«Потьомкінських сіл» на Дніпропетровщині й сьогодні вистачає
В історії Дніпропетровська було чимало масштабних проектів, задуманих владою, які так і залишилися на папері. Взяти хоча б такий приклад — засновник міста, найсвітліший князь Потьомкін, збираючись уразити уяву сучасників і нащадків, заклав фундамент велетенського храму, який, за його задумом, мав «посоромити» собор Святого Петра в Римі. Завадила вічна проблема нестачі фінансування.
Не відставали від першого дніпропетровського губернатора і керівники подальших часів. Вавілонською вежею на набережній Леніна височіє недобудований готель «Парус», до якого бояться підступитися навіть іноземні інвестори. На іншому кінці міста розтягується по цеглині ще один гігант-довгобуд — найбільший в Україні крематорій. Його будівництво, подейкують, зупинила «похоронна» мафія. Та що там готель чи крематорій — по всьому Дніпропетровську то тут, то там можна побачити чимало пам’ятних знаків, які обіцяють, що «на цьому місці буде...».
Вочевидь, серед «потьомкінських» проектів виявився і закладений 1957 року на честь Московського міжнародного фестивалю молоді та студентів парк Дружби народів. Розбили його на північно-східній околиці міста силами студентів і учнів. А в доповнення до всього поставили гіпсову статую — китайця, негра і білого, які взялися за руки. Тепер про подію сорокарічної давності забули так сильно, що навіть в управлінні культури міськвиконкому не змогли пригадати, за яких обставин закладався парк. Втім, як з’ясувалося, парк Дружби народів (деякі старожили називають його Фестивальним) нині зовсім і не парк, а «лісопаркова зона». Та й за минулі роки він, дійсно, перетворився на звичайну, хоч і вельми обширну, лісопосадку, де навколишні жителі проводять веселі пікніки, вигулюють собак і навіть пасуть дрібну рогату худобу. А на початку нинішнього року парк Дружби народів спіткала біда — його залило море нечистот.
Як повідомив заступник голови Індустріального райвиконкому Микола Шинка, сталося це через аварійне скидання в зливну каналізацію, яка через парк виходить до озера біля селища Самарівка. На біду собі і парку дачники з сусіднього садово-городнього кооперативу засипали шлаками канаву і перекрили стік. Розлита вода навіть підмила бордюри швидкісного шосе, яке проходить поруч. Подальшу долю улюбленого місця відпочинку дніпропетровських шанувальників шашлика на свіжому повітрі передбачити важко. А може й ні. Бо ніякого спеціального фінансування для нього не передбачено, а на благоустрій величезного за територією району відпускається лише близько 100 тис. грн. на рік.
Вже багато років місцеві комунальні служби, в яких «теж серце болить», різним хитруванням намагаються підтримувати в колишньому парку хоч якийсь порядок. Допомагають їм у цьому, як і сорок років тому, студенти та школярі. Адже на голому ентузіазмі (з таким же бюджетом) далеко не поїдеш. Щоправда, кілька років тому замаячив було на горизонті «інвестиційний» проект — у навколишні посадки нагрянули японці, котрі приїхали шукати могили своїх полонених співвітчизників. Такий собі бартер, ми вам — гроші, ви нам — кістки. Довго ходили з картою по місцевості, але так нічого і не знайшли. Розгнівалися — поїхали. Така от вийшла «дружба народів».
