Прапор української державності у війні політичних знамен

Лютий пройшов у Кривому Розі під розмаїттям різних прапорів. Причому піднесено майоріли як прапори Української революції, так і контрреволюції, державні та антидержавні, радянські та повстанські, прапори Майдану й антимайдану, партійні й антипартійні, військові й громадські.

Одне слово, від такої суттєвої різниці протилежних потенціалів часом зашкварювало. І якщо ефект холодноярського прапора, під яким на початку лютого у місті відзначалися 120-ті роковини від дня народження Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного), був однозначно консолідуючим, то наступні найбільш масові заходи мали, на жаль, дещо скандальний відтінок.

Скажімо, напередодні сумної річниці розстрілу Майдану певні політичні та громадські сили міста поставили вимогу прийти на вшанування пам’яті героїв Небесної Сотні без партійних прапорів, мовляв, досить робити політичний піар на смертях героїв. І це цілком очікувано спровокувало вибух обурення в майданівському середовищі правих і найперше Всеукраїнського об’єднання «Свобода», під прапором якого полягло на Майдані дев’ятнадцять свободівців. Після офіційної заяви, з якою виступила з цього приводу лідерка міської організації ВО «Свобода» Тетяна Соловйова, у мережі Facebook здійнявся такий ґвалт, що мирного вшанування героїв Небесної Сотні годі було й очікувати.

ПІД ЧАС МОВЧАЗНОЇ ХОДИ В ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ГЕРОЇВ НЕБЕСНОЇ СОТНІ

На щастя, буквально в переддень жалоби протилежним сторонам таки вдалося дійти згоди, і меморіальний захід пройшов без конфронтації, хоча між безпрапорними і прапороносцями й довелося поставити «почесну варту». З запаленими свічками учасники меморіального заходу пройшли мовчазною ходою від стели героїв Небесної Сотні та російсько-української війни до графіті, присвяченого полеглим героям Майдану, де провели молебень, ефектно завершивши жалобну акцію фаєр-салютом. І все ж гіркий осад від запеклих суперечок і взаємних звинувачень, які мали місце напередодні, залишився.

Та чи не найбільше галасу зчинилося навколо святкування 22 лютого чергової річниці визволення Кривого Рогу, яке в дусі радянських традицій міська влада традиційно влаштовує під червоними прапорами, жодним чином не бажаючи коригувати святковий сценарій з незмінними московськими атрибутами сумнозвісного «побєдобєсія». І той факт, що цей сценарій не було скориговано навіть після ухвалення Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», говорить про те, що українське законодавство нинішньому керівництву Кривого Рогу «не указ».

БІЙЦІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ З РАДЯНСЬКИМИ БОЙОВИМИ ПРАПОРАМИ В ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ КРИВОГО РОГУ ВІД НІМЕЦЬКИХ ОКУПАНТІВ

І якщо в попередні роки гострої реакції на такі совкові реверанси якось не спостерігалося, нинішній червонопрапорний виклик місцевого владного бомонду на адресу Києва цього разу не лишився непоміченим. Вибухнув інтернет. Пройшли сюжети по місцевих і центральних телеканалах. На криворізький червонопрапорний парад досить жорстко зреагував голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. І, як кажуть, понеслося…

За фактом використання заборонених законом червоних прапорів з радянською символікою військовослужбовцями Національної гвардії України на заходах з нагоди 74-ї річниці звільнення Кривого Рогу від німецьких окупантів міським відділом поліції було відкрите провадження. Як повідомили в поліції, провадження відкрили за частиною 1 статті 436-1 Кримінального кодексу України (виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного, націонал-соціалістичного тоталітарних режимів). Службове розслідування по даному факту призначив  і командувач Національної гвардії України генерал-полковник Юрій Аллеров. На час його проведення командира військової частини 3011 НГУ полковника В'ячеслава Мельника, чиї підлеглі марширували на параді з радянськими прапорами, від виконання обов'язків відсторонили.

Звісно, криворізький червонопрапорний парад не могли не помітити і в Москві, де досить схвально оцінинили «мужню» поведінку криворізьких властей. «Вот оні, нормальниє украінци! – з неабияким піднесенням раділи в студії першого російського телеканалу учасники програми «Время покажет», бурхливо обговорюючи пропагандистський сюжет з українського індустріального центру. – В Крівом Рогє всьо-єщьо живут здоровиє люді. …Нє вся Украіна етой раковой опухолью поражена!..»

Ось така лютнева війна прапорів і політичних заяв мала місце в Кривому Розі, який вже дещо відвик від масових акцій протесту трьох антивілкулівських майданів 2014-2016 років, бурхливих подій, пов’язаних з масовими фальсифікаціями і повторними виборами криворізького міського голови, зведеним нанівець нереформованими місцевими судами намаганням криворіжців відкликати депутатів-зрадників з «Батьківщини» та РПЛ, що фактично перейшли на бік сумнівно обраного проросійського мера…

Отже тимчасове політичне затишшя завершилось, бо в повітрі запахло новими виборами. Активізувалися партійні штаби. Свої нові розробки випробували політтехнологи. Попереду президентські і парламентські вибори в умовах неоголошеної війни, які, окрім усього іншого, матимуть, безумовно, і яскраво виражений геополітичний характер. І Кривбас, як один із крупних  промислових центрів з помітною присутністю російського капіталу, який вважається і досить важливим геополітичним центром, стане безумовно ареною найбільш запеклої боротьби. І не секрет, що у цій боротьбі братимуть участь не лише безпосередні претенденти на українську владу, а й головні світові гравці, які прагнуть цю владу контролювати.

