Православний сталінізм

«Сталінізм — такий самий метод побудови соціалізму, — сказав Роберт Конквест (цитую по пам’яті), — як людожерство — спосіб харчування, багатий на протеїни». Не знаю, чи стурбований хто сьогодні соціалізмом, але поставте на його місце цінності, що є співзвучними епосі: потужна держава, неосяжна імперія, все те, що прагне називатися «великою Росією». Щоб повернути їм колишню поставу, піднести на належну висоту, потрібно якось розібратися з людожерством, якого давно вже ніхто не заперечує. Цілком виправдати важко, однак можна поглянути на нього в іншому ракурсі. Втиснути в більш місткі історичні межі. Засунути за фасад «славних справ». Позначити словом менш жорстким, більш легким, липким, ухильним. Перенести провину за нього з одного ненаситного вовка на всю вовчу зграю, а спільно і на з’їдених ним овець. Хіба не точили вони потай вовчі зуби, не заслуговували бути проковтнутими?

Але чи в одній антропофагії справа? Ми по-своєму заворожені нею, розмова йде тільки про кількість жертв. «Зрозумійте мене правильно, — писав мені близький друг, — я не хочу виправдовувати жодної краплини крові з тих рік, що були пролиті». Однак після такого запевнення йде, як зазвичай, «але». За його порогом відкривається жалюгідна панорама сьогодення, непривабливий вигляд на всю післясталінську Росію. Розкрадену, аморальну, неспроможну внутрішньо, вже готову стати жертвою «германців із Заходу, монголів зі Сходу». На тлі такого пейзажу позавчорашнє злодійство ніби меркне, відсувається вдалину, поступаючись місцем якщо не чомусь більшому, то явно більш надсадному і хворому. Логіка наших міркувань завжди така: коли ми знімаємо покривало, оголюючи сьогоднішнє лихо, то для того, щоб негайно прикрити ним учорашнє.

На тому лиху, як одній із найкошмарніших подій сторіччя, що розтяглося на три десятиліття, можна виявити сьогодні величезну тінь православного хреста. Не малого, соромливо прихованого хрестика, а широкого благословляючого жесту, який анітрохи себе не соромиться, скоріше, навіть виставленого напоказ. Феномен «православного сталінізму» — «хоч ім’я дике» — інакше кажучи, благословенного катівства, зворушливого тюрмослав’я — у наші дні перестав бути маргінальним курйозом, моральним вивертом, але — і сказати смішно, і вимовити страшно — мало не богословською проблемою. У цій якості вона чекає свого вирішення. Не розпочинаючи дискусії про сучасність, що завжди бачиться яскравіше з місця подій (хоч в оцінці її явно проглядає певна апокаліптична збудженість російського розуму), я повертаюся до нашої теми з відчуттям, що вона так і залишилася до кінця нез’ясованою. Вона вкрилася в суперечку про злодійство, небачене за масштабами, що, однак, не могло заполонити собою всю епоху. До того ж, проти нього вже винайшли й пустили в масове виробництво такий потужний вірус, що його не візьмеш ніякою вакциною гуманності. Саме співчуття стало ніби відомчим: кожен народ поминає лише своїх, літератори — літераторів, Церква оплакує тільки «овець своєї пастви».

Але зрозуміти феномен можна не лише виходячи з плачу, а й торжества і веселощів, напору й гордості. Візьмемо в дужки всі ГУЛАГи й голодомори, бутово й катині, московські луб’янки та київські лук’янівки. Забудемо про параною і страх, що вилазили з усіх пор суспільства. Зводити всього Сталіна лише до скоєного ним зла й людиновбивства — означає дивитися на нього лише одним оком. Розплющимо обидва.

