Про природну гармонію й штучний хаос

Я вирішив взяти пральну команду в уславлене Зеленогiр’я — пасмо скель і водоспадів. Події зазвичай починають підлаштовуватися під бажання. Наслідком цього була поява на пляжі мужика з плакатом у вицвілих фотографіях визначних пам’яток. Шлях йому перегородила гірська річка, що сильно розлилася через бурхливі серпневі дощі. Раніше, у дні серпневого потопу, біля Морського й смерч утворився. Місцевий житель, продаючи його тепер на фотографіях по сім гривень, коментував цю подію так: «Усі стояли на березі, тоді як з боку моря наближалася величезна воронка. Але коли вона дійшла до берега, то несподівано розпалася». — «Чого ж це ви, — спитав я тубільця, — не втекли? Не боялися смерчу?» Поміркуваши, він виголосив: «Боялися, але стояли. Через цікавість». Нашим людям цікаво кінець світу додивитися до кінця...

Біля річечки, що розлилася, приватний екскурсовод повернув, де й був торпедований мною. Коли я спитав його про Зеленогiр’я, він буквально засяяв. «Так, я перший, — вигукнув він, постукавши себе по волохатих грудях, — став возити туди туристів! Я сам звідти родом. Жителі тамтешнього села спочатку були проти, писали листи, погрожували. Але потім зметикували, що це дає прибуток, і призвичаїлися». Першовідкривача звали Васильовичем. Років десь п’ятдесяти, трохи лисуватий і пошарпаний. У вільний від екскурсій час — вчитель фізкультури...

Їдемо на його колимазі. На пагорбі біля Морського височіє чималий хрест. «Через цей хрест, — сказав провідник, — виникла проблема між християнами й мусульманами, слов’янами й татарами. До 2000-річчя хотіли по всьому периметру Морського аж чотири хрести встановити, заввишки дев’ять метрів. Виходило, що мечеть тоді оточували б християнські символи. Люди з ланцюгами понаїжджали, зібралися вже гамселити один одного. Однак справа вирішилася мирно, знайшли компроміс: замість чотирьох хрестів — один і заввишки п’ять метрів...»

«А тут, — без переходу продовжив Васильович свої пістряві пояснення, — знімали шматок дороги в «Три плюс два», коли холостяки їхали на берег...»

Повертаємо з шосе й забираємося в гори. Далі — глухий кут. На узгір’ї — село — батьківщина Васильовича. На цьому місці він повноваження екскурсовода із себе склав, показавши тільки потрібний напрямок. Порадив покататися на тарзанці над озером і пообіцяв терпляче чекати нашого повернення. Не дуже свідомий провідник.

Нас оточили гори. Зверху струмувала річка, утворюючи вервечку каскадів. Блакить небес згустилася до темно-синього, а хмари наблизилися впритул і безсоромно, наче привиди, стали розглядати нових гостей.

Обабіч порогів — щось на кшталт кам’яних ванн, природні джакузі. Вода в них напрочуд тепла. Природа, незважаючи на дикість, виявилася досить гостинною.

Нахлюпавшись у «джакузі» й мало не вивалившись з одного — все-таки скелі — прямуємо до озера, про яке говорив провідник.

Навкруги була настільки зачаровуюча краса, що вперше я відчув: коли дивишся у видошукач апарату, не ти вибираєш пейзаж для зйомки, а тебе водить якась сила й дає сигнал, коли натиснути кнопку. Відійдеш на два метри — знову шедевр природного походження. Я відчув себе чимсь схожим на компас, замість магнітної стрілки — інтуїція. І зрозумів, як приблизно знімав Андрій Арсенійович Тарковський. Сила, дух у його кадрах присутні постійно. Він розмірено вів камеру, від одного плану до другого, без стрибків, по найвищих точках, по максимумах гармонії, бережно вимальовуючи її лінію. Якщо покластися на власну інтуїцію — стаєш інструментом небесних сфер...

