Про Милосердя

Ми завжди кажемо, що в «Дня» — особливий читач. Днями редакція отримала чергове підтвердження цього. Такі листи, як цей, від пані Мирослави Бурлєєвої з Вінниці, роблять журналістику осмисленою і надають сенс інсування газетам.

Доброго дня, дорога Ларисо Олексіївно!

Я пишу Вам не вперше. Вибачте, що уникаю офіційного «Вельмишановна пані», а вживаю щире й тепле, родинне слово «дорога». Хочу розпочати лист з подяки. 

«День» ДОПОМАГАЄ  МЕНІ НЕ ВТРАЧАТИ ВІРУ В ЛЮДИНУ

Упродовж тривалого часу, а точніше з 1996 року, всеукраїнська газета «День» є для мене незмінним зразком інтелектуального, патріотичного інформаційного джерела. Це Ваша заслуга. Ваша титанічна праця мене завжди вражала своєю різнобічністю, талантом, журналістською майстерністю, сміливістю та архіважливістю. Я дякую за чуйність, небайдужість, притаманні вашому стилю роботи.  

Я щаслива, що свого часу мала нагоду відвідати з колегами та учнями фотовиставку «Дня» в моїй Вінниці, і дуже засмутилась, що не змогла вдруге побувати на виставці в квітні цього року. Мені надовго запам’яталося спілкування з працівниками газети в нашій обласній бібліотеці восени 2010 року. Про цю зустріч нагадує подарований Вами двотомник статей «Дня», цілющий «Екстрат 150». Мені поталанило бути присутньою на громадських слуханнях, присвячених Норильському повстанню, проведених із вашої ініціативи в Києві. Саме там я познайомилась з унікальною людиною — Євгеном Грицяком. Його книга «Короткий запис спогадів» викликала велику зацікавленість моїх старшокласників. Я Вам вдячна за надісланий безцінний подарунок — збірку віршів моєї улюбленої поетеси Ліни Костенко «Річка Геракліта». Я «заразила» газетою «День» моїх учнів. Вони надсилали вам зібрані спогади свідків Голодомору, брали участь у конкурсі ім. Джеймса Мейса. Варто було бачити, як уся школа збігалась прочитати Вашу Подяку, яку ми отримали за конкурсну роботу. Не можу забути, як учень Володя Семенюк приніс у клас, танцюючи від радості, п’ятничний «День» з повідомленням про наш вечір, присвячений дню народження Ліни Костенко.

Усе це свідчить про те, що ваше видання і Ви, як душа газети, для мене є дуже дорогими й близькими по духу, по людяності, і це мене надзвичайно тішить, допомагає повноцінно жити! 

Сьогодні я ще з більшим нетерпінням чекаю кожного наступного номера «Дня». Я вже кілька років не працюю, залишилась без улюбленої вчительської роботи, це моя особиста трагедія. Розсіяний склероз, багаторічна інвалідність наклали на мене безліч обмежень. Колись мені здавалось, що велику битву за життя я вела в молодості. Нічого подібного, саме тепер, коли я старію, хворію, і моя праця вже нікому не потрібна, битва за виживання кипить з усією силою. І в цій битві відчутним допінгом є Ваша газета «День», вона допомагає  мені не втрачати віру в людину, не дає відчувати себе у вакуумі і ніколи не приведе до найбільшої, як для мне, трагедії — охолодження жаги до пізнання.

«О МИЛОСЕРДИИ» ДАНИЛА ГРАНІНА В «ЛИТЕРАТУРНОЙ ГАЗЕТЕ» ЗА 1987 РІК

Тема, яку я намагатимусь зачепити в моєму листі, стосується моральних цінностей, людських взаємовідносин...

Що підштовхнуло мене до написання цього листа?

Залишившись без роботи, я задумала звільнити свою маленьку кімнату від уже непотрібних, на жаль, підручників з історії, методичок, мап, навчальних тестів, вирішила провести тотальну паперову ревізію.