«...І весь час, коли він убивав, — читаємо в І. Бродського, — він будував. Табори, лікарні, електростанції, металургійні гіганти, канали, міста тощо, включно з пам’ятниками самому собі. І вже стало незрозуміло, хто будує, а хто вбиває. Незрозуміло стало, кого любити, а кого боятися, хто творить Зло, а хто Добро. Залишалося дійти висновку, що все це — одне. Жити було можливо, але жити стало безглуздо. Ось тоді з нашого морального ѓрунту, рясно вгноєною ідеєю амбівалентності всього та всіх, і виникло Двоємисліє» (Собр. соч. Т. 6, СПб., 2000, стр. 78).

Вибудуваний ним режим складався з будівництва і вбивства. Але не тільки. «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло», — сказав Ісус. Сталінізм було створено (не Сталіним, звісно), щоб стати геєною духу, геноцидом душі. Систему було задумано заради побудови величезного, до небес термітника за рахунок придушення або «сталінізації» людини ізсередини. Пам’ятники, споруджені вождем самому собі, в цьому будівництві були невіддільні від заводів і дитячих садків. Горни піонерських таборів відлунювали побудкою таборів інших. Усі елементи суспільства, що вийшло з голови ідеології, були взаємопов’язані. Вони становили єдине сукупне матеріально-мислене ціле. Але кожен міг сприймати ту частину цього цілого, що поверталася до нього обличчям. Неозорим повіддям або маленьким ківшиком воно виливалося на всіх, кому географією і долею судилося народитися серед сталінського народу.

Не можу забути, як одного разу, роки тому, вбога на вигляд, змучена життям жінка палко переконувала мене, як безмірно вдячна вона вождеві: під час війни їй, голодній дитині в дитячому садку, щодня він давав шматочок хліба. Хтось інший, хто помирав десь від голоду, був тут зовсім ні до чого й ніяк не вписувався ні в її дитинство, ні в її пам’ять. Але той рятівний хліб на все життя став для неї причастям годувальникові. Не лише статуї та металургійні гіганти — їм, причастям, мало бути все життя на планеті сталінського добра. Весь великий СРСР, про який Борис Суварін сказав, що в чотирьох буквах цієї назви містяться чотири великі брехні, для населення його був їхнім домом, їхньою батьківщиною, їхньою галактикою, Йосипом Віссаріоновичем особисто.

У цьому світі все було зведено до однієї вихідної точки вищого розуму. Велика Волга впадала в Каспійське море, рідні хмари текли в Абакан із мовчазного схвалення цього світоутворюючого витоку. Починаючи з 1950 року й до смерті головного мовознавця країни всі наукові праці (з математики, хімії, медицини, приладобудування...), принаймні в передмовах до них, спиралися на геніальну працю «Марксизм і питання мовознавства». Ученим авторам не доводилося тут особливо вибирати, але ж звідкись вивергалося це захоплене божевілля відданості, що котилося хвиля за хвилею до його ніг з усієї земної кулі. І це витіювато велике вітання до сімдесятиріччя, чиє написання на малюсінькому рисовому зернятку китайськими ієрогліфами немислимої тонкості мало зайняти кілька років. І та земля, просочена кров’ю полеглих у боротьбі французького комуніста, піднесена тоді ж як символ жертовності й вищої прийдешньої Правди... І ті сотні й сотні людей, принесені, — але вони мимоволі й принесли себе! — в жертву на його похоронах. І океани невтішних сліз, пролитих по планеті...

В одній зі статей о. Олександр Мень згадує, як унаслідок нещасного випадку на уроці фізкультури загинув його однокласник. Не відзначаючись до того особливою ідейністю, він, помираючи, став говорити зі Сталіним, який прийшов забрати його до себе.

