«Поворот гвинта» відбувся

Ось і дочекалися англо-українського проекту — постановки опери Бенджаміна Бріттена «Поворот гвинта» в рамках фестивалю класичної музики «Київ фестиваль-2005».

Мене попереджав постановник вокальних партій Богодар Которович, що треба уважно прочитати програмку, щоб «в’їхати» в сюжет. Однак сталася оказія — і я трохи спізнився на прем’єру. Хвилини на три. Народу у великому залі консерваторії — битком.

Спочатку мене не пустили в партер, сказали, що я комусь заважаю. Потім на перший балкон, потім на другий. Я опинився під стелею, біля люстри. Приблизно як в парламентській ложі преси. Обитель орлів. Причому люстри в залі виявилося дві: друга на «стелі сцени»...

Змирившись із відсутністю навідної інформації, я самотужки почав розгадувати сюжет, як кросворд.

Англійську домашню обстановку режисер Василь Вовкун відтворив у пастельно-коричневих тонах. Такий собі особнячок у вікторіанському стилі. Стіл, ліжко, дзеркало, рояль, двоє дітей, гувернантка.

На конференції обговорювалося, що з Великої Британії прибудуть маленькі діти-артисти... Дівчині років 15. Маленькою її можна назвати умовно. А ось рудому блідому хлопчику, справді, років 12. Але, скажу вам, співав він непогано. Однак повернімося до дійства.

Гувернантка намагалася донести знання до діток. Однак заняття не клеїлось. Урокам не сприяла атмосфера особняка. Щось цю нещасну гувернантку тут не влаштовувало.

Вийшла вона в жакеті, постелила якесь покривало і почала нібито роздягатися. Стриптиз, щоправда, обмежився жакетом. І ось вже після того, як вона прилягла, почала приємним голосом на щось скаржитися англійською мовою. Її непокоїли «чілдрен», як я зрозумів. Дівчина як у воду дивилася...

Режисер постановки саме воду і продемонстрував. Коли прибрали дзеркало, в глибині сцени запрацював незвичайний агрегат: прозорий фонтан-стіл. Він загадково підсвічувався і від фонтанчика розходилися світлові кола по всій сцені. Щось метафізичне. Хоча чисто по-дитячому хотілося туди запустити паперовий кораблик...

Потім із глибини сцени з’явилися чоловік і жінка в чорному. Чоловік співав загрозливо. Одягнений він був, як типовий персонаж англійського детектива: в капелюсі і темному плащі. Жіночу фігуру в чорному я не запам’ятав, тим паче, що гувернантка понеслася кудись у партер (хоч я можу плутати персонажі з такої вертолітної висоти). Половина гальорки звісилася вслід за нею з ризиком звалитися. Люди все ж дивно влаштовані: я сидів у передостанньому ряду, і зрозуміло ж, що звідси ніякої дівчини не роздивишся, проте всі мої сусіди витягли шиї. Коли мадемуазель знову опинилася на сцені — втягли. Коротше, зв’язок залу і сцени — налагодився!

В антракті я спробував у тих, хто ознайомився з програмкою, з’ясувати щось про сюжетну канву «Повороту гвинта». З’ясувалося, що дівчина- гувернантка прийшла найматися за оголошенням. Раптом виявилося, що в цьому заміському будинку вона матиме справу тільки з дітьми, а де їхні батьки — невідомо. Але вона погодилася. Напевно, її влаштувала зарплата. Фінансував усе якийсь незрозумілий родич — дядько. Жінка і чоловік у чорному — привиди, які хочуть потягти дітей на той світ. Гувернантка стала відбивати діток від привидів, які зривали заняття і не тільки не давали юним британцям отримати початкову освіту, а й загрожували їхньому життю.

Зрештою, дівчинку кудись відвезуть, а цей тип у чорному зробить вигляд, що відстане, коли гувернантка у неввічливій формі його прожене, але хлопчик несподівано помре у неї на руках. Така ось драма. «Поворот гвинта» означає по-нашому — «шарики за ролики». Дивимося далі.

В глибині сцени відкрилася золотиста кімната невідомого призначення. Чи то вівтар. Чи то навпаки, щось на зразок труни.

