Професія — мама

«Це сонце у нас таке гаряче», — пояснює сумчанка Ольга Неня «засмагу» своїх дванадцяти темношкірих синів і дочок: її маленькі «шоколадки» — родом з Київського будинку дитини. А взагалі ця дружна родина — справжній дитячий ескадрон.

Знайти цей унікальний дитячий будинок сімейного типу було неважко. Мені сказали: впізнаєте відразу, бо він блакитного кольору. Останній сумнів розвіюється, коли у відповідь на обережний стукіт з заворіт раптом чується голосне «гав-гав», і майже водночас у вікні з’являється кілька кучерявих голівок, зачудовано мене споглядаючи.

За мить двері відчиняють, і господиня запрошує зайти. Піднімаємося на другий поверх, у вітальню, де відбувається наше перше знайомство.

— Привітайтеся, діти, — нагадує Ольга Неня.

Вони сидять на килимі перед телевізором, склавши ноги по-турецьки, в очах, звернених на мене, — цікавість. «О Боже, — думаю розгублено. — Дітей значно більше, ніж я гадала, взятих на гостинець мандаринів на всіх явно не вистачить». Але побоювання даремні: фрукти дружно і по-чесному розділено, а мене пригощають цукерками.

— Ану гайда швиденько вниз гуляти, — чується голос Ольги Михайлівни, і дитяча юрба весело котиться сходами. Зараз старші допоможуть одягтися меншим, за санчата — і нумо кататися. Раптом двері прочиняються: «Мене ніхто не хоче одягати», — ображено шморгає носом маля.

— А йди-но сюди, — притуляє до себе смаглявку-Каріну мама. І дівчинка затихає у неї на грудях, ховаючись під теплою полою маминої кофтини. Сьогодні у неї просто немає настрою гуляти, і вона побуде біля неньки.

УСІ ВОНИ СХОЖІ НА НЕЇ

— Не визнаю порожніх слів, — пояснює Ольга Неня. — Не розумію милосердя, коли воно обмежується тим, щоб пожаліти покинуту дитину, погладити її по голівці, позітхати над нею і... піти. Не розумію акцій, які проводяться напоказ. У Києві довелося побувати на виставці фоторобіт, чимало з яких присвячено дитячій тематиці. А на одному фото бачу — дерев’яна огорожа, схожа на клітку, де щілини такі вузенькі, що й не видно, що там за ними. Лише коли уважно придивишся, раптом помічаєш малесеньку дитячу долоньку, просунуту крізь ту щілину на світ Божий... Це просто жахливо. Потім дізналася, що так тримають дітей в одному з дитбудинків на Закарпатті, щоб дитя кудись у шкоду не втрапило. Організатори запитують мене: ну як вам виставка? Ні, кажу, ви спочатку скажіть, яка її мета. Ну, пояснюють, розбудити милосердя, співчуття у людських душах. Ну от, відповідаю. Розбудили. Покажіть мені, де це, і я готова хоч сьогодні разом з вами поїхати і забрати оту ручку з клітки. Забрати до себе назавжди. «Для чого? — дивуються. — У вас же і так багато». Так, у мене багато. То ви заберіть. У відповідь — розгублене мовчання. «Тоді навіщо все це? — запитую. — Ще раз показати, ще раз поплакати і на тому кінець?»

Ольгу Неню, сумчанку, в родині якої зростає 12 темношкірих діток, не розуміють часто. Не тільки багато хто з сусідів, нарікаючи: он ваші усю траву біля нашого двору повиривали! А й солідні тьоті і дяді, сама посада яких зобов’язує допомагати таким сім’ям.

Зате розуміють діти. Для них вона — найрідніша людина, єдина інстанція у встановленні справедливості під час наївних дитячих суперечок і надійний сховок від перших життєвих прикростей. І от, чесне слово, усі вони схожі на неї, незалежно від кольору шкіри.

