Данилова осінь» чи щось на зразок того. Так би мало бути, якщо ми любимо і шануємо свою історію не менше поляків. Працюючи на колишніх українських кладовищах, які часто нагадують джунглі, ми водночас створюємо цей «Український світ», бо пробуджуємо і в поляків почуття шани до себе. Так, війт із села Модринь, у якого бабуся— українка, на прохання громади запросив мене з волонтерами на День села. Нам не відкрили вчасно візи, але нас повідомили із Модрині, що чекають на інше свято. Це і є побудова «Українського світу». Власне дуже часто в облаштуванні українських кладовищ, навіть вояків УНР, нам допомагали польські харцери, польські громадяни. В Україні ж це все на рівні волонтерства, ентузіазму.

Має бути централізована мудра політика України. Тоді й нас почнуть поважати у світі.