Повстання, яке продовжується

Тема сталінських таборів, нелюдського режиму ще довго не даватиме спокою суспільству. Мабуть, до тих пір, доки житимуть серед нас ті, кого ця система не зламала, доки із землі викопуватимуть рештки замучених і вбитих кагебістами, доки залишатимуться неоприлюдненими архіви СБУ, доки влада та суспільство справедливо не оцінять і не віддадуть належне всім — і тим, хто зі зброєю боровся проти сталінізму, і тим, хто не боровся, але став невинною жертвою системи. Михайла Ткачука, режисера, сценариста, члена Національної спілки кінематографістів України, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка ця тема зачепила за живе у 90-х, коли він зацікавився історією визвольної боротьби ОУН—УПА. З тих пір він зняв декілька фільмів, присвячених повстанцям, репресованим і політв’язням. Особливо режисера зацікавила героїчна історія повстання політв’язнів 1953 року в шести Норильських таборах. Їй він присвятив три фільми, останній з яких, «Повстання духу», сьогодні презентує в Києві в Будинку кіно. Саме за цю картину Михайло Ткачук в березні цього року отримав найвищу державну премію. Її герої — очевидці та учасники Норильського повстання. Вони та їхні побратими (понад дві сотні) минулого тижня з’їхалися на урочисте ювілейне зібрання у Львів (55 років повстання). Його гостем був і Михайло ТКАЧУК. Він показав спеціально надруковані для цієї дати календарики, які роздав колишнім повстанцям. З того й почалася розмова...

— Останній раз я був на такому зібранні п’ять років тому, коли відзначали 50-річчя Норильського. Там вперше я почав знімати фільм, ще не знаючи хто буде моїм героєм. Тепер багато кого з них я знаю. Власне, до повстання я не маю стосунку, я — посередник між Богом і людьми, який пов’язує, аби люди це знали. Нині я підтримую зв’язки із керівником повстання на четвертому таборі — Євгеном Грицяком, якому 82 роки. До речі, молодших 80-ти серед тих людей немає — мабуть, вже третини їх вже немає. А я зняв їх дуже багато: може, 150 людей по всьому світу — і в Канаді, і в Грузії, Прибалтиці, Польщі, Норильську, їздив по Росії. Фільм «Повстання духу» побудований на свідченнях і там немає жодного авторського слова. Мовби немає. Перший мій фільм має назву «За гратами Півночі», другий — «Вірус непокори» і третій — «Повстання духу». Це було справжнє повстання духу. Повстанці нічого не мали, ніякої зброї, оточені військовою технікою, протрималися 69 днів — на один день менше, ніж Паризька комуна. Це повстання перевернуло бачення того імперіалістичного світу, який несла російська комуністична імперія і після нього повстання почалися в різних місцях — у Воркуті, в Кергірі. Чому у фільмі в мене є паралель з помаранчевою революцією? Бо тоді теж було повстання духу. Для мене нова Україна почалася після 2004 року, коли з’явився дух непокори.

— Чому ви назвали серію фільмів «Загадка Норильського повстання»? Вам вдалося її розгадати?

