Коли мені запропонували проїхатися брюссельською вулицею «червоних ліхтарів», я розумів, що це буде прогулянка не Діснейлендом. Та все ж таки не чекав, що видовище буде настільки гнітючим. З одного боку приблизно півкілометрової вулиці — залізниця, з іншого — доволі пошарпані фасади невисоких будинків. На фасадах — величезні вікна, так звані вітрини, в яких сидять напівоголені жінки в мереживній білизні та панчохах. Сидять за склом, як екзотичні живі істоти із заморських країн у тераріумах. Різниця лише в тому, що ящірки та варани, вочевидь, не розуміють, чому їх так уважно розглядають із того боку скла. Ці жінки розуміють...

...Мулатка, скандинавка, азіатка, слов’янка, філіппінка, африканка... З різним кольором шкіри, волосся, різної статури... І з абсолютно однаковим виразом обличчя. Цей вираз — дивовижне поєднання крайньої фізичної та моральної виснаженості з презирством до тих, хто розглядає їх по той бік скла з абсолютно певною метою. Цим презирством особливо вразила африканка, повні губи якої були розфарбовані білим, аби принадити любителів певної сексуальної послуги. Тією крижаною байдужістю, з якою вона не дивилася на тих, хто її розглядав, повія наче говорила: «Всі ви скоти. Бо я змушена брати участь у тому, що ви робите зі мною за гроші, а ви робите це з власного бажання». Навряд чи вона читала А. П. Чехова, але, певно, погодилися б із його максимою щодо проституції як суспільного явища: грішно купувати людину за гроші. А продавати?

На цій планеті людина єдина жива істота, яка узурпувала право тримати в неволі інших живих істот і заробляти на цьому. Причому, як на мене, принципово невелика різниця, заради чого позбавляють волі — заради задоволення самоосвітницької цікавості чи сексуальних потреб. Не хотілося б збиватися на патетику, але й за те, й за інше колись доведеться відповідати на Страшному суді.

Утім, матеріал не про це. Багато вже писано як молодих дівчат одурюють, заманюючи в закордонні будинки розпусти. Дівчата все одно їдуть. Нерідко підозрюючи, чим їм доведеться займатися. Бо сподіваються, що підзаробивши грошей, спокійно повернуться додому. Їхнє повернення не входить у плани тих, хто їх туди заманює...

Про проблеми, з якими стикаються, намагаючись вирватися від сучасних работорговців, сексуальні невільниці, розповідає в бесіді з спецкором «Дня» завідуючий консульським відділом Посольства України в країнах Бенілюксу В’ячеслав ВОЗДІГАН.

— У всіх трьох країнах Бенілюксу — Бельгії, Нідерландах, Люксембургу — проституція узаконена. Чи поширюються права, які є в місцевих повій, на молодих жінок із України та з інших країн, яких обманом заманили сюди?

— Ні на цих дівчат, ні на тих, які свідомо їхали сюди заробляти проституцією, не поширюються жодні права, які мають місцеві повії. По-перше, майже всі вони приїжджають сюди нелегально. По-друге, оскільки, вони як повії не зареєстровані, отже займаються цим «промислом» незаконно. А в західних країнах, якщо людина заробляє в будь-який спосіб незаконно, не маючи права на працевлаштування, а її працедавці не платять податків — це з точки зору закону кваліфікується як нелегальний бізнес із відповідною кримінальною відповідальністю.

— Чи важко дівчатам вирватися з будинку розпусти?

— Надзвичайно важно. Ці жінки переважно не знають мови країни перебування. Вони часто навіть не уявляють, на якій вулиці, в якій частині міста розміщений будинок розпусти в якому вони «працюють». Вони не просто виснажені — вони здебільшого деморалізовані настільки, що втратили здатність опиратися насильству.

— В’ячеславе Михайловичу, а як реагує поліція, коли приходить якась дівчина без документів, без грошей і заявляє, що вона громадянка України і її примушували займатися проституцією?

— Правоохоронні органи країн Бенілюксу намагаються вживати заходів щодо припинення нелегальної еміграції та торгівлі «живим товаром». І тому допомагають людям, які звертаються до них із такого приводу. Траплялося, що ми допомагали нашим громадянкам порушити кримінальні справи проти тих людей, які їх затягнули в ці тенета. Приміром, нідерландська сторона розпочала кримінальну справу проти сутенера. Проти злочинців, які доставляють «живий товар» у країни Бенілюксу, тут діють дуже жорсткі закони.

— Молода жінка без документів, без грошей добилася до посольства. Настільки складною проблемою є для вас допомогти їй?

— Досить складною. Тому що для її мінімального утримання потрібні гроші, а з’ясування особи цієї людини вимагає певного часу. Ми намагаємося максимально прискорити цю процедуру. Однак інколи ситуацію ускладнюють самі дівчата — називають вигадані дані. Щоб приховати те, чим вони займалися. Хоча ми ніколи не повідомляємо цього ні рідним, ні близьким.

— А як складається доля тих, хто знає, на що йде, сподіваючись заробити проституцією?

— На них чекає розчарування, бо їх одурюють. Експлуатують нещадно, а платять (якщо платять!) копійки. І коли вони вириваються з будинків розпусти, то з мінімальною кількістю грошей, яких вистачає щоб тільки дістатися додому. Було навіть два випадки самогубства дівчат, котрі були доведені до відчаю такими обставинами. На наше прохання поліція Нідерландів займалася цими справами. Так що навіть доля тих, хто знав, на що йшов, безрадісна.

— Якщо відома адреса такого будинку розпусти, то в чому проблема, щоб з’ясувати господаря й притягти його до відповідальності?

— Я вже говорив, що сама проституція тут не заборонена. Отже, коли господар будинку утримує незареєстрованих повій, він платить штраф. А до кримінальної відповідальності можна притягнути лише сутенера, який доставив «живий товар». Декілька таких кримінальних справ було порушено в Бельгії, декілька — в Нідерландах. Але це вершина айсберга. Бо більшість жертв намагаються якомога швидше потрапити додому, і не хочуть чекати, поки триватиме розслідування та суд.