Прагну запам’ятати усі імена одразу, але не виходить. Хтось одягнув не свої штани, хтось на когось образився, комусь конче потрібна ще одна цукерка... Незрозуміло, як можна з ранку до вечора витримувати цей галас, і усім давати лад, і нікого не обділити ні ласкою, ні увагою. Ще й встигати відповідати на запитання, що так і сиплються зусібіч. Ось коли починаєш розуміти, що бути справжньою матір’ю — то талант від Бога. І ще треба мати мужність, щоб день у день протистояти життєвим негараздам, яких чомусь усе не меншає. Ну як, скажімо, можна одягнути дітей, якщо на одяг виділяється лише 12 гривень у місяць на одного? Не відривати ж від тієї суми, що на харчування... Бо треба небагато-немало — самого цукру не менше мішка на тиждень. За одним разом така компанія за обіднім столом не вміщується.

У Білорусі, знаю, говорить Ольга Неня, сума, виділена на потреби дитини, не змінюється, коли дитина, яка знаходилася під опікою, отримує статус усиновленої. А у нас — урізається. Доводиться рахувати і рахувати. І так, щоб діти цього на собі не відчули.

Велика родина у Ольги Нені. А почалося все більше десяти років тому, коли взяла до себе з сумського інтернату 8-річну Катю. Почала дівчинка просити: візьміть і Вову, мого рідного братика, він же там залишився. Забрали 4-річного Вову. Потім діти просили вже удвох: візьміть сестричку Таню. І пішло-поїхало...

Старші діти, народжені нею, спочатку, не без того, ревнували трохи. Але згодом звикли, доглядали менших. Тепер уже дорослі, онучат дарують. Найстарша — Юля — медик. І нерідко її допомога виявляється незамінною: дітки ж потрапляють до рук Ольги Нені в основному слабенькі, нерідко недоношені. І змагатися з дитячими хворобами доводиться часто. З хвилюванням згадує Ольга Михайлівна, як колись маленька Каріна страждала від кору: скільки переживань тоді було. Та і взагалі дівчинка до трьох років фактично не розмовляла. Але ж минулося, слава Богу. Тепер горнеться до матері, шепочучи їй на вушко про свої таємниці.

«ПОНАВОЗИЛА ТУТ!» — ЇЙ ЧАСТО ДОВОДИТЬСЯ ЧУТИ

Ольга Неня пам’ятає, як з’явилася у їхній родині перша «смаглявка» — Сніжана. Було дівчинці два з половиною роки, коли взяли її з Сумського будинку дитини. Згодом, згадує жінка, телефонує до мене Ніна Чернявська, така ж мама, як і я, і так радісно: «А знаєш, хто у мене є?» Виявилося, взяли вони до себе темношкірого маленького Веньку. Уявіть собі: два з половиною роки хлопчику, а ваги у ньому всього-на-всього шість кілограмів... Тепер з нього став такий гарний парубійко... А то й сумнівалися спочатку, чи виживе. Я теж тоді загорілася: кажу, покажи й мені те місце. А Ніна говорить: поїхали, там у Києві їх багато. Так з’явився у нашому домі Габріель. І пішли за ним «кучеряві», в основному з того ж таки Будинку дитини «Берізка». Он їх уже скільки!

Дітям Ольга Неня приділяє увесь свій час. Це велика праця, яка не поцінована трудовим законодавством. Для нас не передбачено ні відпусток, ні пенсії, говорить Ольга Михайлівна, маючи на увазі таких, як і сама, матерів. Добре, що на пенсію вона встигла заробити: вийшла на неї рано, бо працювала на місцевому «Хімпромі», де шкідливе виробництво. Загалом же зараз має роботу далеко не легшу.

Найважче було, мабуть, коли жили у багатоквартирному будинку. Потім баптистська громада допомогла купити будиночок за містом. А тепер, завдяки благодійному фонду «Надія і житло для дітей», мають двоповерховий будинок поблизу Сум. Хоча простору для такого кагалу все одно малувато. Зате завели господарство своє: кози, кури, качки, індики. Треба ж раціон поповнювати. Чи думала колись Ольга Неня, що, народившись і все життя проживши у місті, буде вчитися по- сільському господарювати? Що ж, життя навчило. Діти у всьому допомагають: і на городі, і на кухні. А чотирнадцятирічна Оля, наприклад, просто дар якийсь має до доїння. Коли доїть кізку, так красиво та легко це у неї виходить. Це діти ж і вмовили козу купити. Була вона як іграшка, а тепер і молоко своє, — а вони його так люблять, — і козенята підростають. От тільки дехто з сусідів гнівається, що траву для своєї живності дітвора вискубує попід парканами. Та скільки ж ця ручка трави вирве? — показує Ольга Михайлівна малесеньку Карінину «лапку».

