«П’ЯНI» БУДИНКИ АМСТЕРДАМА

За чотири дні ми все вичавили з Парижа, як, проте, і він із нас. Ми вже відчували себе, як роботи, у яких сідають батарейки. Ще трохи — і впадемо, судорожно сіпнувши металевими кінцівками. Однак не побувати в ще одному легендарному районі — Латинському кварталі — ми не могли.

Це історичне місце скупчення студентів. Воно відоме своїми функціями освіти з ХIII століття. Текст відомої в сімдесятих пісні Тухманова «Во французской стороне, на чужой планете, предстоит учиться мне в университете» — кілька сторіч тому написано саме тут («З вагантів»).

Часу залишалося вже катастрофічно мало, тому жадібно хапаємо останні паризькі враження. Я ще захотів заодно вихопити одну устрицю у кухаря (не безкоштовно), який готував їх до вживання прямо біля розкритого вікна кафе. Заходити часу не було. Він ще довго сердито бурмотів у відповідь і загрозливо ворушив списами вусів. У Латинському кварталі більш ніж в інших районах Парижа охоплює почуття безтурботності, так і хочеться щось відчебучити. Напевно, мільйони студентів, що проживали тут, наситили місцеві стіни енергетикою юності.

Древнє студентське помешкання західне сонце затопило малиново-янтарним світлом. Однак небо було суворо затягнуте ширмою хмар, крізь дірку в яких ринув дощ. Ми заскакуємо під величезний жовтий навіс. Водяний пил обкутав публіку. Асфальт сопливо розбулькався. Крізь дощ ми бачимо навпроти напрочуд гарний будинок, у якому вікна першого поверху освітлені жовтим світлом, другого — оранжевим, а мансарда — лимонним. Вуличний музикант-іспанець почав витягувати з гітари сумно-прозору мелодію, що вдало впліталася в шум стихії, і мокрий натовп з благоговінням заслухався.

Піддавшись загальному пафосу, я сказав друзям: «Париж заплакав, розлучаючись із нами! Сльози та мелодії потекли по його кам’яних щоках!»

Раптом пролунав несамовитий крик англійською: «Фак ю фак! Фак-перефак!» Кричала шалена п’яна жінка. Музика обірвалася, пролунав сміх. Як часто буває в житті: із занедбаних сітей лірики несподівано на світ витягується фарс.

Ліхтарик блискавки привітно помиготів, і ми шмигнули в порожнисту сиру нору метро станції Сан-Мішель.

Завершальна нічна прогулянка столицею Франції.

— Може, таксі візьмемо? — запропонував хтось із наших.

— Не треба. Хочеться не розплескати враження, а бережно віднести до готелю.

Прошмигнув бомж, що мешкав у покинутому «Фіаті» з трухлявими від дощу колесами. На відстані кількох метрів машина здається цілком нормальною. Але не автомобільний бродяга став заключним акордом Паризької симфонії. Це був барабанний дріб!

На вулиці в телефонній скляній будці тинявся п’яний негр. З гуркотом він падав то в один бік, то в інший, не втрачаючи вертикального положення. Поки він нікому дзвонити не збирався. Не до того. Адже дійсно так дуже зручно тверезіти. Протверезієш — таксі викликай. Мудро!

Прощавай, древнє місто!

P.S.

Париж, як деяке поселення (ще без назви) згадується в записках Цезаря. Тобто йому більш ніж дві тисячі років. Києву, як відомо, за півтори тисячі натікало. Рідкісна європейська столиця може похвалитися таким стажем. Сміливо можемо задирати ніс!

АМСТЕРДАМ

Вранці, за декілька годин ми прибули автобусом до столиці Голландії.

Перше, що впало у вічі, — прив’язані до огорож каналів іржаві велосипеди. Причому найневибагливіші, на зразок наших «Мінськів» чи «Україн». Ніяких елітно-модернових двоколісних монстрів. Куці дорожні «простолюдини». Доведені, до того ж, до повної «несамовитості»: іржаві, лежать прямо на асфальті, зі спадаючими шинами та ланцюгами. У мене менше стала боліти совість із приводу свого іржавіючого на балконі «Туриста». Таке поводження в амстердамців із велосипедами — норма. Один із нещасних великів валявся чомусь із сідлом, обв’язаним ганчіркою. Як недбайливий господар, можу пояснити, чому: якщо метал ще витримує воду, то шкіра сідла — розвалиться відразу. Звідси така «турбота».

