«Публіцистика як жанр наступальної політичної та суспільної критики»

Cерію «Бронебійна публіцистика» із бібліотечного проекту нашої газети справедливо називають подією в інтелектуальному житті країни. Її вихід порівнюють із пострілом в десятку. Тобто в той заплутаний клубок наших ментально-світоглядних проблем, що тягнуться ще з середини ХІХ століття. То, може, вже час їх розплутувати?..

Цією добіркою «День» завершує публікувати враження авторів передмов до збірок. Однак далі будуть... читацькі враження.

«КОНЦЕНТРАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДУМКИ»

Сергій КОТ, кандидат історичних наук, голова правління Фундації ім. О.Ольжича:

— Головний редактор популярної газети «День» пані Лариса Івшина впродовж тривалого часу щороку виходить із новими креативними ідеями та дарує українській культурній спільноті оригінальні видання, присвячені важливим сторінкам історії та культури України. От і цього року в рамках бібліотечного проекту газети вийшла друком оригінальна серія із п’ятнадцяти книжок «Бронебійна публіцистика». Серія охоплює майже два століття української історії і включає найкращі публіцистичні публікації відомих українських наукових, культурних та громадсько-політичних діячів — Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Пантелеймона Куліша, Івана Франка, В’ячеслава Липинського, Івана Багряного, Уласа Самчука, Миколи Хвильового, Євгена Маланюка, Юрія Шевельова, Івана Лисяка-Рудницького, Петра Григоренка, Василя Стуса та інших корифеїв української думки.

Унікальна серія «Бронебійна публіцистика» одразу стала цінним надбанням для сучасного духовного та суспільно-політичного життя України. Адже вона відображає той пульс життя, той глибокий, пропущений через власні серце та мозок відгук найбільш інтелектуальної частини українського суспільства на найбільш пекучі проблеми, виклики та завдання, які стояли перед ним на різних історичних етапах. Власне, це вся історія України у різних її вимірах, монументальна концентрація української думки щодо поглядів на історичне минуле України, співзвучна авторам сучасність та її майбутнє. Перечитуючи включені до серії публікації дивуєшся — наскільки актуально вони сприймаються сьогодні як джерело відповідей на питання, що хвилюють уже наших сучасників.

Надзвичайно важливо і приємно, що поміж іншими постатями української історії, у серії «Бронебійна публіцистика» представлено й ім’я Олега Ольжича (справжнє ім’я — Олег Кандиба), який є одним із найяскравіших постатей і символів цілого покоління української молоді, яке вийшло на арену життя у 20-х — 30-х роках ХХ століття і присвятило себе боротьбі за відновлення незалежної української держави. «Створити з нашої національної спільноти моноліт, що об нього розбився б кожний ворожий наступ», — таким є головний висновок та заповіт О. Ольжича з тих драматичних подій.

Я дуже щасливий, що отримав запрошення представити ці публікації О.Ольжича в новій серії книжок «Бібліотеки «Дня».

Прочитайте ці книжки з серії «Бронебійна публіцистика» і ви знайдете в них і пояснення наших проблем, і дороговказ для визначення шляхів їх подолання для побудови демократичної національної Української держави.

ЧИ ПРОБ’Є «БРОНЕБІЙНА ПУБЛІЦИСТИКА»?..

Богдан ТИХОЛОЗ, кандидат філологічних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка:

— Нове видання з Бібліотеки газети «День», що вже встигло стати, на мій погляд, найяскравішою подією 2012 року в українському інтелектуальному просторі, — це не просто чергова книжка, а, сказати б, книга книг.

Це водночас антологія якісної публіцистики, історія вітчизняної політичної думки, енциклопедія трагічних помилок, хрестоматія самоочевидних відповідей на смисложиттєві питання та підручник національного самоусвідомлення.

«Бронебійна публіцистика» — це п’ятнадцять подвійних пострілів по інтелектуальній оспалості, політичній інертності й моральній індиферентності сучасного українського суспільства.

П’ятнадцять — бо серія складається саме із стількох «захалявних» книжечок (за висловом головного редактора газети й співупорядника серії Лариси Івшиної), які містять тексти вибухової сили й колосальної ідейної зарядженості. Тексти не просто для читання — для перечитування.

Подвійних — бо кожна книжечка репрезентує крізьчасовий діалог класиків і сучасників, чільних публіцистів ХІХ — ХХ століть і харизматичних постатей нашого сьогодення, які їх представляють, а іноді й наново відкривають зацікавленому читачеві. Пекуча актуальність поставлених десятиліття чи й навіть століття тому питань породжує пронизливе суголосся думок Івана Багряного та Івана Дзюби, Євгена Маланюка й Оксани Пахльовської, Василя Стуса та Євгена Сверстюка...

І це суголосся — свідчення не тільки тяглості інтелектуальних традицій, а й фатальної нашої неспроможності розв’язати клубок першочергових екзистенційних проблем нації. Однак, виразно не пригадавши собі й заново не переосмисливши цих проблем, годі сподіватися на їхнє розв’язання. Тому звернення до духовного досвіду попередників — закономірний і вагомий крок до самих себе, чистих і справжніх.

Проте — лише перший (чи, точніше, п’ятнадцять перших кроків). Пролог, не епілог.

«Бронебійна публіцистика» кидає виклик сучасній ситуації політичної стагнації, економічної кризи й духовно-інтелектуального застою, засвідчуючи, що в нашій історії були похмуріші часи й тяжчі випробування, а проте наші великі попередники спромагалися на осмислене протистояння буремним вітрам епохи й пророче прозирали в майбутнє, шукаючи на захмареному небосхилі огненних орієнтирів для звивистих шляхів національного поступу.

