ПОВЧИТИСЯ Б МИСТЕЦТВУ КОМПРОМIСIВ
Черчілль, наприклад, вважав компроміс основою, фундаментом будь- якої політики. І якою б загребущою і, головне, сильною не була Британія в минулому, а жила-таки вона за цим принципом. А ось події у Львові (після вбивства Ігоря Білозіра) показали, що до компромісу, причому вигідного для всіх, ми не готові. Схоже, що українці раціонального зерна в думці Черчілля не знаходять. Ми просто мислимо іншими категоріями, налаштовані на іншу хвилю. У нас, слов’ян, безкомпромісність вважається ледь не найбільшою чеснотою. Закономірний і результат.
А чи не краще було б скористатися «ідейною спадщиною» британського прем’єра, до думки якого колись прислухалась уся Європа? Я маю на увазі його ставлення до компромісу. Як би там не було, мовна ситуація у Львові далеко не найгірша. Це не Сімферополь і не Луганськ. І тут поки що пасажири не викидають водіїв з тролейбусів чи автобусів, як це сталося, наприклад, у столиці козацького краю (!) місті Запоріжжі. Що стосується російської «попси», то вона й у патріотично налаштованiй Литві почувається незле, і в сусідній з нею Латвії. Хіба що співвідношення там не настільки загрозливе для пісенного мистецтва корінної нації. Але все це завдяки патріотизму прибалтів, а не внаслідок офіційних обмежень.
Чому б і нам серйозно не зайнятися проблемою патріотизму? А то смішно й гірко водночас читати ухвали мітингів, у яких на повному серйозі йдеться про неприступність (!) реалізації товарів вітчизняного виробництва з етикетками «іноземними мовами» (до останніх уже звично зараховується й російська). І, звичайно ж, «кращі уми» сушать собі голови над мовою етикеток. «Чим би дитя не тішилось, аби не плакало», — як любили говорити наші бабусі.
Ну чому, скажіть на милість, євреї в Ізраїлі спокійно сприймають обов’язковий напис на кожному вітчизняному пакеті молока, а ось українських націонал-патріотів він дратує? Де ж наша знаменита толерантність і слов’янська солідарність? Скажете — Росія ставиться до української мови не краще? Можливо. Але ж у них там і проблема «україномовного населення» не стоїть так гостро. До речі, у деяких класах шкіл Тель-Авіва російськомовних дітей більше, аніж уродженців Ізраїлю. І нічого, живуть якось. Головне, що діти успішно навчаються, вчать іврит і товаришують між собою. І не заважає євреям друга державна мова — арабська, яку теж вивчають, хоч це й мова меншості. Арабів у Ізраїлі в процентному співвідношенні менше, ніж росіян у Львові — а ось вивчають. І це при тому, що з національною гордістю у євреїв усе гаразд. Є усвідомлення власної сили, є патріотизм, та є і здоровий глузд. Адже Ізраїль живе в оточенні арабських країн. Проте випадків «арабізації» євреїв поки що не зафіксовано. Й у Фінляндії шведів лише 6%, але шведську, як другу державну, також знають усі. Саме таке толерантне ставлення до мови колишнього «окупанта» сприяло безболісній інтеграції шведів у фінське суспільство. Свої природжені військові таланти шведи реалізують, захищаючи свою нову вітчизну. Про «рятівника Фінляндії» — генерала Маннергейма — напевно, всі чули. А те, що шведка Елізабет Рен стала свого часу міністром оборони Фінляндії, свідчить, що вже давно сформувалася «політична» фінська нація. Коли три роки тому Надзвичайний і Повноважний Посол Фінляндії в Україні Мартті Ісоаро побував у Львові, його, звичайно ж, не могли не запитати про державний статус шведської мови. Він відповів: «Традиція двомовності розглядається у нас як культурне багатство. Але хочу зауважити, що двома мовами розмовляє одна, вже сформована фінська нація».
Колись Швеція не захотіла воювати з Фінляндією за Аландські острови, що населені виключно шведами. Ті отримали автономію зі своїм урядом, парламентом і навіть прапором. До Швеції приєднуватися вони не збираються, їм і у складі Фінляндії добре. У 1905 році зі складу Швеції вийшла Норвегія, утворивши незалежну державу. Спокійні скандинави не воювали між собою, як югослави у кінці минулого століття. Розійшлися з миром. Та хіба після цього у світі стали менше поважати Швецію?
Дивовижна північна толерантність гармонійно поєднується з високим патріотизмом. Толерантність — це також «капітал». До речі, чи всі знають, що в селищі Зміївка на Херсонщині проживають вихідці з острова Даго, які зберегли старошведську мову «зразка» ХVIII століття? Тепер її і в Швеції знають лише фахівці. Так ось, з 1997 року її почали вивчати не лише діти шведського походження, а й деякі українці.
Отже, не в етикетках справа, панове...
Заздримо фінам. Так, вони можуть собі дозволити розкіш двомовності, оскільки є єдиною політичною нацією. Україні до цього ще далеко, а йти ж якось треба. І починати треба з вивчення проблем одне одного. То чому б нам, гордим слов’янам, не повчитися толерантності у фінів чи шведів? Тим більше, що свого негативного досвіду є скільки завгодно. По-перше, Союз ніколи не розпався б, якби мовне питання вирішувалося гнучкіше. По-друге, Югославія досі існувала б як спільна держава південних слов’ян, якби серби, хорвати й боснійці були більш схильними до компромісів. Та й Річ Посполита не була б свого часу розділена між трьома державами, якби поляки не ігнорували інтереси українського народу. Ось чому нам, громадянам України, варто саме зараз зробити крок назустріч одне одному, оскільки мовне питання до певної міри знов актуалізується. До речі, від багатьох львів’ян я чув, що не варто забороняти російські пісні. Достатньо витіснити «блатну попсу», а в усьому іншому дотримуватися певного «примирливого» співвідношення.
Але важливо, щоб почин цей поширився на територію всієї України. Тільки за таких умов компроміс стає виправданим (інакше у галичан і надалі зміцнюватиметься комплекс єдиних захисників «останнього форпосту» українців, а це не сприятиме ні діалогу, ні формуванню єдиної політичної нації).
Поки що ж україномовна й російськомовна еліти у нас існують дещо ізольовано. Особливо у Львові. І це не дуже добре, оскільки в ідеалі мав би тривати постійний діалог; причому не через пресу, а віч-на-віч. Різниця в поглядах збереглася б, але відбувалася б і певна «розгерметизація». У суспільстві панував би інший клімат, зростала б довіра до носіїв культури діалогу.
Цей процес варто розпочинати й у Львові, і в Сімферополі, причому не озираючись на політизований люмпен, оскільки не він повинен «робити погоду» в державі. Усе-таки Україна залишається державою з високим рівнем освіченості — є з кого вибирати. А при вирішенні мовних проблем нам зовсім не зашкодить досвід інших народів, особливо позитивний.