Чотири-п’ятиповерхові будинки найрізноманітніших забарвлень: шоколадні, чорні, цегельні, бордові. І всі криві. І в усіх вікон криві товсті рами білого кольору. Стоїть, наприклад, такий будинок і, як п’яний, вивалюється з ряду інших. А то, наприклад, два рівні по боках, а дві будівлі між ними — явно нализалися, вони скошуються вбік.

Ще одна характерна особливість амстердамських будинків у тому, що при найменшій появі сонця вони спалахують карнавальними барвами, засвічуються святом. Якщо прямокутний казармовий Берлін — це солдат, то Амстердам — п’яний моряк. Він прибув у порт у відпустку після довгої розлуки. У нього кишені тріщать від грошей, йому потрібно «відірватися». Швидко. Тільки цим можна пояснити появу тут Кварталу Червоних Ліхтарів у ТАКОМУ вигляді.

Радісний жіночий вигук:

— Мужик голий у вітрині! Такий веселий, махає рукою.

— І не тільки рукою. Усім махає!

«Звабник» стояв прямо за вікном підвального приміщення і запрошувально підморгував дамам. Не менш натхненно пролунав чоловічий баритон: «Дивіться, і голі баби прямо за склом». Це викликало деякий шок. Уявляєте, гуляє собі людина, потім — бац, гола, вибачайте, пані. Купальник, правда, є. Ми не були підготовлені до такої «простоти».

Зухвало товсті негритянки та мексиканки ніби еротично розгойдували неосяжними бюстами та животами. Поряд були такі ж відгодовані кореянки. Всі вони, прямо скажемо, мало приваблювали. Якесь фет-шоу! Вранці в акваріумах — некондиційний товар.

Надивившись на першу порцію повій (про пригоди в Кварталі Червоних Ліхтарів я розповім окремо), ми випадково зайшли до кафе, де купа світових рок-знаменитостей (на зразок «Кісс» чи «Металліки») залишила електрогітари та автографи на металевих табличках за барною стійкою. Рок-зіркам, як я розумію, тут випивка на шару.

Під щільним дощем вирулюємо на прогулянковому катері на середину великого каналу. Прозорий дах катера покрився рухливими водяними узорами. Вони то струмували кришталевими нитками, то розпадалися на сотні капельок.

Вздовж численних канальців на баржах розташовані житлові приміщення, офіси та навіть музеї. Екскурсовод сказала, що не проходить і тижня, щоб якась машина не перекинулася в канал. Їм тісно. При згадці про аварії з води виступила грізна сіра будівля поліції. Перед нею метушилися крихітні поліцейські катери. А один був масивним у полуничних і блакитних смугах — мінікрейсер. Напевно, начальника поліції.

Крім катерів і човнів, каналами шмигають чорні водяні курочки з білими дзьобами. За ними з виїмок мостів спостерігають голуби.

Ось так приблизно виглядає Амстердам.

МИТИСЯ І ЇСТИ ТАКОЖТРЕБА ЕСТЕТИЧНО

Вирішили поринути в гастрономію. Що можна сказати про голландський магазин сиру? Це Сирний палац, музей, джунглі! Тут водяться сири будь-яких розмірів і забарвлень. Той, наприклад, який нагадував жовтий мінерал із малахітовими включеннями, виявився сиром зі свіжими фісташками. Його розжовування і проковтування підтвердило краще — свіжість зелених горішків повністю передається сирній масі.

Маленькі шматочки скромно стирчали за склом передніх вітрин, тоді як тридцятикілограмові сирні гіганти величалися на задніх полицях магазину.

Розігрівши свій апетит, ми заскочили в магазин навпроти і також стали прицінюватися до сиру. Тут забарвлення були ще більш колоритними, сири були схожі на всілякі делікатеси: білий і червоний балик, м’ясний рулет, халва і навіть сир із варенням. Як тільки ми визначилися, що будемо їсти, з’ясувалося, що це... мило! Здрасьтє!

Розмірами воно також не поступалося сирам у магазині навпроти. У мене навіть з’явилося нездоланне бажання помитися завзято-оранжевим милом розміром із чемодан. Думаю, якби таке мило подарували Мийдодірові — старий був би щасливий!
Далі буде...