Переглядаючи свої та покійного чоловіка архіви, пожовклі від часу газетні статті, я натрапила на номер «Литературной газеты» за 18 березня 1987 року. Коли розгорнула її, відразу ж впала у вічі стаття, виокремлена рукою мого чоловіка, під заголовком «О Милосердии», опублікована разом із фото автора, патріарха російської літератури, письменника Даніїла Граніна. Враз пронизала думка — він улітку минулого року пішов із життя, в «Дні» про це було повідомлення. 30-річний ювілей написаного «Милосердия» збігся зі смертю автора, мабуть, не випадково. Я перечитала текст не відриваючись, на одному диханні, в голові зароїлось безліч думок, питань. Зайшовши в інтернет, я дізналась, що після публікації  автор отримав сотні листів. Сьогодні важко уявити ті враження, які стаття справила на читача далекого від нас 1987 року, але я впевнена, багато з них не відмовився б переглянути її вдруге. Письменник пише про людське життя, про те, що стосується кожного з нас...

Мені вже за 60, з них понад 30 років я хворію, я інвалід з багаторічним «стажем». Можливо, саме тому, що належу до категорії людей, які завжди потребували співчуття і знали ціну людяності, в мене виникло бажання написати Вам цього листа. Він дещо дивний за формою — запізнілий лист — відгук на глибоко філософські роздуми Даніїла Олександровича про вічний людський скарб — милосердя.

КОЖНА ЛЮДИНА — ЛИШЕ ПІДСУМОК ТОГО, ЩО ВОНА ЗРОБИЛА ЗА СВОЄ ЖИТТЯ

Про що ж пише Гранін? Дозволю собі передати коротко зміст статті.

«Наші безкінечні розмови про моральність часто носять занадто загальний характер. А мораль складається з конкретних речей — із визначених почуттів, понять. Одне з таких почуттів — милосердя. Термін для багатьох старомодний, відкинутий геть нашим часом. Це те, що властиве далекому минулому «сестра милосердя», «брат милосердя». Навіть в словниках ці слова зазначені як застарілі поняття. Слова старіють не випадково. Вилучити милосердя — означає позбавити людину одного з найважливіших проявів моральності. Тема милосердя вічна, вона потрібна для олюднення нашого буття. Ми маємо повертатись до неї знову і знову, щоб розтривожити совість, щоб лікувати глухоту душі, щоб людина перестала відпущене їй життя спалювати, нічого не віддаючи у відповідь і нічим не жертвуючи. Людина народжується з готовністю відгукуватися на чужий біль, ця властивість є вродженою, яка дана нам разом з інстинктами, з душею. І якщо це почуття не використовується, воно слабне і атрофується».

Важко не погодитись з Даніїлом Олександровичем... Кожна людина — це лише підсумок того, що вона зробила за своє життя. Згадуючи тих, кого вже немає з нами, ми говоримо перш за все про те, чи були вони добрими, чи ні, чи багато було любові в них. В стрімкому русі годинникових стрілок зникає все, але добро, милосердя, любов — нетлінні, вони вічні. Вони всесильні. Моя бабуся Антоніна колись казала: «Жорстоку Людину — «бридке каченя» милосердя перетворює на «Лебедя».

Мені запам’ятались глибокі слова Даніїла Олександровича, сказані в одному з його інтерв’ю. «Я вот пришел к выводу, что человеческая жизнь не имеет никакого смысла. Смерть все обессмысливает. На эту тему люди рассуждают тысячелетия. Но милосердие в какой-то мере осмысливает жизнь.  Позволяет почувствовать, что ты нужен, можешь кому-то облегчить существование, страдания. Это немало!»

Заберіть милосердя, знищіть  любов — і наша земля перетвориться на пустку, на могилу.