Всі «розбирайлівки», треба сказати, здійснюються англійцями неквапливо і, судячи з інтонації, вибираються інтелігентні вирази. Не те, що в італійських операх, де завжди присутні темпераментні з’ясовування стосунків.

Гувернантці більше подобалося няньчитися, звичайно, з хлопцем. Коли хлопчик засинав, вона йому дуже ніжно співала колискову: «Алю, алю», схожу на нашу «Ай-люлі-люлі».

Але тут знову нагрянули «люди в чорному». Мужик зняв капелюх і плащ, виявившись лисуватим та повненьким і втративши частину зловісності. Але приставав до дитини так настирливо, що навіть нахабно влігся до неї в ліжко (чомусь у цьому місці я пригадав про суд над Майклом Джексоном).

Друге відділення пожвавила сцена, коли віртуозно грав піаніст оркестру, а хлопчик на сцені удавав, що це він, як юний Моцарт, демонструє дива техніки. Публіку тактичний прийом щиро порадував. Не ніяковіючи, хлопчик відійшов від роялю на певну відстань. Інструмент заграв «мимовільно». Чи це накладка, чи спеціально, щоб підкреслити містичність подій, що відбуваються. Мовляв, ще той «поворот гвинта»!

Дівчинка, як і було обіцяно в програмці, десь зникла, а лисуватий все більше почав проявляти натиск, що у свою чергу, остаточно роздратувало головну героїню.

Здається, навіть хлопчик зрозумів, що від цього «чорного дядька» нічого доброго не дочекаєшся. І навіть назвав його дияволом. Справа йшла до трагічної розв’язки. Гувернантка і чорний поводилися, як батьки після розлучення: тягнули дитину в різні боки. А хлопчик наче ніяк не міг визначитися. (Може, в реальності подібне і послужило сюжетом — не знаю.)

Зрештою, чорний пан зник у глибині сцени. Але гувернантка, як уже відомо, раділа недовго — хлопчик загинув. Її заключна арія — найзворушливіша річ у цій опері. Зал надзвичайно хвилювався.

Коли вистава закінчилася — овації та вигуки «браво» заповнили консерваторію. Не скажу, що ажіотаж був більший, ніж на нещодавньому концерті англійської рок-групи ДЖЕТРО ТАЛЛ, але балів п’ять-шість за дев’ятибальною шкалою було.

Найбільше оплесків, крім гувернантки, дісталося хлопчику. Це було невеликою компенсацією за трагічний кінець його персонажа. І, зрештою, цей маленький британець співав дійсно незрівнянно. Можна сказати — «зірково».

Тепер що стосується самої музики та постановки. Я, відверто кажучи, чекав більше «розпадницької» інтонації, оскільки це опера останнього періоду академічної музики (друга половина минулого століття). Думав, буде щось у дусі язичницького декадансу Стравінського або містичного смурняка Шостаковича, де править бал несамовита, руйнівна сила. Виявилося, ні те, ні інше, а — третє.

Основна риса музики Бріттена — м’якість. Я б не стверджував, як деякі журналісти (з конкуруючих із нами видань), що їх «холодило». Не було яскравих мелодій, але запам’ятовувався сам «розмовний» характер музики. Тема опери — не викликала оптимізму, але й надриву — ніякого. «Кути» та жорсткості, які могли бути в такій музиці, згладжені композитором до стану комфортності. І знову ж, треба віддати йому належне, від цього музика не стала нудною. Це властивість британського менталітету: знижений темперамент компенсувати інтелектуальною парадоксальністю. Тому, надивившись і наслухавшись «страхів і жахів», усі розходилися дуже задоволеними.

Що стосується режисерського рішення — воно не позбавлене витонченості. Вовкун зробив постановку без надмірностей. Можливо, він правильно вгадав знамениту англійську простоту. Це не та, що «гірша за крадіжку», а та, яка виражається в їхньому прислів’ї: «англійці не настільки багаті, щоб купувати дешеві речі».

Тому вистава вийшла природною і гідною. Це стосується й органічної гри виконавців.

У результаті — успіх! Враховуючи наше прагнення до євроінтеграції, Великій Британії тепер не ухилитися: цією виставою ми приєднаємо її до України.