«Понавозила тут!» — їй так часто доводиться це чути. І треба багато мужності, щоб не зламатися і відстоювати щодня, щогодини своє материнське право. «Мені однаково рідні вони всі, — говорить Ольга Михайлівна. — І що з того, що хтось з них світліший, а хтось темніший? Усі вони мої діти».

«У ВАС ГРОШЕЙ НЕ ВИСТАЧИТЬ», — СКАЗАЛА ВОНА У ВІДПОВІДЬ НА ПРОПОЗИЦІЮ ПРОДАТИ ДИТИНУ

Вона часто відвідує Київський будинок дитини «Берізка». Інколи просто так, перебуваючи тут з якоїсь нагоди, — її тут добре знають і не дивуються вже, коли просить віддати їй котрогось із малюків. Колись, після одного такого візиту, виходила звідти і раптом вже у дворі відчула на собі чийсь погляд. Аж опік її. Озирнулася — через вікно дивилися на неї великі дитячі очі. І вона не могла ось так просто піти. Повернулася, підійшла: хто ти? А потім просила: «Віддайте мені Олю». І Оля тепер поряд.

— Там працюють справжні люди, — каже Ольга Неня про столичний Будинок дитини. Особливо високої думки про головного лікаря Олександра Таволжана: «Він завжди радіє, коли дитя знаходить, нарешті свою родину».

Українці темношкірих усиновлювати не поспішають. Немає потреби пояснювати, чому. Кожен хоче мати здорову дитину, та ще й, бажано, схожу на себе. Навіть цигани «шоколадних» обминають. Смагляве, симпатичне, але... не циганча! Багатьох покинутих дітей усиновлюють іноземці. І хоча за законом вони мають право лише на тих дітей, яких наші співвітчизники протягом певного часу не виявили бажання забрати, але, чого гріха таїти, якщо пропонують великі гроші...

Красуню Сільвію, наприклад, довго Ользі Нені не хотіли віддавати. А вона, як побачила, відразу вирішила: буде моя. Довелося чекати кілька років. До дівчинки в Будинку дитини було взагалі особливе ставлення. Казали: і не мрійте навіть. У її жилах тече єгипетська кров. Батьки — студенти, яким релігійні перепони не дозволили одружитися. Але дівчинку вони спочатку навідували. А потім, Ольга Михайлівна переконана, дитину хотіли віддати за кордон. Але вона таки перемогла, відстояла. Сільвія — майбутня фотомодель. Вона вже має своє портфоліо, але модельний бізнес — справа не з дешевих, і поки що мама просто не має на це грошей.

А раз був такий випадок. Приїздить з Німеччини заможна дама разом з перекладачем. Показує альбом зі знімками своїх дітей, їх у неї дев’ятеро. «Фрау хоче десять, — пояснює перекладач. — Віддайте нам дитину, ми будь-які гроші заплатимо». «У вас грошей не вистачить», — рішуче відмовила Ольга Неня. Але особливо насторожила жінку згадка про те, що найменшій доньці фрау необхідна термінова хірургічна операція. Мимоволі це наштовхувало на страшну думку...

СІМЕЙНІ ДИТБУДИНКИ: ЧОЛОВІКИ НЕ ВИТРИМУЮТЬ

Кожна дитина — то особистість зі своїм характером, своїми уявленнями про життя і своїми мріями. Чи то маленька Каріна, або, як її ще називають, «дочка» (у родині дві Каріни), що увесь час прагне знайти притулок на маминих грудях. Чи то Саша, який мріє стати таким боксером, як Кличко. Чи то Кирилко, який попри свій юний вік так мудро розмірковує. У дитсадочку Кирилко, коли хтось сміявся з нього, називаючи чорним, поважно відповідав: «Ти просто кольорів не розрізняєш. Це спідниця у виховательки чорна. А я — шоколадний!»

