Послання в майбутнє
Гіркота трагедії увиразнює торжество, велич і радість Перемоги. Тих, хто у травневі дні 45-го, 59 років тому, здолав найбільше та найнебезпечніше зло в історії людства, дедалі менше серед нас. Є такий піднесений і — каюся! — дещо пафосний вислів: «бути в неоплатному боргу»; але саме він, мабуть, єдино доречний, коли йдеться про тих ветеранів, які відвагою та кров’ю своєю відстояли для нас саме Життя. І можна лише дивуватися їхній скромності, мудрості, великому терпінню на тлі багаторічних тягот, які переживає країна, ганебно малих пенсій, принизливо крихітних «пільг», на тлі цинічно- блюзнірських «жартів», що їх пускають нерідко на адресу сивочолих воїнів ті, хто у свої 18 чомусь переконаний, що «до нас взагалі жодної історії не було».
Але день Великої Перемоги — той момент, коли кожна етично свідома людина мала б зупинитися й уявити собі: через що ми, українці, пройшли на шляху до Перемоги. А це — практично цілком зруйнована економіка, щонайменше 10 мільйонів загиблих і померлих від голоду, хвороб і ран (зрозуміло, більша частина — мирне населення), причому найстрашніше те, що гинули, дуже часто, найгідніші, найблагородніші, здатні до самопожертви, талановиті й освічені... Якби ці люди були з нами потім, уся наша історія могла б розвиватися інакше. І основна трагедія війни: жахливо впала ціна людського життя. Тоталітарність «вождів» обох величезних держав, що воювали у 1941 — 1945 роках, виявлялася ще й у тому, що всі вони готові були кинути мільйони життів, як жменьку вугілля, не замислюючись, у топку, щоб роздути пекельне полум’я.
Для України, на безкрайніх полях якої величезною мірою вирішувався результат війни (про що прозорливо писав у своєму щоденнику Олександр Довженко), ця нечувана трагедія посилювалася ще й внутрішнім національним розколом, коли частина нашого народу встала під прапори ОУН- УПА, відстоюючи незалежність майбутньої держави, як вона її бачила, і вступила у війну з іншою — більшою частиною українців, яка не уявляла собі тоді нашу землю поза межами СРСР. Хотілося б зауважити: переважна більшість і в тому і в іншому таборі, звісно ж, не була «фашистськими наймитами», «...прислужниками московських окупантів»; національне примирення між мільйонами ветеранів, які чесно воювали за Україну, є нашим тестом на цивілізованість та ясним імперативом історії.
День Перемоги має одну вражаючу особливість: це — свято завжди гостроактуальне, вкрай сьогоднішнє . Не тільки тому, що ми ще, на щастя, можемо дивитися в очі мільйонів тих, хто переміг у тій найстрашнішій війні. Є інша причина — і вона породжує почуття гострої тривоги. Кращі (їх, віриться, — величезна більшість) із воїнів Великої Вітчизняної готові були віддати життя, рятуючи землю від нацистської чуми, бо внутрішньо розуміли: якщо таке запанує на Батьківщині — життя не буде. Але чи знають ті, кому відповідати за долю планети, оскал нацизму? Чи знайома з ним українська молодь?
Як ви вважаєте, читачу, хто автор таких сентенцій: «Найсильніший повинен панувати, а не змішуватися зі слабкими, жертвуючи своєю величчю. Лише природжений слабак може вважати це жорстоким... Ті, хто хоче жити, мусять боротися, а ті, хто не бажає боротися, у цьому світі вічної боротьби не заслуговують на те, щоб жити... Володар усього сущого на Землі — це улюблене дитя природи: найсильніший ». І в подібному дусі. Скажемо одразу: це «заповітні думки» з «Майн кампф» Гітлера. Але запитаємо себе: хіба не така «мораль джунглів», що виправдовувала весь нацистський геноцид, тортури й концтабори, закладається (самим життям, ось що жахливо!) іноді у свідомість мільйонів юних душ, яким жити завтра; лунає — нехай не в дослівному вигляді — з екранів телевізора, коли нам «конкретно» демонструють, що життям керує звіриний закон сили?
І це робиться в тій Україні, яка, на переконання Гітлера, Коха, Геббельса, Гіммлера та їм подібних, як земля, населена «расово неповноцінними» слов’янами, підлягала очищенню для майбутньої «раси володарів». Наша Перемога буде непорушною лише тоді, коли прийдешні покоління навіки й назавжди здобудуть імунітет від нелюдської філософії Гітлера, нехай навіть перефарбованої в «національні» (або великодержавно-російські) кольори.
І ще два дуже важливі моменти. Мислячі історики твердять, що, всупереч розхожій думці, саме німецький «середній клас» (крамарі, «натовп») відіграв фатальну роль у приході Гітлера до влади. Спрацювала нацистська машина пропаганди (з 1933 року монополізованої), що діяла за своїми законами (запам’ятаймо їх!); чим більша брехня, тим вона ефективніша; ніколи не націлювати пропаганду на інтелігенцію — тільки на масу; «віщати» все тоном абсолютної істини, бо доведення породжує сумніви; масу слід нацьковувати лише на одного ворога. І ось, дивлячись на «вишукані» звичаї й «об’єктивний» тон деяких наших журналістів (таке враження, немов ними керують з єдиного центру!), мимоволі запитуєш себе: а чи не читали вони «Майн кампф», звідки взято ці рецепти? Звідки стільки ненависті до політичних опонентів? І до демократії?
Адже якщо ми розглядатимемо День Перемоги як послання в майбутнє , до нащадків, то смисл його буде таким: бережіть святі цінності демократії й гуманізму, бережіть кожне людське життя, понад усе ставте свободу . І тоді герої й ветерани Великої Вітчизняної, усієї Другої світової війни матимуть право сказати: ми проливали кров не марно.
