Пирогів – не «торжок»

Щоб дізнатися про культуру, традиції та звичаї українців Слобожанщини, Галичини, Таврії чи Полісся, не обов’язково мандрувати Україною. Можна відвідати Музей народної архітектури та побуту України, що в селі Пирогів під Києвом — інформації та вражень вистачить надовго. Цей музей під відкритим небом — унікальний і дуже відомий. Окрім представлених експозицій, є ще велика частка складованих раритетів української культури, які чекають свого часу... Також працівники музею мають перспективи досліджень самого місця, на якому знаходиться музей. Але, на жаль, нині на розвиток музею не виділяють коштів. Так само, як не виділяється грошей на реставраційні роботи, на дослідницьку діяльність, на видавничу справу, хоча музей є науковою установою. Науковці нині звертаються до державних діячів найвищих рангів, в пресу — аби їх почули й допомогли підтримати справу державної ваги. Про проблеми, з якими стикаються тут, про спонсорську допомогу, про бажання деяких підприємливих людей забудувати територію навколо музею, і взагалі — про велич місця, на якому перебуває музей, розповідає людина, яка всім серцем вболіває за долю цього місця, науковий співробітник Національного музею народної архітектури й побуту Сергій ВИРГОВСЬКИЙ.

— Сергію Володимировичу, ми наприкінці року отримали відкритий лист на захист вашого музею, в якому йдеться і про недостатнє фінансування, і про ініціативи спонсорів створити розважальний етнопарк. Нині ви живете все тими ж проблемами, і нічого не змінилося?

— Ви знаєте, що національні музеї народної архітектури і побуту, і особливо скансени, є такими національними святинями, які представляють у світі народ. І вони мають бути під найвищою опікою держави — так, як Верховна Рада, Президент. Тому що вони здійснюють дуже важливу функцію — культурне представництво народу. Ці музеї є, так би мовити, скарбницею етнокультурної пам’яті — дуже важлива функція. Такими музеями у всьому світі, як правило, опікуються держави. Нас держава пошанувала і кілька років тому дала музею національний статус. Тож ми повинні отримувати державну охорону, належне фінансування реставраційних робіт, фінансування наукових видань. Усе це дуже потрібно робити, адже світогляд українців змінився: ми перестали розуміти духовні скарби, які закладені в пам’ятках, комплексом яких ми володіємо. Вони справді стали нам незрозумілими. І тільки через наукове дослідження ми можемо дійти до їхнього духовного змісту — і таких досліджень нашому суспільстві дуже бракує. Адже майбутнє без цього змісту взагалі повноцінним не може бути. У нас — дуже фундаментальна проблема. Але так сталося, що ми переживаємо нелегкі часи, незважаючи на все це, і на те, що музей має унікальну колекцію, унікальний етноландшафтний комплекс навколо, завдяки якому цей музей є кращим у світі.

ПРИ ЗБЕРЕЖЕННІ ЦЬОГО ЛАНДШАФТУ ПЕРСПЕКТИВА РОЗВИТКУ МУЗЕЮ — КОЛОСАЛЬНА

Нагадаю, що етнокультурний польовий ландшафт народу-хлібороба — це наша основна пам’ятка, і такої не мають інші країни: він у нас із дібровами, ярами, байраками, каскадами ставків. І це така казка, яка вже підносить нас на рівень найкращих музеїв світу. Інші музеї створені у штучному середовищі, там докладаються зусилля, щоб такий ландшафт створити, — але зробити це важко. При збереженні цього ландшафту перспектива розвитку музею — колосальна. А ландшафт — не простий. До речі, на ньому тут жили з того часу, коли прийшла сюди в палеоліті перша людина — і до сьогоднішнього дня. Тому люди тут залишили свої археологічні сліди. Ця частина України від Прип’яті й до Росі — це Святогіря, Святі гори, тобто це гори над Дніпром, які були священними — так, як храми. Це своєрідне святилище довжиною в 150 кілометрів. І ми — в його центрі, бо поряд з нами — грандіозний печерний комплекс, в якому молився Феодосій із Лаврських печер. Ці печери забуті, завалені, але сам комплекс дуже грандіозний: одна група — трьохярусна, друга — двоярусна. Лише з середини XIX століття, через те, що стався зсув, там відкрився цей дохристиянський печерний комплекс. Це означає, що ще в часи апостола це була святиня... Ландшафтне довкілля має колосальний зріз археологічних пам’яток по всіх епохах, які пройшла людність цього краю.

