Про роль національної аристократії

«Ніхто не може дати того, чого не має сам», — стверджує один із принципів Римського права 2500-річної давнини. Сто років тому наступники гетьмана Павла Скоропадського в керівництві Української держави не мали ні його аристократичного походження та виховання, ні його масштабного світогляду і культури, ні його військового таланту і досвіду, а також — природного благородства в поєднанні з непоказовим внутрішнім демократизмом.

Головне — у них не було його системного і тверезого бачення майбутнього успішної та могутньої України в реальних викликах того часу. Соціалістична утопія, недооцінка значення культури та освіти і значення професіоналізму, а не політизованості державного апарату, правового порядку та приватної власності в державі, гармонійно поєдналися у них із симпатією до більшовицького гасла: «Хто був нічим, той стане всім».

Політичні противники гетьмана Павла Скоропадського всередині України фактично різнилися від більшовиків лише тим, що розмовляли українською мовою, полюбляли українське вбрання й фольклор, але також прагнули до необмеженої авторитарної влади і реалізації утопічно-популістських соціалістичних гасел, що відкривали їм шлях до силового переділу власності та природних багатств у країні. Побудова в Україні дієвої демократії саме і могла надати її народові справжню свободу і безпеку, захист особистих прав та гідності людини, гарантувати економічний добробут і стабільність розвитку держави, — але це не було їхньою метою.

Історичний же досвід свідчить про те, що роль національної аристократії для успішного розвитку держав складно переоцінити. Нині чинні конституційні монархії Великобританії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Іспанії, Японії є одними з найуспішніших прикладів демократичних країн світу. В цих країнах існує справжній розподіл трьох незалежних одна від одної гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. В них ефективно працює виборча система з політичною багатопартійністю, а верховенство права та високі соціальні стандарти життя населення — захищені чинними законами.

Монархи цих країн, права та обов’язки яких, як правило, визначені Конституцією, хоч і мають статус глави держави, але радше виконують функції моральних авторитетів. Вони ж є знаковими символами сталих національних та історичних традицій, гарантами прав і свобод своїх народів, а також останнім запобіжником у системі забезпечення стабільності роботи політичної системи країни.

Стосовно державного будівництва його основними елементами виступають, по-перше, лідер держави зі своєю ідеєю, «архітектурним планом державного будівництва»; по-друге, владна політична еліта, яка спільно з лідером має можливості й повноваження ухвалювати стратегічні рішення, здійснювати корегування плану і втілення його в життя; по-третє, відповідна соціальна база країни, яка має підтримати запропонований проект та план будівництва. Саме ця соціальна база і має в перебігу реалізації ідеї — плану будівництва держави — перетворитися на критичну масу її свідомих громадян, які, в разі загрози, без вагань стануть на захист держави від зовнішнього чи внутрішнього ворога.

Отже, ця книга — про втрачений Україною сто років тому шанс в її справжньому державотворенні, коли вона мала справжнього архітектора подібного будівництва — Павла Скоропадського. Про не засвоєні нами до кінця уроки цього втраченого шансу. Про роль культури і справжньої аристократії порівняно з агресивно-безкультурним хуторянським популізмом в історичних долях не лише України, а й інших європейських народів. Нарешті, це інформація для роздумів та підказка про необхідний шлях розвитку Української держави в умовах XXI століття — з можливим протоколом лікування її сучасних захворювань...

Хтозна, яким чином повернулась би доля України, якби вона ще 1991 року, засвоївши уроки Гетьманства, із самого початку взяла б собі справжню історичну назву: Русь-Україна, великий державний герб із Тризубом, Левом, Короною та Козаком, а очолити уряд, як це зробила свого часу Болгарія, запросила б, скажімо, Карла фон Габсбурга — далекими пращурами якого були Свята Ольга, Святослав Хоробрий, Володимир Великий, Ярослав Мудрий та його донька — французька королева Анна...

А можливо, усе в України ще попереду! 27 років — гарний вік для використання набутого досвіду і втілення мрій, якщо вони справді шляхетні!