«І в той момент у мене вперше майнув здогад: «Адже це релігія! У душі вмираючого щось вище, священне набуло вигляду батька...» (див. «Релігія, «культ особистості» і секулярна держава»). «Батько» тоді був проектом у майбутнє, що означало порятунок у цьому житті й у вдячній пам’яті нащадків. Він був пастирем світлих надій людства, апостолом сподівань. Тих сподівань більше немає, але «пастир» їх ніби й не вмирав. У наші дні, через стільки років, він приймає на себе функцію проекту з минулого, що означає насамперед загрозу, помсту, як кажуть, жерсть сучасності. Усій цій глобалізації та бездоріжжю життя має тепер протистояти наше грізно монолітне, церковно-ракетне добро. Об нього будуть розбиватися сльота, бруд і мерзота цієї злої, що проти-нас-іде історії з її антиросійською спрямованістю та облудною підступною толерантністю.

Свого часу і сам Сталін ніколи не міг би існувати без того уявного Зла-антисталіна, без того скупчення спрямованої звідусіль, загрозливої пітьми, якій мала протистояти міць незламного блага, що згустилася в одній особистості. Тому й учорашній вірний (найвірніший, дійсно) ленінець мав зізнаватися — не в опозиції тільки, ні, й навіть не в одній змові проти глави партії та держави, але головне в тому, як навчили його шкодити і шпигувати Гітлер і Троцький. Як зібралися вони разом з панами польськими й мудрецями сіонськими, змовилися, завербували, заплатили, послали із завданням. Одного послали, іншого, тисячного й донині продовжують вербувати і слати. В антиікону втіленого зла заганяли через зречення від себе. Від усього, чим підсудний дотепер жив і що всією душею сповідував.

«Мета катування — катування», — каже герой роману «1984». Тут метою катування була демонстративна заміна однієї особистості іншою. Система замовляла гротескну маску, що вселяла жах і відразу, щоб працювало це немислимої гостроти протистояння між богом земним та віддзеркалюваною ним еманацією диявола. І десь вони були не те що схожими, але прямо копіювали один одного. Не кожен удостоювався просто розстрілу, спочатку потрібно було засвідчити своє «шаленство» власноручним підписом і промимрити ротом з вибитими зубами.

Щоб міф «Сталін» склався й виріс до неба, втілюючи все життєве, що гріє, годує, непереможне й високе у світобудові, в атмосферу викидалася величезна кількість шлаків, немов підтримуючи небожителя мегатоннами ницості, які підпирають його. І тому все, що було абсолютно не-Сталіним, навіть і не найголовніше — генетика, кібернетика, Шостакович, Ахматова, лінгвіст Марр, уже про кліку Тіто не кажу, — заряджалося ворожою енергетикою відкидання. Втілене благо не могло обійтися без живильних імпульсів ненависті, що надходять від «ворожого оточення» та його різних дрібних сатанят. Ідеї, люди, особи заряджалися зарядами зі знаком «плюс» і зі знаком «мінус».

Навіть фотографії «не-наших» не публікувалися тоді в газетах, тільки карикатури. Та й змови на пересічному, буденному рівні не завжди треба було видумувати. Досить комусь було назвати Буніна великим письменником, як Шаламов, щоб його посадили й потім посадили вдруге лише за те, що він уже сидів. Система була логічна: у тому світі, де великим був Бунін, велич хазяїна країни, з якої Бунін виїхав, уже зазнавала якогось невловимого збитку. Його правосуддя, що засудило колись, не могло помилитися, навіть якщо самі автори й виконавці вироків були давно розстріляні. Клеймо, поставлене одного разу, більше не змивалося. Все населення, включаючи дітей, яке перебувало на окупованих територіях під час війни, залишалося таврованим. Підживлення ворожими сигналами було потрібне постійно, і воно вироблялося навіть не самим вождем, а створювалася всім ладом СРСР-сталінського життя. Ідеократична система виробляла його у своїх залозах внутрішньої секреції. Вона виробляла як «здорові соки», так і з рівною інтенсивністю всякі шкідливі речовини, які смерділи, червивіли, отруювали, заражували життєво важливі тканини.

