Пригоди довкола старої фотографії

«Буваючи не раз на початку століття у Відні, столиці Австро-Угорської тоді імперії, то з виступами в цирку, то приватно як борець чи проїздом, мені пощастило познайомитися з багатьма студентами-українцями, які навчалися там у різних закладах, маючи свої національні товариства — «січі» тощо, що було немислиме в Україні під царським режимом.

Вони мене часто не лише просили, а ледь не благали виступати хоч зрідка, показуючи хлопцям прийоми боротьби. Я, здається, не відмовив жодного разу... Мене вражала і тішила їхня закоханість щодо всього українського, разом зі мною — борцем, називаючи мене козаком-запорожцем, аж мені іноді ставало ніяково. Натомість заїжджі росіяни із нібито інтелігентів, дуже ворогували на мене за спілкування з «мазепинцями-галичанами».

Проте я знав своє і не полишав дружби з ними...

Якось я був заскочений подивом, заставши в них військового молодика, високого брюнета гарної статури, ще й при шаблюці й зірчастих острогах на хромових чоботях. Видно було, юнак любив і вмів показати себе в товаристві, але без хизування чи зарозумілості. Поводився по- джентльменськи.

Він представився мені як Тодось Стефанович, кадет (курсант. — П.В. ) високої військової школи, родом із Гуцульщини, говорячи чистою українською із приємним тембром. Був сином священика УГКЦ. Відчувалося, що все товариство любило його, називаючи — «наш Дорко». Я його дуже добре затямив понині. Коли ж ми раз гуртом пішли до спортзалу якоїсь гімназії чи що, юнак роздягнувся, я був зачудований його фізичною формою і спритністю. Казали, що він був кавалеристом — призером багатьох змагань. Незважаючи на чималу різницю в літах, ми з ним заприязнилися щиро.

Юнак мав гарний тенор, знаючи безліч українських пісень із Наддніпрянщини, чим я не годен був надивуватись, підспівуючи йому з товаришами своїм баритоновим баском. Казав мені він раз напівжартома і довірливо, з ноткою гордості: «Коли вивчуся добре на військовика, то неодмінно піду в слушну пору здобувати волю неньці Україні...»

...На початку 20-х років, коли я ще тинявся післявоєнною Європою, хтось казав мені, наче той Дорко Стефанович став-таки офіцером високого рангу в армії ЗУНР-УГА і воював проти поляків 1919 року. Де він подівся і чи живий, Бог відає», — закінчив свою чергову згадку Іван Максимович, зітхнувши сумовито...

Із часу нашої кубанської риболовлі спливло півстоліття з роком...

1991 року мені випало опрацьовувати події та спогади учасників УПА в Гуцульщині. Між іншим, через них я вийшов на діяльність старшинської (офіцерської) школи УПА в 1943 — 1944 роках у Карпатах на Косівщині. Один із тодішніх випускників, Симчич Мирослав, що мав псевдо Кривоніс і живе в Коломиї, розповідав, що командиром військового вишколу був колишній полковник УГА Стефанович, під кличкою Кропива.

Імені його чи біографії ніхто мені не зміг сказати, проте я шукав...

Пошуки привели мене в Коломиї до старенької скрипальки Галини Грабець, політв'язня і колишньої дружини легендарного діяча ОУН-УПА, полковника Омеляна Грабця-«батька», який загинув на Вінниччині влітку 1944 р. в бою з каральним загоном НКВС. Люб'язна Галина Юліанівна в ході нашої довгої розмови, спогадів згадала і прізвище Стефановича-Кропиви... «Овва!» — подумалося мені, і я нашорошив вуха.

— А як звали того Стефановича? — спитав я, згадавши ще раз це прізвище з переказу Піддубного на рибаловлі в Єйську. — Ми, молодь, звали його просто, пане Дорко, він дружив із моєю старшою родиною задовго до Першої світової війни, а метричне ім'я в нього Теодор, — спокійно проказала співрозмовниця. «Овва!» — подумалося мені ще раз... і я тягнув «за язика» пані Галину далі й далі, бо ж і її життя схоже на легенду.

Зі згадок її виходило, що Стефанович Теодор Володимирович народився 1885 року в родині священика УГКЦ в селі Кути, над Черемошем, був юнаком-красенем, дуже здібним до наук і спорту, ще й співаком-веселуном.

Задовго до Першої світової війни він із відзнакою закінчив у Відні кавалерійську школу та військову академію, а 1919 року в УГА доскочив чину майора чи полковника, відтак був довго в полоні в поляків. Далі вона не знала майже нічого.

— Ви ж, пане Пантелеймоне, живете в Дрогобичі, то я познайомлю вас зі своєю подругою Марією Мельничук, племінницею Стефановича, яка знає, либонь, усе про нього і, здається, має якісь фотографії, а її чоловіка розстріляло гестапо 1942р. за приналежність до ОУН.

Приїхавши додому, я подався до Марії Костянтинівни, колишньої вчительки. І хоч старенька вже давно розміняла вісім десятків свого складного, тривожного життя, пам'ять її не зраджує, вона виховує правнуків українцями.

Вона згадувала зо дві години подробиці життя свого вуйка (дядька) Теодора-Дорка Стефановича, із чого була б чимала повість...

Посеред нашої розмови добра Марія Костянтинівна дістала із шафи грубенького родинного альбома, а з нього — чотири фото... всі на паспарту:

— Оце два фото з 1883 р.: його батько, отець Володимир, а це його мати Ольга, осьде, гляньте, який бравурний вояк при шаблюці, це і є Дорко Стефанович, кадет, знятий у Відні 1907 року. — На четвертому фото з 1944 року у формі військовика я побачив полковника УПА Кропиву з вольовим обличчям і гострою борідкою. Пані Марія згадувала, як вуйко Дорко в 30-х роках часто розповідав гімназистам Коломиї про свої зустрічі у Відні зі «справжнім козарлюгою-запорожцем і чемпіоном світу» Іваном Піддубним, показував фото та якісь пам'ятні дарунки від чемпіона. До минулої війни він був лісничим на Косівщині. За «перших совітів» 1939 — 1941 рр. вів підпільну діяльність як член ОУН. Під час німецької окупації, досконало володіючи німецькою мовою, «водив за ніс» гестапо, врятувавши багатьом свідомим українцям життя від вивозу до рейху на рабську працю; водночас, як військовик із великим досвідом та освітою, розробляв статути, інструкції українським повстанцям, які громили в Карпатах і німецьких, і мадярських окупантів. З 1943 р. вже був у військовому підпіллі ОУН у ранзі полковника, а 1944 р. в складі в/округи УПА «Говерла» очолив згадану старшинську школу.

Літом 1945р. тяжкохворим на тиф і непритомним потрапив до рук НКВС і 1946 р. у Львові або помер у тюрмі, або був розстріляний. Коло переказу Івана Піддубного влітку 1940 року на риболовлі розімкнулося і замкнулося, а я проніс його у своїй пам'яті та нотатках із Кубані аж до Прикарпаття вже в незалежній Україні, про яку мріяли обидва герої оповіді.

Дрогобич, 1991 — 1999 рр.