Про «місця несвободи»

Доки Брейвік у норвезькій в’язниці скаржиться на холодну каву, українських в’язнів часто утримують в умовах, що не відповідають навіть мінімальним стандартам та уявленням про людські умови існування. В Україні не лише в’язні, а й будь-яка особа, воля якої з тих чи інших причин опиняється не в її власних, а в руках держави, не може почуватися безпечно. Що відбувається за зачиненими дверима ізоляторів тимчасового утримування, пунктів тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, СІЗО, приймальників-розподільників для дітей, центрів медико-соціальної реабілітації дітей, відділів органів внутрішніх справ, спецавтомобілів і спецвагонів, психіатричних закладів, будинків-інтернатів для громадян похилого віку та інвалідів?

В Україні — близько шести тисяч місць несвободи, що перебувають у підпорядкуванні 10 міністерств і відомств. Про потребу моніторити ці місця на предмет дотримання в них прав людини йшлося вже давно. Як мінімум від 2006 року, коли Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції ООН проти катувань та жорстокого поводження щодо людей, котрі перебувають у місцях несвободи. Одне із зобов’язань, які взяла на себе держава, полягало в створенні національного превентивного механізму (НПМ) — незалежного державного органу, який здійснює моніторинг місць несвободи для попередження жорстокого поводження з людьми. НПМ в Україні було створено лише минулого року, за так званою моделлю «Омбудсман» (яку впроваджено також у Данії, Словенії, Молдові та Франції) після внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (Стаття 19-1). Відтак доступ до місць несвободи — традиційно дуже закритих — вперше отримали правозахисники та громадські активісти, яких залучає Омбудсман, та які мають право без попередження відвідувати будь-які місця несвободи та спілкуватися з людьми, що утримуються там без присутності свідків. Звучить революційно, та чи мають такі візити ефект?

Якими є підсумки першого року роботи НПМ, та як реагують місця несвободи на непроханих гостей-моніторів — ми поговорили напередодні презентації першого річного звіту «Моніторинг місць несвободи в Україні: стан реалізації національного превентивного механізму» з Денисом КОБЗІНИМ, директором Харківського інституту соціальних досліджень, який бере активну участь у діяльності НПМ.

— Якими є загальні підсумки першого року роботи НМП: скільки всього місць було відвідано, в скількох областях, скільки представників громадських організацій залучено до цього процесу?

— Від початку роботи — а це жовтень 2012 року, НПМ побував з візитами практично в усіх регіонах. Ідеться про візити до більш ніж 300 установ. Такі візити відбуваються щотижня. У цій схемі працює близько 50 представників громадських організацій та громадських активістів, а також близько 30 осіб від Уповноваженого. Передбачено, що моніторингом має бути охоплено всі види місць несвободи в усіх відомствах та в усіх регіонах. Але в країні їх дуже багато — близько шести тисяч, тому ми шукаємо ресурси для розширення схеми.

— Якими критеріями ви керуєтеся, обираючи місця для відвідування?

— Різними. Зокрема, ми оцінюємо ризики для тих людей, які там перебувають. Наприклад, є заклади, на які часто скаржаться, та про які є інформація, що там порушуються права людини. Їм ми надаємо перевагу. Але є й такі, про які інформації мало, але люди, які там перебувають, знаходяться в повній ізоляції. Їхнє становище оцінюється як ризиковане, і для нас це також критерій. Цього року був певний крен у бік закладів пенітенціарних органів та МВС, але останнім часом багато візитів здійснено також до закладів соціальної сфери, де є цілий пласт проблем.

— Наскільки загалом масштабними є порушення прав людини в місцях несвободи в Україні?

— Масштаби дуже великі. Двома словами всього не переповіси, тому я всім рекомендую прочитати звіт, який найближчим часом стане доступний на сайті Уповноваженого, а також на сайтах правозахисних організацій та сторінці http://npm.org.ua. Те, які саме права порушують, великою мірою залежить від специфіки місця несвободи. Загалом же, всюди дуже плачевна ситуація із медициною. Ні в міліції, ні у в’язниці, ні в психоневрологічному інтернаті, ні в школі соцреабілітації медичні послуги люди в повному обсязі своєчасно отримати не можуть. А це дуже важлива частина мінімального стандарту, котра забезпечує зокрема право на життя. У багатьох закладах немає мінімального набору для проживання людини, не дотримано метраж, не створені необхідні умови щодо доступу до води, освітлення. В усіх цих місцях для людей суттєво обмежено зв’язок із зовнішнім світом. Тому якщо вони стануть жертвами жорстокого поводження з боку персоналу, вони не можуть на це поскаржитися.

