Професія — Возіанов

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Олександр Возіанов — жива легенда української медицини. Річ зовсім не в тому, що він очолює Академію медичних наук України з моменту її заснування, що він — Герой України, кавалер ордена Ярослава Мудрого і ще цілого списку нагород, перелік яких займе не одну сторінку. Адже Возіанов — єдиний українець, якого запросили до своїх лав вісім найвпливовіших медичних академій світу. У тому числі й Американська, відома своєю надмірною прискіпливістю. Його спільна робота з японцями, присвячена наслідкам чорнобильської катастрофи, принесла Україні Золоту медаль Американського конгресу; завдяки Возіанову в Україні дізналися про існування абсолютно нешкідливого методу діагностики захворювань...

При всьому цьому вражає одне: донині Олександр Федорович продовжує щодня оперувати. Основна його робота — тобто хірургія — починається о сьомій ранку, і тільки після операції він може поринути в адміністративні турботи. Напевно тому в медичних колах існує жарт: Возіанов — це не просто лікар, вчений і висококласний хірург, Возіанов — це професія.

Його дитинство і юність пройшли у досить складний час — адже в 1945-му Возіанову було лише 7 років. Плюс до того, змушувала бути в стані напруження грецька національність. Жили вони в місті Мелітополі Запорізької області, і донині Возіанов пам’ятає, в якій пошані там були лікарі. Уже тоді він для себе вирішив, що повинен навчитися робити щось дуже корисне і потрібне, те, що змушує людей ставитися до тебе з повагою. Ця установка, напевно, й була вирішальною. Хоч до останнього моменту Возіанов не міг визначитися: поступати йому на військову спеціальність, на яку тоді в Союзі відпускали чималі кошти, технічну чи медичну. Поглянувши на дві будівлі, що знаходяться в Києві майже одна проти одної, — Політехнічний та Медичний інститути, Возіанов вирішив зайти спершу в останню. Будучи реалістом, шанси на успіх він зводив для себе практично до нуля. Легко сказати, на одне місце претендує 12 медалістів, зв’язків у Києві жодних, сам — із провінційного міста, та й ще з таким прізвищем. Проте, вирішивши для себе, що спроба ні до чого не зобов’язує, Возіанов прийшов складати іспит з фізики. Відповідаючи на «відмінно», він уже розумів, що «пролетів». Викладач без сорому підходив до його сусідки по парті і диктував їй рішення задачі; не соромлячись Возіанова, комісія обговорювала його провінційне походження... Вирішив усе випадок. Завідувач кафедрою фізики раптом «пригадав», що в Союзі є академік з таким самим прізвищем, як і в абітурієнта, і тому порадив комісії все ж таки поставити Возіанову заслужену п’ятірку. Досі Олександр Федорович не береться судити, чим була викликана фраза спасителя — чи то дійсно він щось наплутав, чи то відстояв справедливість.

Коли на старших курсах почалися заняття на клінічних кафедрах, Возіанова потягло на хірургічну спеціальність. На кафедрі урології сподобалося особливо: по-перше колектив там підібрався цікавий, а по-друге, за озброєністю інструментарієм з цiєю кафедрою не могла зрівнятися жодна інша в інституті. Возіанов почав ходити туди щодня, внаслідок чого після закінчення інституту він не тільки знав вдвічі більше, ніж його однокурсники, але й уже міг, за твердженнями педагогів, займатися лікарською практикою. Але вийшло все інакше. Закінчення медінституту Возіановим збіглося з черговим розширенням лав радянських збройних сил. Більшості з його випуску, як то кажуть, «відмазатися» вдалося, і пішли вони накатаним шляхом майбутнього лікаря: аспірантура, ординатура, асистування на кафедрі... Возіанов же отримав призначення на військово-морський флот у Заполяр’я. Приїхавши туди, одразу вирушив у госпіталь просити дозволити у вільний час допомагати лікарям. Так, напевно, він і залишився б на флоті, якби знову не втрутився випадок, причому із серії нещасливих, але згодом доленосних. Захворів адмірал, і діагноз у нього був саме за спеціальністю Возіанова. Крім того, що 26-річний офіцер практично врятував життя своєму високопоставленому пацієнту, виявилося, що перше кохання адмірала була саме киянкою. Зрозуміло, це не могло не позначитися на ставленні до Возіанова на флоті — командиру частини було наказано відпускати його в госпіталь, як тільки він побажає, і не перевантажувати офіцера військово-флотськими обов’язками.

