Про медійні «реформи»

Однією з сумних особливостей українського буття є гонитва за світовою модою в політиці, економіці й інформаційній сфері за ігнорування вітчизняної реальності, яка далеко не все з імпортних новацій здатна «переварити», особливо в тому надшвидкісному режимі, який так надихає «реформаторів».

Так, багато хорошого є в США, Західній Європі, Японії й Австралії, але механічно все перенести в Україну неможливо, хіба що насилуючи природу, зокрема соціальну. Деякі наші «просунуті» інтелектуали, особливо з числа «грантоїдів», жадають негайно все переробити, щоб було «як у людей», як в Брюсселі, Лондоні, Нью-Йорку. Бажання природне й зрозуміле, але, на жаль, воно базується на забутті особливостей нашого історичного шляху, геополітичної ситуації нинішньої України і життєвої ситуації мільйонів простих українців.

У нас, наприклад, багато говорять про Болонський процес у сфері освіти, обговорюють усі тонкощі перебудови українських вишів, геть не беручи до уваги ганебну убогість суб’єкта цього процесу в Україні — викладача. Але чи можна здійснити докорінні, фундаментальні реформи руками жебраків? Чи не тому деякі київські університетські дотепники називають Болонський процес «Оболонським процесом», оскільки всі пропоновані прекрасні речі далекі від нас, як італійська Болонья від київського району Оболонь.

Уже декілька років окремі нардепи пропагують ідею фікс про «роздержавлення» державних ЗМІ. Ідея непогана, але абсолютно невчасна. Нехай би парламентські засідателі й завсідники ток-шоу трішки помоніторили інформаційний простір Криму, Донбасу, Одеси та багатьох інших наших регіонів. Там є чимало приватних газет, телекомпаній і радіостанцій, які чомусь майже всі дуже (як би це м’якше сказати?) стримано ставляться до України. І державні ЗМІ (їх дуже мало) хоч інколи допомагають людині, що живе на південному сході, визначитися, в якій країні вона насправді живе. Якщо зникнуть ще й ці державні медіаструктури, то інформаційні гетто на окремих українських територіях остаточно оформляться, що спричинить сповна прогнозований політичний результат. Приватні ж ЗМІ сьогодні на великій частині території країни не можуть ще бути за духом українськими, оскільки потрібно спочатку пробудити інтерес до українського інформаційного продукту, виховати його споживача. Не кажучи вже про місцеві реалії, коли для фінансування будь-яких українських проектів спонсор мусить мати неабияку громадянську мужність. Один мій приятель, що намагається видавати в Криму україномовну газету, розповідав, як він спілкувався з бізнесменами, які йому сказали: «Ми могли б вам дати грошей на газету, але ми боїмося...». Страх був і раніше, але сьогодні він у багато разів посилився. І в цьому не останню роль грає той процес, який нині відбувається в Печерському суді Києва і наочно демонструє, що на правосуддя ніхто розраховувати не може. Тому приберіть в Криму державні ЗМІ, і там залишаться тільки антидержавні в трьох іпостасях: ліберально-антиукраїнські, жорстко-антиукраїнські і патологічно-антиукраїнські.

Нещодавно громадська організація Інститут Медіа Права взялася за аналіз і перебудову відомчих видань Міністерства оборони. Таких налічують шість: три газети («Народна армія», «Крила України», «Флот України») і три журнали («Військо України», «Атлантична панорама» та «Наука й оборона»). А редакція «Флоту України», головним чином завдяки власним зусиллям, видає ще й журнал «Морська держава».

Що ж обурило представників Інституту? Виявляється, Міністерство оборони витрачає на свої відомчі видання більше, ніж Міністерство культури і туризму. А чому воно має витрачати менше? Там, де йдеться про безпеку й обороноздатність країни, критерій може бути лише один: чи досить цих засобів для забезпечення (прямого або непрямого) цієї самої безпеки й обороноздатності. Між іншим, «медіаправники» самі визнали, що, наприклад, газета «Флот України» 2009 року була профінансована менш ніж на 20% від коштів, передбачених бюджетом міністерства, а 2010 року — лише на 60%, а журнал «Морська держава» — на 20% і 30% відповідно.

