Поміняли золото на... землю

У Звинячому дехто таки не вірить, що, відпрацювавши стільки літ на золотих копальнях, Степанюки не привезли додому ні грама «презренного металла». А вони кожної відпустки після важкої праці у тайговій глухомані їхали не «на моря», а на Волинь: обробляти батькам городи... Могли б, як Миколин брат із сім’єю, залишитися навіть в Іркутську чи в іншому благополучному сибірському місті. Але повернулися в Україну і... набрали побільше землі. Нині фермери Степанюки обробляють 60 гектарів поля, а Марія найбільше радіє з того, що всю їхню землю видно з вікна маминої хати, у якій «тимчасово» мешкають уже не перший рік.

ПОДОРОЖ ІЗ ВОЛИНІ У СИБІР ІЗ... КУРЯМИ

Селише Бульбухта, до якого з районного центру Бодайбо можна долетіти лише вертольотом, і справді стоїть просто на золоті. Звичайно, цей дорогоцінний метал тут має зовсім не той вигляд, що у ювелірному магазині. Його черпають ковшами драг — величезних машин, на якій працював і Микола Степанюк. У Сибір вони їхали не за золотом, а банально заробити грошей на квартиру у Луцьку чи на власний дім. Коли прийняли таке серйозне рішення (відправитися за тридев’ять земель), Марія мала лише 20 років і була на шостому місяці вагітності. Щоправда, на золотому родовищі вже працював Миколин брат, тож їхали не зовсім у невідомість.

— Тато мені казав: «Дитино, ти ж там замерзнеш! Ти тут від грубки не відходиш. Народи дитину, залиш її нам із бабою, а сама їдь, бо ще й дитина тобі там замерзне!» — зі сміхом пригадує Марія.

Незважаючи на «интересное положение», майже до пологів ще працювала у Бульбухті телефоністкою. Їм пощастило, що приїхали саме на сибірське літо: у тих краях три місяці спека, ні осені, ні весни нема, а решта року — зима. Бувало, що позначка термометра взимку опускалася і до 56 градусів.

— Жили, як у ямі: селище в долині, а з двох боків — гори. Одна гора влітку зелена — тайга ж! А інша і у найбільшу спеку покрита снігом... До найближчого селища Перевіз — 60 кілометрів і 20 хвилин вертольотом, бо через тайгу дороги не було, у Бодайбо — ще годину, а вже звідти літали великі літаки і в Іркутськ.

Старша дочка Степанюків, Наталка, і народилася у містечку із загадковою назвою Бодайбо. Менших — Ваню та Настуню — Марія літала народжувати на Волинь. Та що там народжувати! Вона у тайгу, на золоту копальню, доставила з Волині... курей. Це взагалі була напівдетективна історія, на яку здатні, мабуть, лише хазяйновиті і жадібні до праці українці.

— У Бульбухті жили тільки люди, які добували золото. Ми мешкали у багатоквартирному двоповерховому дерев’яному будинку на три під’їзди. Тайга починалася мало не за порогом, часом під вікнами блукали й ведмеді... Землі там практично не було, одне каміння. Взимку льоду наростало на метр! Але українці, звичайно ж, мали свої городики. Навозиш землі на те каміння — і маєш свою бульбу. Бо ж навіть картоплю у Бульбухту доставляли вертольотами. Часом привезуть — вся перемерзла... Одна землячка мала ще й курей — одна на все селище. А хочеться ж дітям свіжого яєчка! То я, коли поверталася з Волині з братового весілля, взяла коробку в авоську, три курочки і півника, зерна їм у дорогу, водички... А літо ж, спека. Сяде літак — біжу, витрушую газетку з-під курей... Ой, то така історія з ними була, що про неї сибірські газети писали! Якщо все добре, то у Сибір із України ми долітали, хоч і з пересадками, за два дні. А тут мене спіткала нельотна погода... Засіла у Бодайбо. Рейсу вертольота в Бульбухту чекала у знайомої. У неї квартира на першому поверсі, кури мої за балкон перелетіли — ловили ми їх, як перепілок!

Згодом двох курей у Марії таки вкрали, бо вся округа сходилася дивитися на «цветную птицу». Але одна курка і півень не підвели, згодом вилупилося троє курчат, і з часом вже до Марії стояла черга за домашніми яйцями. У селищі серед тайги Степанюки тримали до ста курей! На зиму півників рубали й заморожували в бочках. Не гребувала й напівздохлими курчатками, яких доставляли у Бульбухту аж з Іркутська літаком та вертольотом. У дорозі багато птиці гинуло, її просто викидали, а Марія підбирала і виходжувала.

— Сусідки дивувалися: «Маша, что ты им делаешь?! У меня живые дохнут, а ты дохлых оживляешь!» — сміється пригадуючи.

Що там курей?! Степанюки у Сибіру і свиней вигодовували, але з часом цю справу покинули, бо чого-чого, а м’яса в магазині вистачало.

«СЕРЕД ТАЙГИ У МОЇЙ ТЕПЛИЦІ ДОЗРІВАЛИ КАВУНИ»

Відчувається, що сибірську епопею у сім’ї згадують із ностальгією. Семикласниця Настуня, яка Бульбухти не пам’ятає, часом заздрісно зіхтне: «Так хочеться у Сибір полетіти!»