На жаль, їм, «шоколадним» українцям, вже змалечку доводиться вчитися з гідністю приймати це — вияви якогось ненормального, тваринного расизму, що примушує навіть шестирічну дитину відсмикувати ручку: я з ним за руку йти не буду, бо він чорний! Але вони вчаться у своєї мами, яка нізащо не дозволить їм почуватися гіршими за когось. Хоча один Бог знає, як важко протистояти не тільки хамству обивателів, а й тих чиновників, з якими стикається щоразу у прагненні вирішити якесь елементарне питання. Бо відповідь одна: «Ми вас не примушували їх набирати!» А на молочній кухні не раз прямо говорили: «Тут нормальним дітям не вистачає...»

Та світ не без добрих людей. Крім фонду «Житло та надія для дітей», допомагає рідний «Хімпром», керує яким Євген Лапін. Ось недавно телевізор подарували, авторучок і олівців удосталь. Такий цінний набуток. А то хтозна, де вони й діваються, ті олівці. Євген Лапін — один з хрещених батьків, які обіцяли не забувати.

...Зимового ясного дня, коли і сонце якось по-особливому освячувало своїм промінням місто, чотирнадцять дітей Ольги Нені прийняли у Сумському Свято-Воскресенському кафедральному соборі УПЦ Київського патріархату таїнство хрещення. Дванадцять з них, як мовить Ольга Михайлівна, «кучеряві», але це не стане на заваді почуватися їм православними. Діти, звісно, як діти. Зачаровано дивилися на ікони, пирскали зі сміху, коли вода з кропила потрапляла на носики. Кожен з них отримав, як і належить, православне ім’я. Каріна стала Лизаветою, Габріель — Гаврюшею, Сніжана — Соломією, Кароліна — Анастасією. Відтепер кожен матиме і свого святого покровителя, і хрещених батька та матір. А ними стали міський голова Олександр Андронов, його заступники Костянтин Помазан та Алла Ковтун, голова Сумського Руху Катерина Білолюбська, лікарі Василь і Степан Паки. Наступного дня відбулося освячення і будинку, де живе велика родина.

Діти Ольги Нені дуже красиві. Чомусь хочеться порівняти їх з порцеляновими лялечками. Цікаво, як зараз почуваються ті, завдяки кому вони з’явилися на світ? Як, приміром, склалася доля тієї одинадцятикласниці, що колись покинула маленьку Кароліну? Чи згадує про Габріеля його американський батько?

...Коли дивишся на Ольгу Неню, на її енергійність і таку земну одухотвореність, на її готовність захистити і обігріти усіх знедолених дітей, мимоволі запитуєш себе: звідки та сила? Звідки той буденний героїзм, що допомагає їй не впасти у відчай і не зрадити своїх дітей, попри те, що лишилася з ними сама? Чоловік у свій час просто не витримав, покинув родину. Втім, як і глави ще трьох із шести сумських сімейних дитбудинків.

— Зате у нас жінки сильні, — сумно жартує Ольга Неня. — Мабуть, для того, щоб займатися тим, чим займаємося ми, треба й справді бути ненормальними... О, я справді хотіла б прийти у школу-інтернат або у Будинок дитини і щоб там було порожньо, щоб нікого було брати... Ні, щось таки у нас не так. Чому від непутніх батьків-алкоголіків дітей забирають у ці інтернати, які домівки все одно не замінять? А горе-батьки продовжують пити і плодити нових нащадків. Краще вже самих цих батьків збирати у якісь резервації та лікувати. А дитина нехай живе у рідному домі з опікунами.

...Час минув якось непомітно. Діти Ольги Нені встигли і у дворі погуляти, і курочкам зерна посипати. І знову галас, і знову метушня. Показали мені свої іграшки, похвалилися фотознімками, у подробицях розповіли про свій відпочинок за кордоном. Раптом у двері просовується чиясь голівка і радісно повідомляє: мамина косметика, яка було пропала, нарешті знайшлася — чомусь у пральній машині...

Наостанок показали мені юні господарі свій зимовий город, де вирощують зелень. Подумалося: вони самі ще ніби молоді пагони, які обов’язково розквітнуть. Під промінням такого гарячого материнського сонця просто не може бути інакше.