— Коли я почув про нього вперше (а до 2002 року я про нього не знав), я знімав картину про хлопців з УПА «Здобути або не бути». Ці слова — це перший рядок з декалогу українського націоналіста («Здобути незалежність або згинути в боротьбі за неї»). Я ніколи не знав, що люди могли піднятися десь в Норильську на 69 паралелі і вистояти в оточенні танків енкаведистськеої техніки. На це були суб’єктивні та об’єктивні причини. Перше — смерть Сталіна. Люди думали, що буде полегшення, а в таборах почали вбивати людей за нізащо. Це зрушило кров, і про це говориться у фільмі (так, як, наприклад, кров Гії Гонгадзе зрушила Україну). Я тоді вирішив розгадати цю загадку. До цього ж я бачив російську передачу, але там повстання було показано по-іншому. Так, росіяни говорили, що це було повстання, але — інтернаціональне: що повстали всі і що керівна роль у ньому належала Росії, як старшому брату. Я подумав, що тут щось не те. Почав збирати інформацію і дізнався що там, серед учасників повстання, а це — шість таборів (п’ять чоловічих і один жіночий) було 70% українців, причому — найбільш політично заангажованих, хлопці з ОУН—УПА. Я хотів, щоб загадку Норильського повстання мені розкрили самі учасники. І в картині говорять українці, литовці, росіяни, поляки про те, що, справді, українців було по-перше — більше, по-друге — що там діяли навіть підпільні комітети. Вони весь час один одного підтримували. Наголошу, що Степан Семенюк, який очолював повстання на третьому таборі (нині живе у Польщі), сказав, що це було не просто повстання, а продовження визвольної боротьби в умовах таборі.

Про що говорить велика організація того повстання? Люди знали, що вони роблять і після того як повстали 20 тисяч людей, загинуло приблизно 160 на всі табори. Треба сказати, що наступного року було більше повстання, більш відоме — в Кенгірі, але там загинуло 800 чоловік. Нам потрібно говорити про те, що тоді люди цінували кожне людське життя, бо воно — неповторне. Тому й в тому була великою перемога Норильського повстання.

— Ви прийшли до теми Норильського повстання через інтерес до діяльності ОУН—УПА. А чому вас зацікавила тема УПА?

— Колись у 1992 році я знімав фільм «Пані сенаторка», присвячений жінці, яка боролася за визволення України (вона представляла українську нацменшину в польському парламенті). У СБУ я познайомився з хлопцями, які сказали, що в них є дуже цікаві матеріали про одного невідомого художника, який загинув в УПА. Ми прийшли з камерою і почали знімати. Це був дуже відомий, фаховий і цікавий художник — Ніл Хасевич. Мені тоді дуже допомогло, що вже була молода українська держава, а СБУ очолював Євген Кирилович Марчук, і завдяки їм вийшли дві книжки, присвячені Нілу Хасевичу і його творчості. Ці книжки мені навіть допомагали, бо часи були непевні, хоча тоді вже й відзначали 50-річчя УПА. Таким було моє перше знайомство з УПА. Я робив й інші картини, але наступний виток був уже через 10 років...

— Ви були в Норильську на місці повстання, розкажіть як нині виглядають ці місця? Наскільки місцеві жителі обізнані з історією, як ставляться до повстання 53-го?

— Це дуже цікаво. На зустрічі у Львові я читав поздоровлення від Алли Макарової — історика, яка працювала в Норильському краєзнавчому музеї і першою почала «рити» цю тему, досліджує вона її й нині і я з нею часто спілкуюся. В цім музеї один поверх вони хотіли повністю присвятити Норильському повстанню. Коли була 50-та річниця повстання, я був єдиним з України, бо колишні політв’язні за віком не хотіли туди їхати. Був і Путін. До речі, там є гора Шмідта — під нею скидали трупи людей — під якою зробили невеличкий меморіал. Поставили свої пам’ятники поляки, литовці, росіяни, єдиною не поставила... Україна. І про це ми теж говоримо в картині й хочемо звернутися з цим до керівництва держави. Я навіть придумав пам’ятник (показує календарик, на якому зображені чоловік і жінка з чорно-червоно-чорним прапором). Чорна земля, чорне небо, а посередині — кров. Це такий прапор придумав пан Грицяк — він немає аналогів у світі — і його люди підняли під час повстання....