Судячи з того, навколо яких прапорів у Кривому Розі було найбільше галасу, ними, очевидно, й позначили полярні точки майбутнього протистояння. З одного боку, це прапор націоналістичної партії ВО «Свобода» як однієї з найбільш організованих і дієздатних сил Майдану, яку титанічними зусиллями колишніх соратників по так званій Об’єднаній опозиції не було допущено в постмайданний український парламент і очевидно таке ж завдання стоїть перед ними й на нову каденцію, а з іншого – радянський бойовий прапор, який уособлює, напевно, реваншистські прагнення проросійського Опозиційного блоку підготувати надійний плацдарм для приходу російських «асвабадітєлєй».

Судячи з усього, між полюсами українського націоналізму і проросійського реваншизму власне й  розгортатимуться основні політичні баталії за оволодіння головними висотами української влади. Тобто, позиція право-центризму і ліво-центризму, яку, очевидно, й намагатимуться використати олігархічні політичні сили, як і раніше, стане найбільш вигідною для маніпулювання громадською думкою й залякування електорату сходу бандерівцями-націоналістами, а електорату західного – проросійськими реваншистами. Власне для цього й налаштовані підконтрольні діючій владі певні праві політичні утворення, які мають витіснити на маргінес не підконтрольні націоналістичні сили («Свобода», «Правий сектор»), а також створюються нові політичні проекти лівого спрямування, які уособлюють приміром неосоціаліст Ілля Ківа – у миру радник міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, християнський соціаліст Михайло Добкін – колишній регіонал, екс-голова Харківської ОДА, нині народний депутат, або його нещодавній колега по Опоблоку, а нині –  лідер партії «За життя», бізнесмен і медіа магнат Вадим Рабінович.

Що стосується нинішньої правлячої коаліції у складі БПП «Солідарність» і Народного Фронту, як нещодавно стало відомо, між даними політичними силами та їхніми мажоритарними акціонерами тривають досить щільні перемовини про їхнє злиття в одну партію. У разі остаточного досягнення такої згоди об’єднанням лише цих двох олігархічних партій справа очевидно не завершиться. Звісно, олігархічним павукам ужитися в одній політичній банці є надзвичайно складним завданням, однак після повного політичного банкрутства всіх без виключення їхніх політичних проектів збереження себе у владі як виду є для них питанням життя і смерті. Тож доведеться, очевидно, їм у таку банку все ж таки лізти.

Зрозуміло, що остаточна передвиборча розстановка політичних сил значною мірою залежатиме від того, яке виборче законодавство – старе з мажоритаркою чи нове з відкритими списками – зрештою буде задіяне збанкрутілою владою, яка панічно шукає найбільш прийнятних шляхів для продовження своєї каденції. Судячи з нещодавніх повідомлень про можливість дострокових парламентських виборів і деяких меседжів, озвучених главою держави на досить несподівано скликаній прес-конференції, ухвалення нового виборчого закону, скоріш за все, провладна коаліція ініціювати не буде. Відтак виборчі перегони проходитимуть за старими добре відпрацьованими схемами. А це означає, що великі гроші, адмінресурс, політична корупція, тотальна політична реклама і політичне кілерство знову стануть основними засобами здобуття влади.

Таким чином не важко здогадатися, що як і на минулих виборчих кампаніях, мішенями для політичних кілерів діючої влади стануть у першу чергу непідконтрольні для неї право-радикальні сили. Причому проти них гратимуть усі – як заангажовані владою праві, так і ті, що вважають себе ліберальними демократами, право- і ліво-центристами, лівими і реваншистами. Тому що праві ідеї, з якими постав другий Майдан і які стали досить популярними в українському суспільстві, є однаково неприйнятними і небезпечними як для пануючого в Україні проросійського олігархату, його кремлівських покровителів і бізнес партнерів, так і європейського ліберального правлячого класу. А тому дискредитація і маргіналізація українських право-радикальних сил є їхньою спільною метою. Тож не дивно, що бандерівці сьогодні є однаково лайливим словом і для російських, і для польських шовіністів у владі, і для підбурюваних кремлівською агентурою європейських націоналістів. І таке надто хитке політичне становище українських правих, безумовно, вигідне для нинішньої олігархічної влади, в умовах російської військової агресії насправді є надзвичайно загрозливим для української державності.

ДЕРЖАВНИЙ ПРАПОР, ВИВЕЗЕНИЙ З-ПІД ІЛОВАЙСЬКА

Отже те, що саме «Свобода» стала об’єктом для нападок напередодні вшанування пам’яті героїв Небесної Сотні в Кривому Розі, а пізніше опоненти знову ж таки обрали її мішенню і на прес-конференції президента України Петра Порошенка, не є випадковим збігом, а цілком симптоматичним явищем. І такий, можна сказати, традиційний знаковий випад проти правих є нічим іншим, як чітким сигналом про початок передвиборчої кампанії, яка цими днями неофіційно стартувала в Україні. Судячи з усього, ця передвиборча війна всіх проти всіх все ж таки матиме досить чіткий історично обумовлений вектор протистояння: права опозиція – олігархічна коаліція право- ліво-центристських і реваншистських сил, які в умовах гібридної війни і фактично зовнішнього управління країною за всяку ціну прагнуть зберегти, закріпити або повернути собі владу в Україні під протекторатом тих чи інших зовнішніх кураторів. Чи зможе Україна за таких досить складних умов все ж таки стати самостійною, залежатиме від нас і нашої підтримки саме тієї політичної сили, яка й зможе зрештою постати як самостійна справді українська державотворча сила, котрої так не вистачало в усі роки проголошеної української незалежності.