Про 30 гривень, дорожчі за 30 мільйонів

 «День» зібрав кілька історій, де герої — не професійні «великі» волонтери, а звичайні громадяни, чиї цінності змінила війна. Зовні вони ведуть звичний спосіб життя, водять дітей до школи, проводять наукові дослідження, організовують туристичні походи. Та коли зазирнути глибше, їхні життєві акценти змістилися через війну, а будні насичені безліччю подій та вчинків, спрямованих на підтримку армії. Говорити про цих людей важливо, бо їхнє міні-волонтерство — як куліси великої волонтерської роботи, фрагмент життя «народного тилу», коли підтримка армії, попри фінансові труднощі, брак часу чи сімейні клопоти, стає обов’язком і не потребує пояснень — чому я це роблю.

Минулої осені до волонтерки Олени Мібчуані звернулася жінка, котра побажала передати дещо для солдатів. Коли зустрілися, з мамою прийшло двоє її маленьких янголят — саме так, а не інакше волонтерка називає цих чудових хлопчиків, які з того часу підтримують солдатів, як можуть. Того осіннього дня до маминого конвертика з грошима для військових діти додали свій: витрусили все зі своїх кишень, що збирали на якісь іграшки-цукерки чи інші дитячі забаганки, й віддали на передову. «Діти дали свої 30 гривень. Мені здається, що якби мені дали 30 мільйонів, для мене це не були б такі великі гроші. Ось так ростуть у нас справжні чоловіки, які свідомі своєї відповідальності перед країною», — описала у «Фейсбуці» цю історію Олена Мібчуані. «День» нещодавно зустрівся з мамою дітлахів — Вікторією Корнієнко та її «справжніми чоловіками» — 11-річним Ярославом і шестирічним Олексієм, котрий цього року пішов до першого класу.

«ДІТИ ВСЕ РОЗУМІЮТЬ...»

«Я не розумію, чому саме ми, тому що безліч людей навколо заслуговують на те, щоби з ними спілкувалися. Знаю безліч історій, коли діти допомагають армії», — так почалася наша зустріч із Вікторією. Жінка дивувалася, чому хочемо розповісти українцям саме її історію. Все просто: саме з таких людей складається так званий народний тил. Фраза солдатів, що без волонтерів було б сутужно, уже стала дещо банальною, але якби не ось такі родини, котрим небайдуже, не було б кому й дякувати. І відомо, як сприймають дитячі малюнки й листи солдати на лінії фронту, з особливим трепетом та чуйністю. А їх Ярослав та Олексій не раз передавали військовим.

«Олексій якось малював малюнок і заодно розповідав, що то символізує, я ту історію чи оповідку за ним одразу записала. Тоді йому було п’ять років. Він пояснював, що це квіточка хороша, а є квіточка погана, її посадив Путін, а ще тут є українські військові з синьо-жовтим прапорцем, вони боролися-боролися — і так аж до перемоги», — розповідає Вікторія Корнієнко. Згадує, що старший ще й передавав свій каремат для солдатів. Запитуємо Ярослава, як це було, але хлопчик знітився, з усмішкою згадали з братом, як із кишень діставали гроші для волонтерки. І побігли гратися Мама додала, що той каремат купували спеціально для поїздки у літній табір. Ярослав сам запропонував мамі віддати його. Як же було йому заперечити?

«Я особливо дітям не розповідаю про війну, але вони все розуміють. Діти дорослішають набагато швидше, навіть не очікуєш, що у своєму віці вони можуть сказати щось мудре», — каже Вікторія.

ПРО ШТАМПИ

Ще одна «родзинка» цієї родини — їхнє коріння. Мама родом із Костянтинівки Донецької області, а тато — росіянин за національністю. Щоправда, склалось так, що виховує дітей сама. До Києва жінка переїхала 1996 року, закінчила у Горлівці факультет іноземних мов, два роки пропрацювала в рідному місті. «Приїхала сюди, бо не бачила там перспектив. За мого дитинства це було промислове місто, у Костянтинівці було на той час 16 підприємств, хоч за розмірами воно зовсім невелике, сто тисяч населення. А в середині 1990-х можна було знімати там фільм про «армагеддон»: одні руїни, все розібрано, зруйновано», — згадує жінка.