Набагато логічніше було б порівнювати наше фінансування військової преси з фінансуванням у наших сусідів. Наприклад, окрім вітчизняної газети «Флот України» в українському місті Севастополі міністерство оборони РФ видає військову газету — орган Чорноморського флоту — «Флаг Родины». А окрім телерадіокомпанії ВМС України «Бриз» на територію нашої країни веде мовлення військово-пропагандистський телеканал МО РФ «Звезда». Чом би Інституту Медіа Права не провести порівняльний аналіз фінансування? Запевняю вас, картина вийшла б дуже яскравою, барвистою і вражаючою.

В Інституті порадили Міністерству оборони «зменшити кількість своїх друкованих видань, а саме якомога ефективніше об’єднати наявні газети і журнали в два видання: одну газету і один журнал». Але це те ж саме, що об’єднати Міністерство оборони з Міністерством охорони здоров’я і Міністерством культури або морську авіацію з гірською артилерією, адже теж економія. Такого не роблять в інших державах. Наприклад, у Російській Федерації є окремі видання для авіації, флоту й сухопутних сил. У Польщі є окремий військово-морський журнал Bandera (у цьому разі це перекладають з польської як «прапор, стяг»).

Звичайно добре, що громадськість так грунтовно ревізує діяльність міністерств і відомств. Але, друзі, є відомства дуже специфічні — Міністерство оборони, СБУ, Служба зовнішньої розвідки, МЗС, які вкрай небезпечно перетворювати на «прохідні двори». Адже вже були випадки, коли в складі громадських рад при деяких міністерствах раптом виявляли представників тоталітарних сект з явно зарубіжним фінансуванням.

Демократія — річ прекрасна, але не безмежна, а в рамках здорового глузду, інакше вийде те, що в Росії називають «демшиза», тобто «демократична шизофренія». Ще грецькі філософи розповідали, що будь-яка корисна річ через порушення міри перетворюється на протилежне: воля — у сваволю, свобода — в анархію і хаос, ощадливість — у жадібність, обережність — у боягузтво, сміливість — у безвідповідальність і авантюризм.

Пригадаємо, як після лютого 1917-го більшовики пропагували повну й необмежену свободу, зокрема в російській армії, що вилилося у виборність командирів, контроль солдатських комітетів над командуванням, у скасування смертної кари на фронті. Це закінчилося розвалом армії, відкриттям фронту військам кайзера Вільгельма і укладенням «похабного» (за висловом Леніна) Брестського миру. Але коли більшовики виявилися поза конкуренцією, вони ввели в армії жорстку ієрархію, примусову мобілізацію, розстріли дезертирів — і виграли громадянську війну.

Сьогодні в Україні, як шагренева шкіра, скорочується простір свободи слова (особливо в регіонах). Частими є випадки перешкоджання професійній діяльності журналістів, нерідко журналістська братія стає жертвою фізичного насильства. Ось де непочатий край роботи для громадських організацій, що ведуть медіапроблематику!

P.S. У ФРН на роздержавлення багатьох телеканалів пішли лише після краху НДР, прекрасно розуміючи, в чиї руки можуть перейти ці канали, хто їх придбає. А Британія все XX сторіччя пройшла з державною корпорацією Бі-Бі-Сі.

КОМЕНТАР

Ольга СУШКО, юрист, Інститут медіаправа:

— Інститут медіаправа проводив громадську експертизу діяльності Міністерства оборони щодо видання ним друкованих ЗМІ та поширення телерадіопрограм. Це комплексне дослідження, і зараз ми перебуваємо на етапі обговорення експертних висновків з Міністерством оборони. Ми досліджували міністерські видання, які фінансуються з державного бюджету, і порадили скоротити кількість видань до однієї газети та одного журналу. Фактично це зумовлено тим, що на всі шість видань з державного бюджету витрачається багато коштів (понад 11 млн. гривень у 2011 році), а у виданнях часто розміщуються схожі за змістом статті. Тому нам здається, що така витрата грошей є недоцільною. Ми підтримуємо розвиток незалежних медіа з будь-якої тематики, у тому числі й із питань, що стосуються життя військових. Але якщо цим займається держава, вона повинна зважати, щоб витрати на медіа не були надмірними. Особливо якщо можна оптимізувати роботу завдяки уникненню повторень. Натомість ми рекомендували Міністерству оборони розширити мовлення в Інтернеті. Ми підтримуємо ідею поширення інформації на якомога більшу аудиторію, але так, щоб вартість цієї ідеї відповідала її реальній якості.