«ПРАВДА ЗАВЖДИ КРОКУЄ ПОВIЛЬНО»

Наприкінці минулого тижня в житті київської громади Німецької євангелічно-лютеранської церкви відбулася важлива й радісна подія — освячення храму св. Катерини (Катаріненкірхе). Після освячення дзвонів, передачі громаді ключів та урочистого входу парафіян і численних гостей до храму, були освячені вівтар, кафедра, хрестильна купіль, а трохи пізніше також орган на хорах. Лунали величні хорали, сяяли в проміннях щедрого в той день сонця вівтарні вікна із сакральними зображеннями, випромінювали радість обличчя віруючих.

Світлому апогею освячення передувала довга драматична історія кірхи, тісно пов’язана з не менш драматичною історією німців в Україні. Перша лютеранська церква в Києві була заснована 1767 року; богослужіння проводилися тоді в домі аптекаря Фрідріха Бунге на Подолі (сьогодні це невеликий музей «Стара аптека» поряд з церквою Миколи Притиска). На початку ХIХ ст. громада німецьких киян купила за 175 карбованців ділянку землі в Липках, на крутому пагорбі, тоді ще зовсім незаселеному. На цьому місці, яке кияни прозвали з того часу Лютеранською, або Німецькою горою (сьогодні вулиця Лютеранська), протягом ХIХ століття сформувався духовний німецький центр, що користався в місті неабиякою повагою. Триповерхова будівля гімназії, дім для бідних (частково зберігся), пасторський дім, а також гарна кам’яна церква св. Катерини, збудована за проектом відомого архітектора Штрома і освячена 1857 року. Це та сама будівля, яку й сьогодні бачимо на вулиці Лютеранській. Цікаво, що перед Першою світовою війною серед 250 тисяч киян нараховувалося 13 тисяч німців-лютеран (сьогодні — тільки 300 осіб).

Розвиток, свобода та процвітання євангелічних лютеран в Україні закінчилося 1919 року — після переходу влади до рук більшовиків. У тому ж 1919 році український радянський уряд видав декрет про відокремлення церкви від держави, що було сигналом для початку тотальних гонінь на церкви, на віруючих. Не були винятком також Німецька євангелічно-лютеранська церква та її парафіяни, тим більше, що вони, як правило, належали до прошарків інтелігенції або заможних селян. Особливо (в першу чергу) постраждало духовенство, пастори — виселення, тюрми, табори, часто без будь-якого суду чи слідства. 1937 року було заарештовано 9 останніх євангелічно-лютеранських пасторів, а 1938 року духовна рада церкви вирішила розпустити київську громаду — «добровільно». Попереду була депортація 1941 року, повоєнні переслідування, хрущовська атеїстична політика.

1938 року постановою Київської міськради Катаріненкірха була закрита. Як виявилося — майже на 60 років. Для красивої стильної будівлі, домівки Бога, було знайдено «достойне» використання. Спочатку там засідав клуб «Руху безбожників», потім в ній було розміщено склад пально-мастильних матеріалів Міністерства культури (!), а 1973 року туди вселився Державний музей народної архітектури та побуту УССР. Але спочатку будівлю було переконструйовано згідно з поширеним радянським «архітектурним» стилем: шляхетний внутрішній простір, наповнений повітрям і світлом, було розрізано по горизонталі та по вертикалі на жалюгідні комірчини, більшість з яких не мала вікон і тому була непридатна ні для експозицій, ні для канцелярій. (У такий самий спосіб було знівечено Олександрівський костел, а також чимало інших старовинних будівель — високі зали перекривалися стелями, італійські вікна замуровувалися, у дверях-порталах з люнетами чи тимпанами прорізалися вузькі й низькі отвори, через які людина могла пройти тільки зігнувшись.)