Коли приїхав Путін, вони не говорили про повстання, а немов би вшановували пам’ять тих, хто загинули. Вони хотіли ставити там такий пам’ятник: мати, а в неї на руках — син, що загинув. Виходить таке оплакування, своєрідна пієта. Я ж кажу — ні, пам’ятник має бути іншим, бо ці хлопці кинули виклик долі. Вони запустили в небо повітряних зміїв з листівками — дуже високо вверх, до кілометра, які летіли по 100 кілометрів удалину, бо там страшенні вітри, — а в тих листівках писали що їх морять голодом, знущаються, вбивають. І вже через кілька днів про це передав «Голос Америки». Як це могло трапитися? Тільки завдяки тому, що вони таке придумали. Тому я сказав, що бачу пам’ятник по-іншому — дуже просту конструкцію фігур чоловіка і жінки — таку, що їх продувають вітри, а вони запускають зміїв. Виходить таке звернення до Бога, і це — перемога духу.

— А ідея пам’ятника — ваша?

— Я колись їздив на Соловки і в Петрозаводську побачив пам’ятник, який подарували канадці місту. Він називався «Рибалки» — люди закидають сіть. Я ж у тому відразу відчув — бо весь час шукав ідею для пам’ятника — це саме те. Є такі речі, які виникають саме з ситуації і ти нічого не придумуєш...

— Ви говорили про об’єктивні причини, які сприяли цьому повстанню духу...

— Повстанців не стріляли тому, що на те були об’єктивні причини. Загалом невизначеною була ситуація в країні: помер Сталін, після цього — арешт Берії, починається боротьба за владу. Усе тремтить і ніхто не знає що буде завтра. Енкаведисти не знали як поводитися. До того ж було два ворогуючих міністерства — МВД і НКВД. Їм було потрібно довести, що вони потрібні владі... А життя ж дало можливість і її повстанці використали, бо для цього був грунт — сформована організація, метафорично — розорана земля і можна було закидати збіжжя.

У картині ми ще проводимо одну лінію, про неї говорить Степан Семенюк. Він каже, що тоді, в час повстання, їм вдалося розірвати ланцюг, який зв’язував адміністрацію таборів з «блатняками», криміналітетом. Тому що тоді в таборах окремо сиділи політичні та «уголовники». Але всі бригади очолювали тільки кримінальники. І вони постійно слідкували за всім, що робиться, доносили. А коли розірвали цей ланцюг, люди змогли створити це повстання. Ось чого, каже Семенюк, нині не вистачає нашій державі — розірвати ланцюг між криміналітетом і владною верхівкою. Не вистачає політичної волі, а їм тоді вистачило духу і вони перемогли.

Ще одна важлива думка: а як росіяни поводили себе в тій ситуації? Грицяк розповідає, що з ними були нормальні стосунки, і вони теж приймали участь в повстанні. Але розходилися в одному — росіяни хотіли жити в імперії і не бачили Україну незалежною. Через те не було контакту, який міг би бути такий, який був з литовцями, яких було набагато менше. Вони теж були «зеленими братами» — які теж пройшли через партизанку. Я був у Литві й дізнався, що литовці, яким по 80 років, знають всі українські повстанські пісні. При цьому всі ці литовці отримали найвищі нагороди від влади, від президента, їх там дуже шанують. Нам би так... Але треба віддати належне нинішній роботі СБУ — особливо молодій парослі в плані відкриття історичних документів. Нині я з ними співпрацюю — зробив декілька запитів, бо шукаю матеріали на своїх героїв.

— Коли фільм «Повстання духу» можна буде побачити на телеекрані?

— Коли мені вручили Шевченківську премію, то потім з Банкової запропонували розповсюдити фільм. Зробили відповідні листи — щоб він був у всіх ВНЗ, школах, інших навчальних закладах. Добро дав Віктор Андрійович. Нині ми маємо замовлення від обласних адміністрацій, розсилаємо диски. На телеканали не беруть, бо кажуть що фільм неформатний. Правда, є вже лист від Секретаріату Президента до Василя Ілащука, тож в мене є надія, що Перший Національний покаже. А з картиною я їжджу по містах: був у Луганську, в Сумах, Чернігові, Одесі. Вибираю схід, тому що там треба працювати, а молодь всюди цікава.