Нескладно зрозуміти, чому сьогодні тінь цього протистояння знову замаячіла над нашими головами. Фігур антисталіна — від шоку свободи, від розвалу імперії чи від неподобств ринку — виготовлено вже досить, і ось потроху починає спливати конфронтуючий образ, який перемагає їх. Спершу він показується під виглядом «історичної об’єктивності», очищення від «демократичного» наклепу. Проведення такої операції полегшується тим, що, як усі знають, демократія на пострадянському просторі вийшла «як завжди», обернулася хижацтвом і хаосом, а тепер ще й якоюсь подобою демократії. Вона смертельно налякала апокаліптичним Новим Світовим Порядком, реальною глобалізацією, життям без керма й без вітрил, всесвітнім мозком-комп’ютером, що причаївся десь і стежить за всіма, заокеанськими лаштунками, що, як відомо, ніколи не обходяться без профілю єврейського капіталу.

Але все ж таки найбільш небезпечний та отруйний антисталін, по суті, ховається в нас самих, хто купився на дешевий дзенькіт універсально-ліберально-гуманних цінностей. Ось туди, у спокушену душу, і спрямовується хрестовий похід, що має на меті звільнення «святої труни», — та що лукавити? — заради відродження Самого. Але тепер уже в оновленому державному тілі.

Зрозуміло, старий пафос уже не годиться для нових проектів, хіба що як гідний наслідування сильний приклад. Кумачеві полотна не потрібні сьогоднішнім хрестоносцям, бо віра, яка колись жевріла в них, виглядає в наші дні архаїчно й не зовсім пристойно. Вони перешиваються на корогви оновленого імперського задуму, відтвореного за мотивами колишньої «віруючої» душі. Усі розуміють: проект не устоїть на одних лише надривних ностальгічних спогадах. Йому потрібна нова патріотична пасіонарність, що бере енергію з тієї все ще тліючої, насадженої тоді релігійності. Звісно, не в колишніх душевно-ритуальних параметрах, але в якихось інших, що потребують для себе й нових форм шанування, запопадливості, переконаності, а відтак двозначності, що завжди ховається під маскою впевненої в собі, незламної внутрішньої цілісності.

То чому двоємисліє стало богословською проблемою?

За змішанням двох царств, земного й Небесного, за злиттям двох образів — Бога, який став Людиною, і людини, яка видає себе за бога світу цього, таїться одна з найнебезпечніших спокус для нашого духу.

Сталін не цілком вписується в парадигму дурного царя як «бича Божого», якого посилають на кару грішним народам. Він — не Фараон, не Ахав, не Навуходоносор. Він прийшов не лише для покарання й навернення в рабство (хоч і досяг у тому безмірного успіху), а для перестворення світу за власною подобою.

Чомусь християни, православні й не тільки, заговорюючи про Сталіна, обурюючись чи захоплюючись, миттєво стають істориками, моралістами й державниками, навіть не замислюючись про можливість питання: а де був у ті дні Христос? — у союзі з жезлом залізним чи з кожним із тих, хто був ним повалений або роздавлений? Ким був цей чоловік, який «до неба піднісся», якщо абстрагуватися від мари однієї політики й заглянути в духовну сутність режиму, що зіткався довкола нього й окостенів у ньому? Щоб не повторювати сказаного, дозволю собі процитувати частину фрази-запитання з моєї книжки: «...Генеральний Секретар шостої частини землі внаслідок соціальних спазмів, що чимось нагадують м’язові скорочення удава... чи не послужив знаряддям її, країни, повільного й болісного самогубства?» («Взыскуя Лица Твоего». — Київ: Дух і Літера, 2007).

Адже країна має не тільки територію та збройні сили, а й душу. Сталін був її затьмаренням. Воно минає, воно повертається, воно вимагає екзорцизму. Наше запитання залишається без відповіді. Почасти й для мене самого.