Скажімо, на вершині, де печерний комплекс, знаходиться пізньотрипільське поселення і пізньотрипільський могильник. Це — унікальна пам’ятка. Чим унікальна? Ви знаєте, що невідомо, як трипільці ховали своїх покійників? (Адже ми не знаємо їхньої антропології). Але наше поселення особливе тим, що трипільці асимілювалися з місцевим племенем, прийняли їхні обряди й поховали своїх покійників трупопокладенням. Тобто це унікальний могильник, який дає нам антропологічні дані про трипільців і показує, що вони не були предками місцевих людей, а прийняли культуру місцевого населення... Це я вам розповів тільки детальку, а їх дуже багато по всіх епохах. Ми маємо великий комплекс суспільних цінностей і ми навіть не можемо собі уявити, як це все реалізувати...

Якщо в цьому довкіллі музеєфікувати пам’ятки археології, — а в перспективах розвитку музею ми це передбачаємо, — і ще розмістити поряд на плато музей археології, якого Україна не має, то тут з’явиться грандіозний заповідний комплекс із ландшафтом, археологічними пам’ятками. Це буде заповідний комплекс світового масштабу.

Тому опіка держави нам дуже потрібна. Але на жаль, незважаючи на всі ці чесноти, на всі здобутки й великі перспективи, зараз ми попадаємо у «сліпий» мішок. Уже кілька років взагалі припинено фінансування реставраційних робіт, а це 300 будівель під дощами і вітрами. Вони без обслуговування, без підтримання жити не можуть. Це все одно, що у діабетика забрати інсулін.

Друге. Оце все польове довкілля, всі сільськогосподарські угіддя — це землі колишнього радгоспу. Тепер це якесь приватне підприємство, і зараз всі ці землі — я вважаю, незаконно, — потиху переводяться в режим забудови, згідно з новим генпланом, очевидно. Ми протестуємо проти цього — писали меру Києва Попову, бо потайки ця територія — а це 2 тисячі га польового довкілля з горами, долинами, ставками, байраками — буде роздана під приватизацію, поділена на шматки. Але остаточне рішення про законність рішення цієї оборудки не прийняте і залишається в замороженому стані. Якщо ми не «одіб’ємося», значить, все буде забудоване. Чиновництво протягом десятка років блокує розробку проектно-охоронної зони. А той проект, який розробили у 2009 році, не містить охоронних зон взагалі, тобто все йде під забудову. Оскільки все це незаконно, у нас є надія, що ми піднімемо питання про незаконність оборудок із землею навколо музею. Ми не маємо права втратити довкілля і розбудувати музей розважальними закладами, тому що це буде ганьба, коли музей буде оточений гадючниками, пивнушками й борделями.

— Невже не вдалося знайти спільної мови з основним вашим спонсором — Фондом Ріната Ахметова «Розвиток України»?

— Музей конає у безгрошів’ї, і знаходяться люди, які кажуть: «А ми дамо вам грошей». Взяли раз, Ахметов їх дав удруге... Ми дуже вдячні, але з’явилася ідея — що ми самі повинні заробляти на себе. Проте для цього нам потрібно мати право на заробітки. Скажімо, до нас приїжджають машини, вони ставлять їх на нашому асфальті, а гроші забирає місто. Ми не маємо права тримати кафе чи заклад харчування, тому що ми — музей, а не торговий заклад. Тому ми беремо чужих людей, вони приходять і торгують, порушують лад нашого етнокультурного музею. Вони нам не потрібні, але ж ми не можемо позбавити людей можливості харчування. Нам потрібна дочірня структура, яка б обслуговувала відвідувачів...

— Хто має вирішувати це питання, якщо ви підпорядковуєтеся Академії наук...?

— Вони цього питання не вирішують, як і питання національного статусу: кажуть, що вся академія — національна, для чого вам ще національний статус? А це для нас дуже важливо, бо це і гарантія охорони, її державної оплати; національний статус вимагає рядка в бюджеті. Але нам пропонують інше. Нам пропонують перетворити музей на розважальний заклад: зняти функцію наукових досліджень, зменшити кількість етнокультурних експозицій, а ту частину музею, яка звільниться від експозицій, перетворити на зони, в яких відвідувачі будуть проводити час... Виходить, що заради цих грошей ми втратимо унікальну спадщину. Крім того, пропонують не розбудовувати музей, хоча у нас є ціла програма розвитку. Тобто, наших проблем вони не знають взагалі — не розуміють, що нам потрібно займатися дослідницькою діяльністю. Ще пропонується науковців, звільнених від наукових досліджень, перевести на роботу організаторів фестивалів.

