Про користь віри
«Ні, ви нам скажіть! Ми хочемо знати правду, правду, нічого, окрім правди!» – тільки й чути зо всіх боків. Дорогу не перейдеш, щоб у правду не вляпатися, не відмитися потім.
Ви пам'ятаєте того правдолюба з сіпаючим оком? Він так гарячкував, що градусники зашкалювали. «Гвалт, грабують! – верещав він. – Куди подівались мої трудові заощадження?!» – Він ходив, бився головою об стіни. – «Віддайте мої кревні!»
«Киш геть, жебраче!» – ввічливо відповідали йому.
«Ні, ви скажіть, я маю право на правду!» – і він знову ходив та псував головою імпортні інтер'єри. – «Я все життя – як тато Карло! Хоча б – де пенсія?!»
Він так їм набрид, що у них терпець похитнувся. Вони зламалися. Вони ж теж люди.
«Та на, на, щоб ти подавився! – шпурнули вони йому чудову листівку з краєвидом на Атлантику. – Валідол з собою?»
«Це що? – аж перехопило подих у нього. – Невже на мої?..»
Вони ж його попереджали. Валідол не допоміг, «швидка» спізнилася. Вшанували хвилиною мовчання. Зімкнули ряди...
І як наслідок – смертність значно перевищує народжуваність.
Слухайте, люди-громадяни! Ділюся з вами «ноу-хау». Уявіть собі таку, як тепер кажуть, віртуальну дійсність. Бігаю я радісний по місту, листівкою тою атлантичною розмахую, до всіх чіпляюся-похваляюся: бачили, мовляв, яку віллу відгрюкав собі пан-міністр Кошкодранченко на мої, щоб ви знали, з родиною «кревні», еге! Та ви на пляж той дивіться, на блакить з малахітом – шикарно, га? Канари – тьху, тьху. Тьху, щоб не зурочити!
Ха! А сусід Петро у відповідь – листівочку, а на ній, ой-ой-ой, океанічна яхта пана Поцюпенка, непримітного такого «піскаря» держапарату. На його, Петра, з дружиною, тещею-тестем та всім під'їздом, еге...
Ба! А у жителів сусідньої вулиці – козир: комбінат «Фігвамсталь» пана за прізвиськом Сірий (прізвище невідомо).
І це ж тільки початок! Такий гамір стоїть – як раніше на свята. У кожного є чим похвалитися. Всілякі там «мерси-черокі» – це так, тьху, не рахується, навіть не натякайте, а візьміть ганчірочку й прямо на ходу стекла – фари протерли – і панам приємно, і «тачка» ж начебто як і ваша також, ні? Та й на пики їх подивитися!..
Така ось «тусовочка» для зняття стресів. Тонус підвищиться – не перестрибнути через нього. Відчуйте різницю! Це ж все таки, згодьтеся, краще, ніж від дійсності інфарктом рятуватися. Воно ж нібички, виходить, і правда, і в той же час... Тому що правда – вона ж як наркотик. У малих дозах лікує, у великих – убиває. Ми ж за останні роки зовсім наркоманами стали – дози ж бо конячі. Один-єдиний порятунок від наркологічної залежності від правди – це брехня. Якщо не лицемірство, то хоча б лицедійство. Чому, ви гадаєте, великі артисти так добре зберігаються – тому що лицедіють, еге.
І «верхи», до речі, це розуміють. Вони не брешуть, ні – вони нас лікують. Але ми, «низи», вірити останніми роками відучилися. Ось вони брехати — ні. Хоча, звісно, майстерність їхня притупилася, факт. От раніше, пригадується, вони брехали — так ми ж як вірили! Навіть у долоні плескали, «хай живе» кричали. А тепер? Вони і так витончуються, і сяк, вони, можна сказати, всю душу в брехню вкладуть. Станіславський — і той би повірив. А ми — ні. Свистимо, ногами тупаємо, гулюкаємо: «Не віримо!»
Мексиканським серіалам віримо, а своїм рідним пройдисвітам – ні. Національно-історичні традиції підриваємо. Не хочемо лікуватися – та й все тут.
Ні, народе, ти не правий, без віри жити не можна. Без віри і надія не та, і любов, та й народжуваність, до речі, також...