Київська громада німецьких лютеран відновилася на початку 90-х згідно із Законом про свободу совісті 1991 року. Громаді була люб’язно надана можливість провадити богослужіння в одному із «катакомбних» приміщень Державного музею народної архітектури та побуту, для чого необхідно було кожного разу просити дозволу, кожного разу приносити стільці, книги, свічки та ін. Тоді ж розпочалася багаторічна епопея боротьби за повернення храму, хоча згаданий Закон визначав порядок передачі церквам їхньої власності. Існує документальна хронологія цієї боротьби, яку розпочав пастор Ахім Райс і продовжив пастор Геральд Коч; однією із найбільш активних учасників епопеї була пані Тетяна Терьошина, член громади з 1991 року. Зусилля громади відображені в грубезних папках документів та листування з урядом, увага якого до проблеми пожвавлювалася головним чином перед візитами до України державних діячів Німеччини — всі вони, як правило, намагалися допомогти київським німцям повернути собі свою кірху. Так, цієї проблеми торкнувся у розмові з Президентом Кравчуком канцлер Гельмут Коль під час візиту 1993 року. І ось 1998 року відбулася давноочікувана подія — Олександр Омельченко передав Німецькій євангелічно-лютеранській громаді її власну кірху на умовах безстрокового і безкоштовного користування. Пан голова тоді сказав, що «попри всі економічні негаразди, ми знаходимо можливості для того, щоб національні меншини Києва могли задовольняти свої культурні, освітні та релігійні потреби». Пройшов ще певний час, доки зміг виїхати з кірхи Музей народної архітектури та побуту, після чого розпочалася зрештою активна відбудова храму. Всі роботи виконало українсько-німецьке СП «АРКУС» під керівництвом архітектора Юрія Дорошенка. Фінансову підтримку надав уряд Німеччини та, головним чином, Евангелічно- лютеранська церква Баварії. З Німеччини було привезено також два дзвони, орган та вівтарне Розп’яття. Так повстала з попелу «Руху безбожників» київська Німецька кірха — зі світлим, просторим молитовним залом, зі зручними й красивими дерев’яними лавами, з приміщеннями для зібрань громади, для занять хору тощо.

На освячення кірхи зібралося багато гостей — єпископ Німецької євангелічно-лютеранської церкви в Україні д р Єдмунд Рац, відомі політики, урядовці, вчені, керівники Музею народної архітектури та побуту (вони подарували церкві св. Катерини православну ікону Пресвятої Богородиці ХIХ ст., яку було прийнято з великою шаною), Надзвичайний і Повноважний Посол Німеччини в Україні д р Дітмер Стюдеманн,посли у відставці д-р Арно та д-р Хайке, які свого часу активно допомагали громаді св. Катерини. Були присутні також Надзвичайні й Повноважні посли США, Великобританії, Норвегії. На свято прийшли представники інших християнських церков, зокрема, монсеньйор Микола Етерович (Папський нунцій). Зачитано привітання від президентів України та Німеччини. Єпископ Станіслав Широкорадюк (РКЦ) у своєму виступі підкреслив, що католики щиро радіють поверненню храму лютеранській громаді — радіють ров’язанню проблеми, спільної для всіх інших церков України. Гарні слова сказав протоієрей Василь Заєв (УПЦ МП) : «Ми, православні й лютерани, маємо різну історію, різні традиції, але нас єднає більш важливе — любов до Христа».

Після закінчення церемонії освячення кірхи згодився поділитися своїми враженнями з читачами «Дня» міністр зовнішніх справ України Анатолій Зленко : «Я радий тому, що сьогодні тут відбувалося, зокрема через те, що сам був причетним до тривалого й непростого процесу повернення кірхи лютеранській громаді. Радий бачити тут німецьких послів, разом з якими ми намагалися впливати на хід реституції. Вважаю цю подію ще одним свідченням того, що Україна твердо стоїть на засадах свободи сумління, свободи віросповідання для кожного, хто тут живе. Що б там про нас не говорили деінде. І подивіться — маленька громада, а скільки людей прийшло привітати її; прислав поздоровлення також Президент України. В Києві це не поодинокий випадок — не так давно єврейській громаді повернуто синагогу Бродського, мусульмани будують собі мечеть; ось тільки ніяк не можемо визначитися з достойним столичним храмом греко-католиків. Хочу звернути вашу увагу на одну обставину: німецька громада провадила сьогодні богослужіння німецькою й українською мовами, українською виступали також католики, а ось представники УПЦ Московського Патріархату — російською. Це незбагненно!»

Висловив свої думки також архієпископ Микола Етерович, Папський нунцій в Україні : «Наші стосунки з лютеранськими церквами вельми покращилися після того як цього року було підписано Аугсбурзьку угоду стосовно складної догматичної проблеми, яка століттями розділяла католицьку і протестантські церкви. Йдеться про Виправдання, тобто спасіння людини — чи спасається вона тільки вірою, чи «віра без справ мертва»? Тому я з особливим задоволенням вітав київських лютеран з відновленням нормального церковного життя».

Під час святкового богослужіння у оновленій церкві лунала музика Баха. Як відомо, Бах був лютеранином і писав свою музику для німецьких протестантських церков. Поступово, однак, ця музика стала вселенською і належить сьогодні всім людям, незалежно від конфесії, національності чи покоління. Чи не є вона світлим передчуттям, предтечею того, що має бути, що збудеться?