МИЛОСЕРДНУ ЛЮДИНУ ВИХОВУЄ СІМ’Я, ШКОЛА, СУСПІЛЬСТВО...

Милосердну Людину виховує сім’я, школа, суспільство, враховуючи глобальні процеси сучасності, до її формування, мабуть, причетний увесь світ і той час, у якому вона живе. Після 45 років вчительської роботи я дедалі частіше запитую себе: «Якими людьми стали мої колишні учні, не за професією чи за статками, а за моральними якостями?» Буду відвертою. Найрідніші для мене діти — це мій перший випуск 1980 року Ведмеже-Вушківської сільської школи, в якій я пропрацювала 10 років. Дітям уже за п’ятдесят, у них дорослі діти, онуки, майже всі вони розлетілись з рідного гнізда, покинули село, але ми все ще тримаємо в полі зору одне одного. Згадуємо в дні народження, шлемо щирі вітання до свят, допомагаємо в скрутні хвилини, збираємось пом’янути тих, кого вже немає з нами. Пішли з життя Кармаліта Люба, Кубієв Олексій, Брацлавець Світлана, Голубенко Людмила. В січні цього року всім класом проводжали в останню путь улюбленицю школи Аннушку Енгельгард.

Ми відчуваємо, як швидко плине час, і кожна нова зустріч є ще потрібнішою, важливішою від попередніх. Мені запам’яталась одна з останніх, яка відбулась  узимку 2015 року на квартирі в учениці Валентини Берчак. Я не зразу погодилась взяти в ній участь. Мені вже важко  пересуватись. Розсіяний склероз — тиран мій, диктує свої правила життя. Але моїм дітям не так легко відмовити. Вони приїхали на своєму транспорті до мого, добре знайомого їм будинку, обережно спустили мене по східцях з третього поверху, майже занесли в машину і привезли в протилежний кінець міста... Тем для спілкування було безліч: про батьків, про родини, про внуків, роботу, про проблеми виховання дітей,  про однокласників, які не змогли прийти, про резонансну в ЗМІ історію дочки однієї з моїх найкращих учениць Ольги Заверухи — Віту. А спогадам про веселі шкільні роки не було кінця-краю... Повертаючись пізно додому розчуленою і розтривоженою увагою дітей, я згадала слова Генрі Бічера «Не зберігайте алібастрові амфори вашої любові і ніжності закритими доти, поки  ваші друзі і близькі не помруть. Наповніть своїм теплом та увагою їхнє життя, поки вони ще живі. Говоріть дорогим для вас людям втішні слова, поки їхні вуха можуть почути їх та поки серця  можуть хвилюватися від ваших промов».

...Я впевнена, що школа дала нам усім немало уроків людяності та милосердя. Чомусь спали на думку слова з інтерв’ю українського поета Тараса Прохаська.

« — Чого бракує нашій школі? — Того, що й нам усім — любові до інших, любові до того, що ти комусь робиш. Школа — це не виконання програми, й навіть не передавання знань. Школа — це співжиття з дітьми, є речі, які значно важливіші від знань». Я давно дійшла висновку — в нашому житті вирішальним є не стільки знання, скільки ставлення до інших — мораль, а її основи закладаються в дитинстві, в школі.

ТЕМУ УРОКУ ДІТИ НАЗВАЛИ САМІ...

Останніх  30 років моєї педагогічної діяльності пов’язані з Вечірньою школою  № 24 Вінниці. Моїми учнями була працююча молодь. Це той вік, коли виникає багато питань про відносини в сім’ї, в колективі, суспільстві. Не обходилось без розмов, бесід, уроків про моральні  цінності. Добре запам’ятався мені урок, запропонований самими учнями, присвячений милосердю. Ми саме тоді завершили вивчення Другої світової війни. Тему уроку діти назвали самі «Милосердя в нелюдяний час, милосердний вчинок, який вразив мене». Минуло багато років, але в моїй пам’яті залишились найяскравіші виступи учнів.