— Одна з тем, яка постійно потрапляє в ЗМІ — це катування та жорстоке поводження. Наприклад, в СІЗО. Чи дають змогу інструменти НПМ це дослідити? Якщо так, то яким чином?

— Завдяки внесеним до закону змінам, монітор має доступ до будь-якого приміщення, яке він обере для моніторингу, та спілкування з будь-якою людиною, що перебуває в будь-якій камері. Були, звісно, проблеми. Деякі камери, скажімо так, відкривалися складніше через небажання керівництва, але рано чи пізно відкривалися всі. Такі випадки (катування та жорстокого поводження. — Ред.) було виявлено і в міліції, і в Державному департаменті з питань виконання покарань, і в закладах Міносвіти були діти, які розповідали, що з ними жорстоко поводилися в МВС...

— Наскільки ця система, яка ще з радянських часів була дуже закритою, виявилася готовою до того, що її моніторять і вказують їй на те, що вона має змінюватися? Адже там сформувався специфічний світогляд, якому суперечить ідея відкритості, контрольованості, підзвітності громадськості...

— Це правда. Система до цього не готова. Але НПМ працює під «парасолькою» Омбудсмана, тому тамтешнім працівникам доводиться боротися зі своєю спантеличеністю. Вони дійсно не звикли до контролю з боку громадськості, вони звикли працювати в «темряві». А з прокуратурою — і це не секрет — часто вдається «знаходити спільну мову», і часто прокуратура може «не помітити» чогось... Так, для них це шок — що ми можемо зайти до будь-якої камери, закрити її із середини, і вони не знають, про що ми там говоримо. Ми маємо право конфіденційно спілкуватися з людьми, які утримуються в місцях несвободи, і ми цим правом постійно користуємося. Плюс шоком стають самі звіти. Тому що коли порушення виявляються та фіксуються в звітах, вони не можуть на це не реагувати, так само як прокуратура, яка отримує копію цього звіту, не може не реагувати. Існує також форма спеціального розслідування Омбудсмана, на яке вони також мають адекватно відповісти. Словом, усе це змусило їх заворушитися.

— Але наскільки ці звіти дозволяють усувати виявлені порушення та реально впливати на ситуацію?

— Від початку ми не сподівалися на швидкі результати. Заскорузлу ще радянську систему миттєво не зміниш. У тих місцях, де ми вже побували, робота почалася. Ми бачимо також, що заворушилася вся система. Генеральна прокуратура збирає прокурорів на колегії, розповідає їм про те, що особливу увагу треба приділити місцям несвободи. Результати НПМ розглядаються. Найшвидша реакція була в Міносвіти. Наскільки я знаю, після звіту щодо шкіл соцреабілітації, де виявлено цілу низку порушень, було прийнято рішення про закриття чотирьох таких закладів. По-перше, тамтешні умови не відповідали мінімальним стандартам, а по-друге, більшість дітей, які там перебували, взагалі не повинні були там опинитися, бо не вчиняли жодних злочинів. Отже, реакція є. І основна наша мета — не покарати винних, а зробити так, щоб люди, які утримуються в місцях несвободи, утримувалися в більш людських умовах.

— Ініціатива щодо створення НМП була від президента, її було озвучено Андрієм Портновим. Можна закинути, що це така собі декорація для Європи (з боку якої реакція була дуже позитивною), яка системно стан справ насправді змінити не може. Що б ви на це сказали?

— Насправді ініціатива відходила від громадських організацій, які порушували цю тему системно з 2006 року. НПМ Україна мала створити ще тоді, оскільки взяла на себе жорсткі зобов’язання згідно з Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань та жорстокого поводження щодо людей, котрі перебувають у місцях несвободи. Але в нашому правовому полі цей механізм міг ефективно запрацювати тільки при Уповноваженому, а попередня Омбудсман відверто говорила, що не хоче, щоб у її відомстві було створено превентивний механізм.

— Зараз в Україні з’являються ініціативи правозахисного середовища, які пропонують долучатися до моніторингу (міліції, мирних зібрань, місць несвободи) ширшому колу громадян, не лише самим правозахисникам. Наскільки суспільство готове використовувати цей механізм?

— Можу сказати, що, попри непопулярність волонтерства в країні загалом, взяти участь в діяльності НПМ охочих вдосталь. Щоправда, умови участі, хоча й доволі прості, але не всі люди їм відповідають. Треба бути старшим за 18 років, не мати відкритих непогашених судимостей або відкритих кримінальних справ, розуміти і розділяти ту схему моніторингу, яка передбачена. Існує спеціальна система відбору моніторів. Найближчим часом планується проведення ще кількох семінарів. Стежте за інформацією на сайті НПМ.