Тож «Бронебійна публіцистика» вчить не лише думати, а й діяти.

Бо «дух руїни» (за Олегом Ольжичем) не здолати, не витравивши із власного нутра огидного комплексу «малоросійства» (за Євгеном Маланюком), а вийти «на новий шлях» (за Іваном Багряним) — «поза межами можливого» (за Іваном Франком), якщо й далі хитатися «між Сходом і Заходом» (за Іваном Лисяком-Рудницьким) і приховувати від себе та своїх дітей «історичну правду» (за Петром Григоренком), замість того, щоб «на білому коні» (за Уласом Самчуком) рушити до справжньої Незалежності — незалежності не лише політичної та економічної, а й насамперед духовної. Інакше й наша доба театрально-маріонеткової псевдонезалежності — це лише «пропащий час» (за Михайлом Драгомановим).

Чи проб’є «Бронебійна публіцистика» глуху стіну ледачої байдужості й самовдоволеного примітивізму, чи зруйнує похмурі бастіони агресивного україноненависництва й космополітичного споживацтва?

Це питання так і залишиться риторичним, якщо ці книжки не будуть прочитаними, їхні автори — почутими, а думки — засвоєними.

Дуже сумніваюся, на жаль, що «Бронебійна публіцистика» стане настільною книжкою чинної влади (яку не називатиму ні нашою, ні українською, ні сучасною, бо вона ані наша, ані українська, ані сучасна!)

Проте впевнений: на цих книжках зростатиме нова (сучасна, наша, українська!) інтелектуальна й політична еліта, яка, можливо, сьогодні ще за університетською чи й навіть шкільною партою, зате завтра неодмінно — залізною силою історичної й навіть біологічної конечності — вийде на авансцену української історії.

Якщо не на парламентську трибуну, то на майдан.

Публіцистика — це авангард духу, — стверджував видатний мислитель української діаспори Микола Шлемкевич (віриться, що будуть й інші випуски «Бронебійної публіцистики», де ми прочитаємо і Шлемкевича і, скажімо, Миколі Міхновському, Михайлові Грушевському, Дмитрові Донцову чи В’ячеславу Чорноволові).

Звісно, п’ятнадцяти пострілів замало для перемоги.

Проте революції починаються в головах, а за авангардом іде ар’єргард.

І тому переконаний: далі буде!

Усе тільки починається...

ЗАВЖДИ АКТУАЛЬНА ПУБЛІЦИСТИКА

Ростислав СЕМКІВ, викладач Києво-Могилянської академії, директор видавництва «Смолоскип»:

— Призатерся тепер та призабувся колись популярний вислів «гостре перо». І справа не лише у розвитку засобів до писання, адже не лише перами, а й кульковими ручками зараз не пише майже ніхто — дещо змінився увесь уклад нашої свідомості. Публіцистика як жанр наступальної політичної та суспільної критики нікуди не зникла. Якраз навпаки, її стало багато, вона буквально зусібіч. Довкола читача зараз надто багато авторів, які гострять свої віртуальні пера на різні цілі, а інколи й просто одне на одного. Вислів зник, бо багато хто береться писати й промовляти, проте мало кому вірять. Нема пера найгострішого.

У серії брошур «Бронебійна публіцистика» якраз бачимо ряд авторитетів, чиє вміння мислити та писати ніхто не поставить під сумнів. Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Іван Франко, Микола Хвильовий, Олег Ольжич, Василь Стус — врешті, всі 15 авторів серії були знаними постатями націєтворчих процесів свого часу. Були небезпечними для тогочасних влад, зазнавали утисків, переховувалися від переслідувань, сиділи й гинули у в’язницях — тобто, не вагаючись, ділом доводили правду свого пера. Завдяки власній несхитності та сміливості вони дотепер із нами й дотепер можуть промовляти. Нам же належить слухати сказане ними крізь час і осмислювати почуте вже у нашому часі.

Що ж до множинності сучасних авторитетних суджень зусібіч, то маємо розуміти: для сучасності дійсно характерна багатовалентність, різноманіття думок та рівноправність висловів. Проте це для тих національних організмів, які упродовж ХХ століття успішно пройшли всі стадії модернізації й збудували вільні та життєздатні суспільства, котрим не загрожують радикальні внутрішні протистояння та зовнішні дестабілізуючі чинники. Вочевидь, нам, якраз навпаки, слід ще боротися з цими фантомами минулого, котрі, на жаль, все ще належать до нашої національної сучасності. Якщо метафорично, то кістяк нації спершу варто надійно укріпити. До того ж, а таке веління часу, в стислі терміни.

Якраз тут серія «Бронебійна публіцистика», котра пропонує нам добірку першорядних і влучних розмислів про стан та майбутнє української нації, має стати корисною і для відповідальних осіб у владі, й для рядових громадян, на плечах яких і тримається увесь суспільний механізм. Можемо уявити собі цю серію як низку друкованих лекцій, котрі кращі з-поміж наших мислителів могли б виголосити, переконуючи тих, хто сумнівається, й укріплюючи у вірі в краще майбутнє національної держави вже переконаних.

Серія, безперечно, знайде своїх читачів. Однак ще важливіше, щоб її місія не була вичерпана самим тільки читанням, а перейшла у живу дискусію як про сказане її авторами, так і про них самих та їхні долі. Хотілося б вірити, що в усіх, але я певен, що в багатьох, бібліотеках, університетах, школах, куди потрапить ошатний комплект «Бронебійної публіцистики», відбудуться обговорення цих невеликих, проте таких важливих книжок. І тоді броню політичної короткозорості та ганебного колоніального невігластва, що досі душить нашу спільноту, буде зламано.