Це розповіді про німецького хірурга Рудольфа Рошера, який 1943 року в селі Запрудки Іванківського району на Київщині, наражаючи себе на небезпеку, прооперував у ворожому госпіталі  та виходив пораненого сільського хлопчика, 11-річного Андрійка Коваленка, про Роменську Мадонну Олександру Аврамівну Деревську, людину великого серця, яка виховала 48 дітей різних національностей.

Надзвичайно глибоко зачепив мене і весь клас милосердний вчинок простої жінки, про який написала Світлана Алексієвич у своїй  книзі «У войны не женское лицо». Ця розповідь, не залишила байдужим жодного учня: 

«Ніколи не пізнаєш свого серця. Взимку вели повз нашу частину полонених німецьких солдатів. Йшли вони замерзлі з рваними ковдрами на голові,  в пропалених шинелях. А мороз такий, що пташки на льоту падали, замерзали. В цій колоні йшов молодий солдат, хлопчина. В нього на обличчі замерзли сльози. А я везла на тачці хліб у їдальню. Він очей не міг відвести від цієї тачки. Мене не бачив, тільки тачку. Я беру і відламую від буханки і даю йому. Він бере. Бере і не вірить. Не вірить. Я була щаслива. Я була щаслива, що не можу ненавидіти. Я сама собі тоді здивувалась».    

Мабуть, це саме той випадок, коли Милосердя дає силу зустрітися із труднощами іншого і зробити речі неможливі можливими.

Один із учнів поділився враженням про відвідини музею Сергія Параджанова  в Єревані. Текст виступу зовсім випадково зберігся в моєму архіві.

«Лише один експонат музею Параджанова  може розповісти про цю людину, про людське в ній, про її милосердя більше, ніж уся його творчість. Це портрет молодого німця у фашистській формі, розміщений в одному з останніх залів музею. Історія його появи в домі Параджанова може сказати про Сергія Йосиповича  більше, ніж уся історія його життя. Під час перебудови він побував у багатьох європейських країнах, відвідав і Німеччину. Тут кінорежисер за своєю давньою традицією заглянув на ринок. Він шукав різні побутові речі для майбутніх творчих композицій і мимоволі звернув увагу на стареньку німкеню. Вона хотіла комусь вручити портрет свого сина, солдата  у фашистській формі. Жінка пожалілась Параджанову, що зовсім самотня, життя її йде до завершення, найсвятіше, що вона має — це портрет сина, який загинув на війні, а вона не може померти, поки не вручить портрет у добрі руки. Вона хотіла б, щоб образ сина не згинув, як згинуло його життя. Якась вища сила підказала нещасній жінці, що цей іноземець збереже її святиню. Тепер цей портрет зберігає музей, як свідчення  любові й милосердя великого митця, свідчення гуманістичної місії людини  в цьому жорстокому і водночас прекрасному світі.  Вище закону може бути любов, вище справедливості — прощення, вище права — милість, милосердя».

МОЇ УЧНІ ТРИМАЮТЬ МЕНЕ НА ПЛАВУ

Коли я думаю про своїх учнів, на душі стає тепло та затишно. Я завжди рада кожному їхньому дзвінку, я зберігаю всі їхні листи та вітальні листівки, пам’ятаю  кожну зустріч і дедалі більше переконуюсь: мої діти особливі, світлі, щирі, чуйні.  Я їх люблю й вони мене не забувають. Кілька років тому Каплична Людмила і Заверуха Оля посадили в саду яблуньки на згадку про себе. Цієї осені син та онук зібрали з них перший урожай. Не можу забути, як Валюша Берчак, дізнавшись, що мені важко ходити і я змушена залишатись постійно в квартирі, запропонувала мені пожити влітку в батьківській хаті в її рідному селі Медвежому Вушці... Звичайно, я не посміла скористатись цим щирим запрошенням. Але сам факт прояву такого милосердного ставлення до мене, простої вчительки, ой як дорого коштує, він безцінний.

