Природничі науки вчитимуть «на пальцях»?

Шматки пінопласту з пакування від телевізора, кілька дротів, пара скріпок — з такого нехитрого набору деталей складає прилад для демонстарції руху йонів Оксана Любінецька, вчителька хімії однієї зі шкіл на Черкащині.

«Електропровідність розчинів показую за допомогою індикаторної викрутки, яку зазвичай використовують електрики, — розповідає вчителька. — Фільтрувальний папір у нас теж дефіцит. Замість нього беру промокальний зі старих зошитів — та й ті не часто знайдеш».

Витратні матеріали та нове обладнання для предметних кабінетів мусила б, згідно з законом, закуповувати місцева влада, але на ділі потужностей її бюджетів (чи бажання чиновників) виявляється недостатньо. Так, за інформацією Міністерства освіти, на початок навчального року кабінети фізики, біології, хімії були забезпечені лабораторним обладананням лише на 10—15%. Централізовано засоби навчання закуповували тільки в 2005—2006 роках, та й то вистачило цих поставок лише на 242 кабінети (із розрахунку на приблизно 20 тисяч українських шкіл).

У МОН визнають, що впродовж останніх десяти років матеріально-технічна база шкіл оновлювалася дуже повільно. Практики ж говорять про значно довші терміни. «За час моє роботи у школі — приблизно 18 років — нового обладнання для кабінету не закупляли жодного разу, — пригадує Оксана Любінецька. — Найсвіжіші реактиви у моєму запасі — 1972-го року випуску. Є й раритети з 56-го».

Учителі готові й самотужки купувати найнеобхідніше, але це не так просто. Скажімо, перманганат калію для досліду з добування кисню можна придбати тільки за рецептом. Пробірки — за великим блатом — можна випросити хіба в лікарні. Звісно, є підприємства, які виробляють і продають інтерактивні та лабораторні прилади, реактиви, муляжі та інше навчальне приладдя. Однак з фінансових та суто географічних причин провінційні школи не можуть скористатися їхніми послугами.

«Серед наших клієнтів є школи з маленьких міст, наприклад, кілька із Західної України. Але таких меншість. Комплекти для кабінетів природничих наук купують переважно школи з великих міст та столиці, — розповідає Владислав Бурангулов, методист Інституту Новітніх Технологій в освіті. — А взагалі зараз через кризу закупівлі для шкіл скоротилися».

Економія на обладнанні для кабінетів хімії, біології та фізики суперечить деклараціям про «посилення природничо-технічної складової освіти». Адже подолання характерного для України дефіциту молодих інженерів, технологів та науковців починається зі школи. Уже там майбутні професіонали мали б проводити перші досліди з фізики чи біології, тренувати так звані «хімічні руки», працювати з обладнанням та реактивами.

Можновладці це нібито розуміють: так, у 2010 році за сприяння Світового банку МОН планує закупити для шкіл кабінети фізики, хімії, біолоігї та математики. Але кризове «затягування пасків» фактично нівелює ці добрі наміри. Кабінетів буде «аж» 182. Тобто по 45 наборів обладнання на кожен предмет. Із розрахунку на ті ж таки 20 тисяч українських шкіл. А доки «спринтерська» модернізація природничої освіти все ще триває, освітяни намагаються своїми силами спонукати дітей до навчання.

«Вчителі пояснюють дуже цікаво, от тільки самі ми мало що можемо спробувати, — жаліється 7-класниця з села Кропивник на Івано-Франківщині Тетяна Стасюк. — Хіба на біології чи іноді на фізиці. А на хімії реактивів на всіх не вистачає. Ми просто дивимося, що робить учитель, а потім пишемо лабораторку».

Судячи зі статистики, такими «пасивними спостерігачами» змушена бути більшість українських школярів. Чи довго зможуть утримувати їхню увагу вчителі-природники, маючи в арсеналі не новітні технології, все ще малодоступні, а власні «кулібінські» навички?