«Під ногами у нас — скарби, але без науки ми їх не можемо підняти»

У березні того року представники Фонду «Розвиток України» провели нараду за участю Ганни Скрипник, Мирослава Поповича й нашого директора Павла Федаки. Думали, що щось потрібно робити для заробітків музею, для його прибутковості. Була розмова про те, що Фонд може фінансувати розробку тематичних пропозицій, ідей і фінансувати обслуговування відвідувачів. Але результат був несподіваний: Фонд «Розвиток України» замовив іноземних фахівців з музейної справи — це дві американки і один швед, — які повинні були розробити нам рекомендації маркетингу. Але нам потрібен не маркетинг, а дозвіл, і потрібна можливість реалізувати те, що дає національний статус. Ми були вражені нерозумінням цими фахівцями наших особливостей, того, для чого існує наш музей. Я задаю їм запитання: «Як у вас проводяться народні свята?» А вони не розуміють, що народна культура має традиційні свята... Тому, цілком природно, вони порекомендували зняти наукові засади, зняти статус скарбниці, а пам’ятки перетворити на зону активної діяльності відвідувачів. Але це — перекреслення наших основних засад. Під ногами у нас — скарби, але без науки ми їх не можемо підняти на поверхню, тому що ці вироби, витвори створювалися на інших світоглядних засадах, з іншими уявленнями. Тому їхні рекомендації нам не підходять. Ми подякували Фонду за роботу, але попросили не нав’язувати рекомендацій без консультацій з музеєм. Хочу наголосити, що ми не проти Фонду Ахметова, який нам чималенько допоміг. Але ми не хочемо, щоби національну святиню перетворювали на такий собі торжок. Адже музей сам по собі створювався не заради фінансових прибутків, а заради того, щоб вивчати спадщину.

Такий досвід, до речі, є у шведів. Дуже показовий, але не всі його знають. Вони створили музей в центрі Стокгольма, який так і називався — «Скансен». Це острів Стокгольма, куди перевезли будівлі і все необхідне. А потім бачать — грошей немає. Пустили народних майстрів в ці свої хати, майстри почали працювати, добре заробляти. Там у них — порядок, корупції немає, тож значна доля від цих прибутків надходила музею. Музей став настільки багатим, що зміг орендувати побутові та етнографічні експонати. Але коли в такому режимі прожили 10 років, то побачили: якщо далі це продовжувати, то вони залишаться без спадщини (настільки велика побутова амортизація будівель). І вони подякували всім майстрам, звільнили приміщення, перевели на жорсткий гарантований фінансовий режим і почали відновлювати те, що втратили за ці 10 років. І тепер на першому місці — збереження пам’яток, а на другому — відвідувачі. Скільки буде їх, стільки й буде.

— Якщо я правильно зрозуміла, то ви хочете збереження статусу національного і відновлення фінансування?

— Ми хочемо щоб музей зберігав свої засади. Щоб він був дослідником народної культури, ми хочемо проводити наукові дослідження і видавати матеріали досліджень. Але зараз, за статутом 2009 року, ми не маємо права на наукові видання, не маємо права на наукові реставраційні майстерні, не маємо ніяких прав наукової організації. Нас звели на ніщо. І що ж нам робити? Ми протестуємо. Бо без наукових досліджень ці пам’ятки так і згниють непошанованими, неосмисленими, і ніхто не буде знати їхній смисл. Ми проти руйнування нашої перспективи.

— Чи є впливові люди в Академії наук, які розуміють все це?

— Позитивну оцінку наших засад, нашого музею як скарбниці народної культури давав Петро Толочко. На жаль, те відділення, в якому ми зараз перебуваємо, — відділення мови, літератури і мистецтвознавства — якраз погоджується з перспективами, які малюють американські експерти. Але після того, як ми проаналізували документ, який нам запропонували, провели засідання, — там вже не такі категоричні. Бо Україна до такої дикості ще не дійшла.