Батьки наразі живуть у Костянтинівці. Війна оминула місто, лише на початку травня минулого року були бої за місцеву телевежу, але потім ополченці відступили. Однак спілкування і взаємини з рідними — болюча тема. Як каже Вікторія, вони під впливом російської пропаганди. Коли у травні минулого року був так званий референдум, донька з батьками посварилась так, що два тижні взагалі не спілкувалися.

«Мабуть, я зрозумію будь-яку людину, якщо вона пояснить свої кроки, чому так думає. Але люди аргументують якимись штампами, які вони десь почули і запам’ятали. На жаль, я нічого не можу довести батькам, переконати, я вже відмовилася від цього, бо мої стосунки з ними того не варті. З друзями я там просто перестала спілкуватися. Кажу їм, що нас розсудить час. Мене теж «вирощували» на тому, що Донбас — це круто, він годує всіх. Коли сюди приїхала, дуже ображалась, чуючи, що Донбас — це провінція, я апелювала тими ж відмазками, що він же нас годує. Оці кліше мені тепер добре зрозумілі», — каже Вікторія.

Попри політичні розбіжності, жінка щодня спілкується з батьками по телефону, щороку їздить у гості до рідних, але тему війни вони оминають. А цього літа свої канікули дітлахи провели у бабусі в Костянтинівці. До речі, серед тих кишенькових грошей, що їх збирають хлопчики, є й частина від донецьких бабусь-дідусів. Жінка дуже переживала, щоб діти не піддалися тамтешньому впливу, адже рідня дивиться лише російські новини й вірить тільки їм. Однак сини виявились «міцними горішками», навпаки — оповідали мамі, що з телеекранів звучить суцільна брехня. Вікторія згадує, як телефонувала синам у дні, коли якраз був обстріл Авдіївки, ясна річ, російське телебачення звинувачувало в цьому українських військових. Однак Ярослав з обуренням і подивом оповідав мамі: якщо подивитись по карті, то наші бійці цього не могли зробити. Чому зіставити прості речі й факти з реальністю діти можуть, а дорослі — ні? На думку Вікторії, змінити думки та мислення жителів сходу в один момент не вийде, вплинути на них може лише позитивна ситуація в країні загалом.

МРІЯ СТАРШОГО — СТАТИ ВІЙСЬКОВИМ

Цілком очевидно, що родина дружня й сильна, готова долати будь-які перешкоди, і чому потрібна підтримка військових, тут навіть не обговорюється. Як каже Вікторія, хочеться просто допомогти у міру своїх сил та можливостей. Передають через волонтерів засоби гігієни, смаколики, на новорічні свята пакували подарункові набори. І тепер мрія старшого сина, здогадайтесь, яка? Стати військовим. Щоправда, у десантники не піде, бо боїться висоти.

«Я не знаю, коли у нього з’явилося це бажання. У нього дідусь по батькові — генерал, до речі, родом із Дружківки. Якщо порівнювати ставлення до солдатів, до армії, то зараз ставлення до них таке, як при совку, я згадую себе дівчиною, яке тоді було захоплення військовими. А потім так сталось, що військових перестали поважати», — додає жінка.

Доки гарна осіння погода, хоче зробити з дітлахами родинну фотосесію. При цьому свою сім’ю вважає «стандартною», але в плані виховання та сімейних цінностей — не погодимось, адже чимало родин тему війни взагалі ігнорують. Єдине, що дивує Вікторію — як відреагують на публікацію її історії там, у Костянтинівці. Але одразу себе виправляє: «Там такого не читають».