— Хоча що могли там бачити діти? — каже Марія. — Край суворий. Яблук не знали, а вже потім почали привозити апельсини, й ми поштучно ділили на 80 сімей... У нас навіть чорниця не росла, зате з брусниці варили морс... Йдеш у тайгу з «горбовиком» — це щось на зразок великого рюкзака, на два відра ягід. Повітря, правда, таке чисте, що мені у перші походи в тайгу аж голова паморочилася. Бувало, прилетиш із України, тільки вертоліт сяде — дихаєш на повні груди, надихатися не можеш. А в Україні (особливо після Чорнобиля) дихати спочатку було важко. Недарма ж бажають сибірського здоров’я! У мене в Сибіру і коси не так росли, як тут, бо там і вода чистіша.

На запитання, яке ж насправді золото, Марія особливого захоплення не висловлює. Здебільшого бачила золотий пісок, зрідка і самородки. Але істинне золото тьмяне.

— Мене часом питають, чому не привезли собі кілька самородків. Зараз, мовляв, сиділи б і нічого не робили. Але чесно кажу, що не привезла, бо хоч і примудрялися вивезти з тайги, по річках «золотішко» на Велику землю, проте швидко таких спритників і ловили. А ми хотіли спокійно спати! Прикрас собі, не буду казати, таки накупляла, у дочок сережок вистачає. Не шкода, що золота не набрали. Шкодую лише за теплицями, на яких працювала у Бульбухті.

У Бульбухті до золота прирівнювалися не лише огірки, які вирощувала Марія Степанюк.

— Там золота нікому не треба було, коли у моїй теплиці дозрівали... кавуни! Навіть квіти висівала!

Хоча на 8 теплиць у тайговому селищі за штатним розписом планувалося три з половиною робочі одиниці, але Марія працювала одна, бо прекрасно справлялася.

— Уявляєте: сніг лежить кучугурами, мороз до 50 градусів, а в теплиці за вікнами висять зелені огірочки! У квітні я вже поставляла першу партію огірків для дитсадка. Коли ми в Україну переїхали, то ще рік мені місце тримали і просили повернутися. Знайомі пишуть, що й тепер у Бульбухті запитують: «А где же там Маша?», бо так ніхто після мене на теплиці й не пішов, і їх закрили.

«КОЛИ МИ ВЛІТКУ ПОВЕРТАЄМОСЯ З ПОЛЯ, ТО СЕЛО ДЕСЯТИЙ СОН БАЧИТЬ»

Вона не могла змиритися, що на Волині огірки споживають так пізно і період цей надто короткий. Але коли у їхній домашній теплиці за одну ніч вкрали мало не десяток кавунів, наказала чоловікові її розібрати. Не хотілося важко працювати на злодія, та й за картоплею, пшеницею, буряками і гречкою не стало часу. Фермером є один із братів Марії. Спочатку вони йому допомагали.

«А хіба не можете на себе працювати?» — якось запитав.

— Землі ж вистачає, сотні гектарів «гуляє»... Та чим її обробити?! Була на виставці сільськогосподарської техніки у Києві. Там така техніка, що ой-ой-ой! А купити нема за що. Кредити?.. Що під заставу дам? Трактор старий, 12-й рік. Хати восьмий рік добудувати не можемо, живемо у мами. Зерно дешеве, а солярка і добрива дорогі... Тонна цибулі лежить, а куди її подіти? По кілограму до Луцька і Львова вже навозилися... Торік моркви копець закопала, 4 тонни — вся погнила, бо збуту не було. Зараз є 2 тонни червоного буряка, морква як казка!

Доки землі було менше (спочатку взяли 20 гектарів), обробляли її самі. І дочка, і син уміють управляти і трактором, і комбайном, і машиною та мотоциклом. У жнива Наталка та Ваня з комбайна не злазили, підробляючи на людських ланах. Закінчивши у Луцьку інститут економіки і менеджменту, Наталка працює у мами, у фермерському господарстві, бухгалтером. Часто на її плечі лягає турбота про домашнє господарство: зварити їсти і для робітників, і для птиці (курей і не рахують, гусей було 46, качок 18). Свиней було семеро, а льоха ще дев’ятеро привела... Син ще студент, але крім праці на полі ще вирощує кроликів. Торік їх було сто, нині 60... За кроликів купив мотоцикл, за картоплю — комп’ютер, за жнива — фотоапарат, музичний центр.

— Коли ми влітку повертаємося з поля, то село десятий сон бачить!

Землі стало більше — довелося наймати на жнива чи на цукрові буряки людей з Полісся. Свої не надто хочуть іти «у найми».

— Чоловік борони робив, то мусила сама йому допомагати. Потримаю борону — і в хату, до печі, бо хліб заробила. Треба у піч посадити, наглянути, вийняти... Дали мені на біржі список безробітних зі Звинячого. Треба шофера, різноробочого?.. Вибирай! І, ви думаєте, змогла вибрати? Один каже: «Іди ти в баню зі своєю землею, щоб я так вкалував!» Інший не проти зайвий раз випити, а я п’яниці не хочу, у мене чоловік не п’є. Ну, у свято, звичайно, підніме чарку, але ж і роботу глядить. Ось і сьогодні — встав о пів на п’яту...

Степанюки, мабуть, назавжди поховали мрію про квартиру чи дім у місті. Власне, якби цього прагнули, то при властивій їм підприємливості давно б її здійснили. Але інша мрія — «День ідеш, два ідеш... Чия земля? Степанюків!» — цьому завадила. Навіть і не пробували шукати житло у Луцьку, а більш цікавою темою для розмови є не власне помешкання, а історія про те, як Марія купувала у Польщі німецький трактор, бо до того горох доводилося молотити ціпом...