Пророка не чують на своїй землі
Шевченко і Україна — це немов два нерозривні поняття, оскільки ми бачимо поета як одержимого борця за права знедолених кріпаків та упослідженого народу України. Шевченко-Пророк немов озвучує плач пригноблених і своїм вогненним словом наголошує на багатовимірності національної і соціальної драми, представляючи з любов’ю і жорстокістю народ України в усіх його проявах. Шевченко, як поет національної ідеї, був дуже суперечливим, оскільки серед протилежностей і заперечень він шукав цілісності свого народу.
«Тараса Шевченка розуміємо настільки, — писав Іван Дзюба, — наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в ньому». Виходячи з такої позиції, яку я всеціло поділяю з автором, маю враження, що Україна, поза покладанням квітів біля пам’ятників Шевченку, не відчуває Шевченкових болів за українську людину, якій відібрали почуття особистої та національної гідності, прищепивши їй почуття неповноцінності, рабства і вислужництва. Похідною цих злиденних почуттів є безмежна заздрість та недоброзичливість, яка відчувається на всіх рівнях української спільноти. Невже нічого не змінилось в нас від часу, коли Шевченко з болем в серці писав:
Один на другого кують
Кайдани в серці.
А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата
в домовині
З гостей на цвинтар повезуть?
(«Подражаніє 11 Псалму»)
Виринає тривожне питання — це ми такі, чи історично нам прищеплене рабство, з якого ми не можемо визволитись і до сьогодні практикуємо «хто кого», з ностальгією пригадуємо час, коли нам казали що і як робити. Пригадується мені відзначення 1-го травня, коли Хрещатиком йшли бабці і діди до пам’ятника свого натхненника, Леніна — творця людиноненависницької системи, яка знищила мільйони українського народу, а між ними йшла жінка з дитячим візочком, прикрашеним червоним прапором із серпом та молотом. Ця трагічна сценка і болісні слова Шевченка
«Неначе люде подуріли,
німі на панщину ідуть
і діточок своїх ведуть» ,
які тоді прийшли мені на думку, до сьогодні не можу забути. Аж моторошно стає, невже ж ми дійсно нічого не навчились, чи може, засвоїли рабську обоятність до трагедії цілих поколінь українського народу і стали тільки нікчемними споживачами хліба, оскільки комуністи твердили, що людина є тим, що вона їсть? Шевченко, який шукав правду і любов між людьми, з болем писав:
Люде, Люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте.
(«Титарівна»)
Шевченко, немов Пророк Єремія, плаче над руїною своєї батьківщини та свого народу, який не зумів оборонити своїх прав. Та Шевченко понадчасовий, в нього минуле, сучасне і майбутнє творять немов одну картину буття його народу. Можна собі уявити, з яким болем цей страдник за право українського народу бути вільним на своїй землі писав:
А ми дивились і мовчали
Та мовчки чухали чуби.
Німії, подлії раби,
Підніжки царськії,
лакеї Капрала п’яного!
Не вам, Не вам,
в мережаній лівреї
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу.
Розпинать,
А не любить
ви вчились брата!
О роде суєтний,
проклятий,
Коли ти видохнеш?
(«Юродивий»)
Питання національної безхребетності та запроданості Москві, яка саме була тою руйнуючою силою України, її духового та політичного буття, глибоко турбували Шевченка, оскільки для нього Україна — це житєдайна, любляча мати, яка страждала за долю своїх дітей. Його слова, це немов викрик наболілої душі:
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій,
висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває…
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати.
(«Розрита могила»)
Чи не час українському народові прислухатись таки до слів свого пророка і, шукаючи джерел своєї сили в Матері-Україні, позбутись трагічного минулого і будувати світле майбутнє для себе, своїх дітей та своїх онуків у своїй самостійній державі? Після десяти років незалежності Шевченко-Прометей, немов той розіп’ятий велетень синіх Кавказьких гір, ще й сьогодні волає до нас: СХАМЕНІТЬСЯ! Та Шевченко, як непощадний критик, є рівночасно майже Божественний у своїй любові, яка перемагає розпач зраненої душі. До речі, він критикує саме тому, що любить, бо він поет порозуміння, милосердя і світлого майбутнього. Він поет Слова, Правди, Волі, Слави і Любові — поняття, які повинні бути дороговказом українському народу до його світлого майбутнього. Поет-пророк Шевченко вживає слово, як зброю в боротьбі за краще майбутнє свого народу. Слово в творчому арсеналі Шевченка — це щось більше чим засіб комунікації. Воно є життєдайною силою людського буття:
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило.
І на Україні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини. Амінь.
(«Неофіти»)
Мабуть, найвиразніше наголошує Шевченко на Слові, як зброї в обороні буття свого знедоленого народу, коли пише:
Воскресну нині!
Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих…
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
(«Подражаніє 11 Псалму»)
Але для кого це Шевченкове СЛОВО потрібне в сучасній Україні, коли на кожному кроці чуєш російську мову? Невже почуття духовного колоніального статусу може задовольнити людину до тої міри, що вона не шукатиме творчого національного самовияву своєю рідною мовою? Відповідь на це питання мусить собі дати кожна чесна людина, яка бажає бути вільною у вільному суспільстві. Щоб осягнути цю мету, Шевченко просить Бога допомогти людям «Любити правду на землі» та «всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли».
Тарас Шевченко, одержимий пророк і поет, помимо жорстокої долі українського народу, був глибоко переконаний, що рабство минеться і що українці житимуть у своїй державі, як інші вільні народи в світі. Цю свою мрію, яка була змістом цілого його життя, Шевченко описав дуже коротко, даючи їй універсальне, майже утопічне, значення:
І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Хочеться вірити в те, що його утопічна мрія стане реальністю.
