Право на безпеку

Івану — 13  (ім’я змінене з питань безпеки). Він живе в селищі Золоте-4, що на Луганщині. Сьогодні це зона розведення військ. Перший обстріл у його селищі стався, коли Іван закінчував другий клас. Зараз він розповідає про складні умови свого життя на лінії розмежування відверто і просто — як дорослішав, як важко було стати впевненим, як долучився до проєктів гуманітарної організації Save the Children, що допомагає дітям на Донбасі, і як навчився вимагати, щоб його права поважали інші. Зараз він бореться за себе та інших дітей, зокрема, за спільне право на безпеку.

«МИ ЗБИРАЛИ АБРИКОСИ НА КОМПОТ, АЖ ПОЧАВСЯ ОБСТРІЛ»

За допомогою організації Save the Children та за підтримки Міністерства закордонних справ Норвегії в школі Івана був створений комітет з безпеки шкіл. Хлопець став головою цього комітету. Він цитує Конвенцію ООН про права дитини та Декларацію з безпеки шкіл, бере участь у заходах на регіональному та національному рівнях і говорить відкрито про свої проблеми, чекаючи, що його почують.

«Я точно пам’ятаю початок військового конфлікту в моєму житті — 22 червня 2014 року, обід. Я їхав до бабусі. Ми збирали абрикоси на компот. Ми натрусили їх багато. Я їхав на велосипеді, хотів сказати бабусі, щоб прийшла і назбирала собі абрикосів. Зустрів друга. Ми зупинились, почали розмовляти. І тут почався обстріл. Я налякався. А плакати почав, коли приїхав додому. На той час я закінчував другий клас, — розповідає хлопчина. — Як я відчуваю війну зараз? Зараз не страшно, але коли починають стріляти вже дуже близько тут у селі, всередині щось незрозуміле. На жаль, у людей відчуття страху притуплене. І це погано».

Проте Івану ніщо не заважає робити те, що йому до вподоби. Він активно веде свої сторінки в соцмережах та свій канал в YouTube. «Я люблю бути активним, — каже він. — У нас у школі вважають, що на мене завжди можна покластись».

Мама хлопчика Вероніка (ім’я змінене з питань безпеки) розповідає, що помітила в синові зміни, коли з дітьми почали працювати представники гуманітарних організацій «Аваліст» та Save the Children. Їхня місія — розповісти дітям про права та навчити їх відстоювати свої інтереси, незважаючи на те що війна поруч. 

«МЕНІ — 13, І Я ЖИВУ ТАМ, ДЕ ЖИВУ»

«У листопаді 2019 року сина запросили на Всеукраїнський форум Національної ради дітей і молоді, на якому були присутні високопосадовці країни, включно з Президентом. Я переживала, як він буде виступати перед такою великою авдиторією», — додає Вероніка.

Іван упорався, хоча й справді був нажаханий виступом перед такою поважною авдиторією. «Мама потім розповідала, що мої слова змусили розплакатись чоловіка років 30, відповідального на форумі за звук, — пригадує свій виступ юнак. — Але я не хотів доводити когось до сліз. Я не сказав нічого особливого. Просто розповів про своє життя, як мама втратила роботу після початку конфлікту, як тато працював день у день, попри те що стріляли, а зарплату не виплачували по 6—7 місяців. Про те, що добре, бо війна розпочалася влітку і на грядках були свої овочі. Я говорив тільки про те, що пережив. Я згоден, що я ж не політичний експерт, мені всього 13. Я просто живу там, де живу, і я маю право про це розказувати».

Коли хлопчик повернувся додому, в селищі йому запропонували зіграти Святого Миколая. В школу саме привезли подарунки, щоправда, 15 наборів, а учнів у школі Івана — 20. Довелося «чаклувати» і ділити їх так, щоб вистачило абсолютно всім, навіть якщо весь подарунок — це олівець чи ручка.

ГУРТКИ В ГАРАЖІ

Іван бідкається, що в дітей — повно ідей, та в селищі практично нема де їх реалізувати. Тут немає навіть позашкільних занять. Хлопчина знайшов варіант, чим заповнити позашкільне дозвілля однолітків. Із бабусиного гаража облаштував гараж, де й проводить власні гуртки.

«Але в мене проблема з бабусею, вона мислить по-старому, що нікого не можна пускати в дім, майстерню, бо тебе пограбують. А мені навпаки здається, що нехай краще діти сидять зі мною і ми будемо щось майструвати, ніж вони мають десь бродити, курити чи пити алкоголь, — розмірковує Іван. — Я вірю в силу дітей, що їхні голоси зможуть стати рушієм глобальних змін».

А ще Іван вірить, що завжди треба бути добрим. «Ну, як я можу не втручатися, коли інших ображають. Може, якби ми одне одного не ображали, то й світ би іншим був, війн би не було. Мої батьки хочуть, щоб я став політиком. Я сам ще не вирішив. Хочу стати або автомеханіком, або електромеханіком. Я міг би робити щось своїми руками. А ще мені подобаються фотокамери. Я збираю гроші на дзеркальний фотоапарат. Я не боюсь дорослішати. В такій ситуації, в якій ми живемо, доводиться часто рано ставати самостійним. Але точно в майбутньому хочу робити щось, що буде мати значення».