Кажуть, страшно пережити свій час. Мої учні тримають мене на плаву, і я не можу сказати: «Моя епоха пішла в минуле, а я ще жива» Мої діти повертають мене в молодість, у нас є багато спільного й у спілкуванні з ними я не відчуваю себе непотрібною. Я намагаюсь підлаштовуватись до стрімкого сьогодення і «День», як вірний друг, мені теж допомагає в цьому.

Даніїл ГРАНІН: Наші безкінечні розмови про моральність часто мають занадто загальний характер. А мораль складається з конкретних речей — із визначених почуттів, понять. Одне з таких почуттів — милосердя. Термін для багатьох старомодний, відкинутий геть нашим часом. Це те, що властиве далекому минулому «сестра милосердя», «брат милосердя». Навіть у словниках ці слова зазначені як застарілі поняття. Слова старіють не випадково. Вилучити милосердя — означає позбавити людину одного з найважливіших проявів моральності. Тема милосердя вічна, вона потрібна для олюднення нашого буття. Ми маємо повертатися до неї знову і знову, щоб розтривожити совість, щоб лікувати глухоту душі, щоб людина перестала відпущене їй життя спалювати, нічого не віддаючи у відповідь і нічим не жертвуючи. Людина народжується з готовністю відгукуватися на чужий біль, ця властивість є вродженою, яка дана нам разом з інстинктами, з душею. І якщо це почуття не використовується, воно слабне й атрофується

Повертаючись до статті Д.Граніна, я хочу згадати про її початок, про те, що підштовхнуло  письменника  написати «О милосердии». В Даниїла після невдалого падіння на одній із центральних вулиць міста було ушкоджене обличчя, рука,  він не міг сказати жодного слова, ледве добрався до квартири і був дуже засмучений байдужістю людей, які спокійно проходили повз покаліченої до крові людини. «Я понимал, что, если упаду, никто не подымет, не поможет. Я был в пустыне, в центре города, переполненном людьми, среди своих питерцев, земляков, с которыми прожил всю жизнь». Психологічна травма письменника була сильніша за фізичну. Свої емоції, обурення людській байдужості він переніс у свою статтю, мабуть, справедливіше було б назвати її «Про немилосердя».

Я, на щастя, є свідком протилежних випадків, які  бували зі мною...

На думку Даниїла Граніна, милосердя — почуття надто індивідуальне, приватне, як і талант. Я впевнена, в кожного, мабуть, траплялись події, які випробовували нас на людяність.

Усім відомо про трагедію, яка сталась у вересні 2017 року  на військових складах у Калинівці. Цей жах відчули не тільки жителі Калинівки та навколишніх сіл, а й вінничани, від вибухів у моїй квартирі тремтіли шибки.  Максим Семенов, чоловік однокласниці мого сина, був одним із тих, хто по добрій волі підключився до  евакуації  постраждалих людей, вивіз на власній машині з небезпечної зони до вінницької школи № 6,  десятки сімей. Вчинок Максима змушує  замислитися над тим, як інколи мало потрібно, щоб допомогти комусь,  полегшити чиєсь життя.

ВІЙНА — ЧАС, КОЛИ ПЕРЕВІРЯЄТЬСЯ МИЛОСЕРДЯ ЯК РІВЕНЬ СУСПІЛЬНОЇ ГУМАННОСТІ

У нашій країні вже кілька років триває війна. Скільки горя й страждань вона принесла, скільки доль людських покалічила! Щоденні новини зі сходу неможливо сприймати без сліз. Ніхто не відає, коли скінчаться ці чорні дні, та скільки потрібно буде милосердя, любові, людського тепла, щоб повернути до спокійного  життя тих сиріт, у яких війна забрала батьків, щоб висушити сльози матерів і вдів, які назавжди втратили своїх дітей, чоловіків, щоб загоїти рани Донеччини, Луганщини, рани, які постійно кровоточать...