Озеро вискочило раптово. Через нього дійсно натягнуто тарзанку. Коли на ній перетинаєш водоймище — охоплює абсолютно дивне почуття. До цього нас не полишала повага до масштабності природних утворень: скель, перевалів, порогів. Обережність, з якою ми, наче комахи, видиралися по їхніх спинах — викликала навіть благоговійну повагу.

Коли ж летиш на тарзанці, весь навколишній ландшафт раптом згортається, виявляючись начебто намальованим на шовковій хустці, й проходить крізь тебе, немов через кільце фокусника. Разом з небесами, озерами й горами! Людина розширяється до розмірів Всесвіту, а Всесвіт стискується до розмірів людини. Після «польоту» не полишало відчуття, що всередині продовжують плавати хмари, височіють скелі й зростає яскраво-червоний глід. Дивина!

Захотілося, щоправда, пережити й кайф іншого гатунку — відпустити руки на середині озера. Перший — політ горизонтальний, другий — вертикалий. Однак я призабув, як правильно стрибати з вишок і не витяг носки ступень. Після сильного удару об поверхню води, половину глоду з мене витрусило...

Під враженням від чарів Зеленогір’я вирішили з пітерським шеф-кухарем Свєтою помилуватися ввечері того ж дня штучними будовами на узбережжі. А саме, місцевою визначною архітектурною пам’яткою — недобудованим санаторієм. Говорять, він дев’ять років у законсервованому стані. Його форми, бачені мигцем з автомобіля, теж вражали масштабами. Не гори, звісно, але все ж таки.

Дівчина засинала. Я, щоб її трохи розворушити, кажу: «Уяви, що там інопланетні істоти. Вони тільки-но прибули з космосу й роздивляються людські мiсця проживання. Тут вони зовсім чужі. Важко навіть уявити ступінь самотності цих істот!»

Бачу, людина прокинулася. Тільки щодо розворушення я дещо передав куті меду — Свєта трохи злякалася. Щоб утамувати страх вона несподiвано заторохтiла: «Коли ми були в санаторії у Береговому, нам дали погано засмажену курку. І свининою мало не отруїлися. А то я помічаю, вони надто тонким шаром намащують масло на хліб. Я сама, кажу, в цій сфері працюю, мастіть по-людському. А от на відпочинку в Рибачому — з харчуванням було все гаразд». Свєта, як кухар, багато місць запам’ятала за кулінарною ознакою: як там годували. Чим ближче ми підходили до споруд законсервованого санаторію, тим більше загострювалася проблема харчування.

І от на тлі південного зоряного неба й у нервовій психологічній обстановці вималювалася дивна споруда в формі гігантського локатора. Перед ним було щось схоже на китайську пагоду. Вона підсвічувалася двома синіми таємничими лампочками, що блимали з різною частотою. Між цими вогнями у вікні був страшний чорний провал. Я весело кажу: «Типовий пункт зв’язку з неземними цивілізаціями...». Але в цей момент і сам відчув присутність чогось стороннього.

Побачивши, що в розширених зіницях дівчини вмістився весь провал і навіть тема харчування не допоможе, я якомога безтурботніше сказав: «Заспокойся, все під контролем»...

Назад ми майже бігли. Свєті здавалося, що за нами женуться всі космічні прибульці, разом узяті. Загальмувала вона лише в центрі Морського, біля дружньо підморгуючої ілюмінації кафе...

Вранці я пішов сфотографувати «пункт космічного зв’язку». Тут настала моя черга дивуватися. При денному освітленні перша будівля ще більше нагадувала локатор. А всередині пагоди, саме на місці «чорного провалу», під стелею висів подвійний восьмикутник, октагон, доволі сильний містичний знак, що символізує завершеність. Наче промені, від нього відходили десятки переплетених рейок.

Справді геніальний хід: у центрі хаосу покинутого будівництва встановити знак, що символізує закінченість. Тобто зафіксувати стан хаосу. Недивно, що тут можна відчути аномальні явища.

Щоправда, чимало сучасних архітектурних ансамблів і в закінченому вигляді породжують відчуття аномалії.

Може, нашим архітекторам варто піднятися в гори? Або подивитися фільми Тарковського?

Та що там архiтектори! Може, у нас країна зафiксованого хаосу?!