Чи була вiйськова служба для майбутньої зірки української медицини школою життя, сьогодні Олександр Федорович не знає. Швидше за все, це стало для нього ще однією сходинкою професійної медичної кар’єри. Прослуживши чотири роки в Заполяр’ї, Возіанов вирішив зупинитися — зрозумів, що зірки на погонах — не його самоціль, а військова медицина — не та сфера, де він може відбутися. Пішов Возіанов у відставку капітаном і влаштувався на роботу до відомої Жовтневої лікарні в Києві. Потім був асистентом на кафедрі урології Київського медичного інституту (нині Національний медичний університет ім. О. Богомольця), а два роки по тому вже писав дисертацію і керував кафедрою.

— Займаючи високі пости, лікарі зазвичай припиняють практичну діяльність. Ви ж щодня стоїте біля операційного столу. Чому?

— Тому що я залишаюся лікарем. Цінність людини як професіонала не в тому, який пост вона займає і скількома людьми керує, а в тому, що вона вміє робити у своїй спеціальності. Тільки тоді вона може бути незалежною. Для лікаря, неважливо хто він зараз — міністр чи директор інс титуту — найважливіше, щоб до нього хотіли прийти лікуватися люди. І це, на мій погляд, і є тим індикатором професіоналізму. В Україні часто медики, йдучи в адміністратори, забувають про своє безпосереднє завдання — лікувати, вони змушені думати про те, де взяти гроші на купiвлю, скажімо, томографа. За кордоном з цим простіше: медичні питання вирішують професійні асоціації, а міністр — просто менеджер, який, будучи хорошим адміністратором, спочатку міг керувати міністерством закордонних справ, а потім культурою або охороною здоров’я. Розвиток же медицини напряму не залежить від нього. Атестацією лікарів і визначенням їхньої кваліфікації займаються професійні асоціації, а грошима на закупівлю обладнання забезпечують самі пацієнти.

— Проте з практичною медициною ви хотіли попрощатися. Інакше, чим пояснюється ваш дебют як політика на останніх парламентських виборах?

— Філософія «зелених» мені як лікарю найближча. Прощатися ж з медициною я не збирався. Не виключено, якби все завершилося успішно, мені б довелося стояти перед дилемою: парламент чи медицина. Але я абсолютно впевнений, що мій вибір був би все одно на користь хірургії, а не законотворчості. Людина повинна займатися тим, чим вона любить та вміє.

— Нещодавно ви стверджували, що нас чекає «спалах» онкологічних захворювань, чому провиною наслідки чорнобильської катастрофи. Чи підтверджується прогноз?

— Зайдіть до відділення, де лежать хворі з раком щитовидної залози, або оцініть їхню кількість в інституті урології — все стане ясно. Робота, яку ми зробили спільно з японцями, свідчить, що під впливом ізотопів цезію (вони містяться у воді та продуктах) у людей, які проживають на забруднених радіацією територіях, в організмі відбуваються зміни. Оскільки цезій виводиться через сечостатеву систему, клітини сечового мiхура мутують i перетворюються на раковi. Німці розробили обладнання, що дозволяє виявити приховані злоякісні клітини — вони синтезували речовину, яка виділяється з цими клітинами і не дає можливості ім розмножуватись. Після цього онкоклітини стають помітними, і тому ми можемо починати з ними боротися ще тоді, коли вони не встигли перетворитися в ракові. Щоправда, ці можливості в Україні не реалізовані — обладнання немає, та й реєстри груп ризику також не створюються Хоча лише під час розробки методу таким чином нам вдалось врятувати чимало хворих.

— Така ж доля спіткала в Україні і термодіагностику?

— Так. Хоч термографія — єдиний метод дiагностики, який абсолютно нешкідливий. Прилад просто вловлює тепловий потік, що йде від людини, завдяки чому ми можемо судити про стан того або іншого органа. Вперше в Україні я використав цей метод в урології. Спочатку він набув широкого поширення в клінічній практиці, а потім усе загальмувалося. Закупити прилади немає можливості, а наявні вже вийшли з ладу, адже по 30—40 років вони працювати не можуть.

— Нині багато сперечаються про шкоду і користь клонування. Як ставиться до цієї технології Академія медичних наук?