Війна — то такий час, коли перевіряється милосердя як рівень суспільної гуманності. Про його високий рівень в Україні свідчить Волонтерський рух.

Повертаючись до статті «О милосердии», хочу звернути увагу на одну з важливих  думок автора, «Рівень милосердя, почуття взаємодопомоги  залежить від соціальної несправедливості, коли брехня, показуха, користь діють безнаказано. Це згубно впливає на духовне здоров’я людей. Мораль у суспільстві  залежить  від політики влади».

Заглядаючи в наше минуле, мимоволі постає питання: а чи сумісні  взагалі поняття влада і мораль, милосердя і держава? Наша історія — це репресії, розстріли, катування, табори, колективізація, розкуркулення, голодомори, війни, депортації. Влада винищувала людей цілими родинами, сотнями, тисячами, мільйонами. Невблаганно і підступно. І чи могло в цій жахливій історичній круговерті знайти собі місце  милосердя?

Повертаюсь до статті Даніїла Граніна:

«Милосердие изничтожалось не случайно. Во времена раскулачивания, в тяжкие годы массовых репрессий, никому не позволяли оказывать помощь семьям пострадавших, нельзя было приютить детей арестованных, сосланных. Даже сочувствие невинно арестованным запрещалось. Чувства, подобные милосердию, расценивались как подозрительные. Из года в год чувство это осуждали, вытравливали: оно-де аполитичное, не классовое, в эпоху борьбы мешает, разооружает...  Милосердие действительно могло мешать беззаконию, жестокости, оно мешало сажать, оговаривать, избивать, уничтожать».

«Существовала социальная система противостояния социализма капитализму. В рамках этой системы, казалось бы, могли рождаться любовь и сочувствие к угнетенным массам. Но воспитывалась, прежде всего, ненависть, это было нужнее, это отвечало задачам тоталитарного строя, а ненависть исключает милосердие, исключает сочувствие».

ІСТОРІЯ МОГО РОДУ БАЧИНСЬКИХ — КОРЗУНІВ

Для мене болюча історія України це й історія мого роду Бачинських — Корзунів. Адже таємниця трагедій минулого захована в серцях і душах людей не меншою мірою, ніж в архівних документах.

Мій дідусь, по батьковій лінії, Петро Бачинський був заарештований 1937 року. Перебував у тюрмі міста Харкова, захворів на туберкульоз  і зовсім не міг ходити,  лежав у харківській радянській лікарні №12. 1939 року родичам дозволили його забрати, він помирав. Дружина з дочкою приїхали за ним, на ношах занесли чоловіка в потяг і привезли додому, а за місяць 27 грудня 1939 року його не стало. Бабуся  Франя залишилась удовою з трьома дітьми, померла молодою, тому я не пам’ятаю ні дідуся, ні бабусі. А родину сестри бабусі Франі, Гілевич Марцеліни, знищила влада в час колективізації. Сім’я була дружною та працьовитою, мала велике господарство, добротний будинок, тому й потрапила до списку куркулів. Чоловіка бабусі Гілевича Мар’яна забрали без усяких пояснень. З часом дійшли чутки, що його розстріляли під Коднею на Житомирщині. Марцеліну доправили до Сибіру. Двох її неповнолітніх діточок Яника й Анелю вигнали просто на вулицю. Сестра Марцеліни Юзефа, маючи добре серце, добилася дозволу взяти племінників до себе, хоч у родині було  своїх п’ятеро дітей. Якось, набравшись сміливості, вона пішла до «уповноваженого» просити, щоб з батьківського дому дали сиротам хоть щось: якусь свитку, ковдру, кожуха. Та представник влади відповів: «Цих дітей треба в річці потопити».  Марцеліні згодом вдалось втекти, вона довго ховалась за селом у кущах болотистого торфяника. Марцеліна  вернулась у село, та здоров’я було загублене, життя її було коротким... На сьогодні пішла з життя вся родина Гілевичів. Лише напівзруйнова хата нагадує про них.  Шкода, що будинки не вміють говорити, а лише бережуть німу пам’ять про непросту долю своїх господарів.