Комунізм від початку до кінця був хибним проектом порятунку, сурогатом Царства Божого на землі, свого роду містичною інтоксикацією. Люди були одночасно заворожені обіцяним майбутнім і вражені сьогоднішнім жахом. Під Сталіним боялися всі, відчуваючи водночас захоплену вдячність за те, що вони ще живі й залишаються на волі. Ця зв’язка страху і вдячності, у чомусь подібна до «стокгольмського синдрому» в масштабі малого всесвіту, була закваскою всенародної любові до вождя. Не знаю, чи розібрав хтось цю систему як сторінку з Біблії, що описує ще один випадок зовсім очевидної ідолатрії*. Розглянув її як філософський сюжет. Чи зацікавився нею з погляду психопатології. Сумніваюся, щоб хтось її включив у «проблематику православ’я». Чи поставив просте й істотне запитання: яким був стан душі всіх тих, хто жив під владою реального страху й хибного сподівання?

Страх і гордість, жах і відданість жили разом, не лише не скасовуючи, але, скоріше, навіть підживлюючи одне одного.

З одного боку, ти — православний християнин, який неодноразово чув не лише про заповідь «не убий», а й: «Хай не буде в тебе інших богів, крім Мене», а й: «Любіть один одного», який сповідує услід за Ісусом, що доля однієї душі важливіша за всі царства світу. З іншого боку, саме могутнє царствоутворення, в якому душі людей пропускалися через ідеологічну м’ясорубку для отримання однорідного фаршу з догм і гасел, має таку нездоланну привабливість для людей, що й багатомільйонні вбивства, й незліченні муки їхніх же одноплемінників (інші не дуже й хвилюють) знаходять у них належні пояснення і навіть спричиняють якесь задоволене почуття солідарності з м’ясником.

Зрозуміло, це лише найелементарніший приклад того, що описується терміном «двоємисліє». Справа набагато глибша.

На відміну від нацизму, що є злісним і наїжаченим, але загалом примітивним язичеством, лжерелігія лжеспасіння надягає маску лжебатька. Ця маска іноді навіть намагається надати собі християнського вираження, захисника пригноблених спочатку, національно-імперського в наші дні. Вона не цитує Ніцше, не похваляється по-дитячому жорстокістю і кров’ю, найчастіше вона їх просто не бачить. Якщо вона творить зло, то заради вищого блага. Це надає їй виразу безвинності й таким чином розв’язує руки.

«Людина з думками, що двояться, нетверда у шляхах своїх», — каже апостол Іаков. Він може бути й жахливим, бо несе в собі загрозу для себе й інших. Тому певну заборонну, викривальну думку він повинен ховати, знищуючи як носіїв, так і свідків цієї думки. Наряджаючи їх у страховиська, виставляючи на глузування, відсилаючи в небуття. Йому буває потрібен кривавий маскарад, щоб усе, що він робить під прикриттям «благих» обіцянок, залишалося в темряві.

«Бо кожен, хто робить зло, ненавидить світло».

Соловйовське запитання, звернене до Русі: яким ти хочеш бути Сходом? — сьогодні видається наївним; адже можна вибрати й Ксеркса під виглядом Сина Людського. «Православний сталінізм» — це такий самий щирий, надійний спосіб сповідання Христа, яким невдаваним і ревним було благочестя Ірода, що зібрався поклонитися Дитині у Віфлеємі. Ірод, який вбивав усіх, хто хоч тінню своєю загрожував його владі, був ще й великим будівничим, серед його будівель було зведення грандіозного другого Храму в Єрусалимі, в якому потім молився Ісус. Але немає нічого отрутнішого, ніж поєднання їх в одне, в якесь нерозрізнене ціле, освячення Ірода в Ісусові. Справа не в шануванні влади («Бога бійтеся, царя шануйте», за заповітом Апостола), але в наділенні начальницьких персон небесними, містичними атрибутами.

* Благоговіння, стояння струнко перед написаним або сказаним. (Прим. ред.)