— Ми всі втратимо, якщо найближчим часом не створимо інститут медичної генетики. Весь світ цим займається, і терапевтичне клонування — найвидатніше відкриття цього часу, яке може перевернути існуючі уявлення про лікування хворих. Нам для цього потрібні тільки гроші, оскільки, дякувати Богу, фахівці в нас ще залишилися. Більше того, у нас ніколи не припинялися роботи в цьому напрямі, в той час як у США клонування заборонено, і овечку Доллі з цієї причини створювали у Великій Британії. Останніми роками, зрозуміло, ми істотно відстали — тих мільярдів доларів, які дають на експерименти з клонування на Заході, ми не маємо. Днями я розмовляв з американцями. Вони мені передали свою розмову з Біллом Гейтсом, який сказав, що зараз цікавиться медичною генетикою. Мені здається, це своєрідний індикатор, оскільки очевидно, що ця людина вміє дивитися в майбутнє. Якщо ми ще трохи забаримося з клонуванням, українська медицина, порівняно із західною, виглядатиме середньовічною.

— Часто доводиться чути, що українські лікарі за кордоном уже зараз показують себе такими гостями з минулого, що не вміють користуватися сучасним інструментарієм?

— Це неправда. Хіба що таке можливе в дуже вузьких розділах, де дійсно існує істотна різниця у технічному забезпеченні. В іншому ж наші фахівці на висоті — вони постійно бувають на Заході, практикуються, обмінюються досвідом. Звичайно, всього робити ми не можемо, адже скрізь є свої світила. І такими вони вважаються тому, що вміють робити щось краще, ніж інші. Хочу сказати, що у нас навпаки часті випадки, коли вітчизняні лікарі перероблюють тут операції, зроблені неуспішно за кордоном. А той факт, що в Україні вже кілька років відбувається європейська школа урологів, хіба не є показником визнання нашої медицини? Ми вміємо робити сучасні, безкровні операції. Зовсім недавно я власноручно видаляв злоякісну пухлину на сечовому мiхурі. Пацієнтка, лежачи на операційному столі, коментувала те, що відбувається, і стежила за нашими діями на моніторі. Справді, так роблять сьогодні операції. Але запитання: чи робили б ми їх, якби обладнання нам не подарувала американська медична асоціація?

— Можливо, оновлювати технічну базу та практикувати безкровні операції в Україні допомогло б запровадження страхової медицини?

— Законопроекту про обов’язкове соціальне медичне страхування я не бачив. Скажу більше — практикуючі лікарі з ним недостатньо знайомі, і в широких медичних колах він мало обговорювався. Звичайно, страхова медицина повинна бути. Але запровадити її успішно можна лише тоді, коли рівень добробуту населення покращиться, а структури, що акумулюють страхові внески, будуть мати якийсь базис. Крім того, відомо, що в нас є прошарок людей, які можуть і хочуть платити за лікування.

Утім, всім вже набридли розмови про те, якою має бути медицина в нашій країні. Нам, лікарям, потрібне обладнання, і ми не хочемо бути адміністраторами та вирішувати де, що і почому купити. Воно просто має бути, оскільки медицина — така сфера, яка не може не працювати. Якщо, скажімо, не буде функціонувати велосипедний завод чи по виробництву каструль, це можна пережити.

— Як ви ставитеся до звинувачень лікарів у корупції, які постійно лунають сьогодні?

— Якесь видання «красиво» обіграло це тему. Написало, що «найбільші корупціонери не суди, не міліція, а лікарі, тобто люди в білих халатах, які обдирають нас, пацієнтів, як липку, і це їм вдається». Річ у тому, що лікарів багато. Це єдина професія, з якою стикаються абсолютно всі. Ніхто ж не може сказати, що, приміром, виробники холодильників — корупціонери, адже постійно холодильники ніхто не купує. Мало хто знає, що це таке, коли привозять хворого, якому треба ввести ліки, які коштують в аптеці 500 гривень, а за ці гроші треба пролікувати все відділення. Або ще приклад: на день на людину в столиці виділяють 3,5 гривні на медикаменти, а штучний клапан у серці коштує 2,3 тис. доларів, ані копійчиною менше. Тож вирішуйте самі: корупціонери ми чи ні. Чому вся медицина має бути безкоштовною? Чому на Заході лікарі — найбагатші та найшанованіші люди? Якось стався зі мною цікавий випадок. Американці запитали в мене: скільки в тебе у відділенні людей. Я відповідаю, що 60. Вони почали захоплено охати: мабуть, у тебе чимало мільйонів. Тоді в Україні був період інфляції, і мільйонерами були всі. Я й відповідаю: так, у мене кілька мільйонів. Американці здивувалися: бачиш, попри кризу у країні лікарів у вас все ж таки поважають...