Родина Корзунів, моєї бабусі Антоніни, по маминій лінії, теж зазнала репресій. Її двох братів Олександра та Янка було заарештовано 1937 року. Олександра, колгоспного бригадира, обвинуватили  в знищенні  хліба. Літо видалось дощовим, частина врожаю  пропала. Олександра назвали «гноїтелем хліба» та посадили до Житомирської в’язниці, а згодом розстріляли. Дружина Олександра Розалія теж була заарештована, майже рік провела в Київській тюрмі. Її обвинуватили в переховуванні польських шпигунів, а коли повернулась, її змусили, як дружину «ворога народу» перенести свою хату за 7 км в інше село сусіднього району. На початку 50-х років Олександр був  реабілітований, а про долю Янка так нічого й не було відомо.

Даніїл Гранін справедливо зауважує:

«Историческая справедливость много значит для духовного здоровья. Сколько их, внуков и правнуков, мечтали, чтобы гибель их отцов и дедов не замалчивалась! В этом милосердие и к ушедшим, и к нам, живущим... 

Печали истории нашей, и довоенной, и послевоенной, все еще ждут воздаяния — не возмездия, а соболезнования, признания».

Важко переоцінити те, що зробила і продовжує робити  газета «День»  у дослідженні та вивченні трагічних сторінок нашої історії, в поверненні добрих імен несправедливо забутих героїв.

Наше минуле  підтверджує справедливість думки Д.Граніна «Мораль в суспільстві  залежить  від політики влади».

Сьогодні інший час,  за вікном ХХІ століття. Ми живемо в незалежній Україні. Та чи має теперішня влада стосунок до моральних людських цінностей?.. Де політики, які думали б про країну, а не своє самозбереження? Їх ще не народила українська земля? А можливо, їм просто закрита дорога до влади?

Очевидно, існує соціальна закономірність, згідно з якою стан суспільного життя є результатом боротьби між людьми аморальними і людьми моральними. Хто перемагає, той і визначає стан суспільного життя. З цього випливає, зокрема, що «верховенство закону» не може бути реалізоване без зв’язку з «верховенством моралі».

Проблема моралі, милосердя, елементарного співчуття на сьогодні є глобальною...

Мені дуже не хотілося б, щоб мої міркування про людську мораль сприймалися як  повчання. Але за щоденною метушнею, поспіхом і круговертю справ ми так рідко замислюємося над людськими чеснотами. Та в житті кожного з нас настає момент, коли найбільше нам потрібні не гроші й посади, не визнання і слава, а просте співчуття, розуміння, увага і піклування інших. Тобто все те, що містить у собі це старомодне слово — милосердя.

У липні цього року минатиме рік по смерті Данила Граніна. В пам’яті багатьох він залишиться тим, хто намагався запалити над століттям двох світових війн, нещадним до людського життя, світло забутої зірки по імені Милосердя...  

Дуже дякую «Дню» за статті, співзвучні з темою милосердя: «Їх, напевно, таких тисячі по Україні», «В Ужгороді «підвішують» хліб та каву». Прочитавши їх, я мимоволі згадала слова письменника-гуманіста А.Чехова: «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хтось із молотком і постійно нагадував стуком, що є нещасні».

Ларисо Олексіївно, я жила цим листом багато днів, він вийшов довшим, ніж мені хотілось... Бажаю газеті «День» цікавих авторів і відданих читачів.

З любов’ю і глибокою повагою

ваша давня шанувальниця

Мирослава БУРЛЄЄВА з Вінниці